ПОЕЗІЯ
..Те дерево росте на дверях хати:
Листочки – хлопці, квіточки – дівчата...
Предивний Диве, дай йому цвісти!
Та осінь креслить золоті хрести,
Перевертає чашу Святовида!
...Це вересень, нехрещений сновида,
Мішає мед з поганими грибами,
Щоб жити вічно між живими нами.
Такий ще безголовий та шалений,
Нуртує кров! – і у лісах зелених
Згорає крона! І птахи летять,
Налякані примарами багать.
Багатство полічив кошлатий Велес –
І спати ліг…Та ще квітує верес!
Ще сонце в серці, щастя повні жмені!
...Але готують коливо з ячменю,
І капища димлять... І танець дикий
Звивається. Це бог чотириликий
Приймає жертву... Павутинки літа
Летять за вітром: вбити! вбити! вбити!
...Остання тризна – і глухий вогонь
Жере життя з розтулених долонь...
...І човен вже маленький, ніби пляма,
До Вирію летить за журавлями…
ПРОЗА
Я переконана, що “Вересень-язичник” буде зрозуміліший читачам, позаяк поганство, як там не крути, ближче слов’янській душі, ніж далекий буддизм. Тож дозволю собі прокоментувати деякі моменти. Ви не проти?
Перша строфа розпочинається рядками про дерево, яке росте на дверях хати… Наші предки зображали на дверях своїх помешкань дерево життя, де листя означало народження хлопців, а квіти – народження дівчат у даній родині. Коли ж хтось помирав – то на місці квітки (листочка) ставили хрест – саме тому “осінь креслить золоті хрести”…Чому? Та тому, що чаша Святовида перевернута… Святовид – то бог осіннього рівнодення, якого зображали у вигляді старця із чотирма обличчями під однією шапкою, повернутими у різні сторони світу. Йому приносили людські жертвоприношення. Ідол Святовида тримав у руках ріг достатку (чашу), куди під час осіннього ритуалу жрець наливав вино – його використовували для щорічних ворожінь на врожай. Це відбувалося таким чином: жрець брав чашу, і дивився, чи збереглося у ній минулорічне вино. Коли збереглося – це ознака доброго врожаю, а коли ж випарувалося – чи – не приведи, Боже, чаша перекинулася – то дуже погана ознака – голод прийде на землю. Саме тому й з’являються оті хрести на дереві роду…
Вересень-сновида “мішає мед з поганими грибами, щоб жити вічно між живими нами”. Під час магічних ритуалів волхви використовували так званий “вогняний напій” – вони змішували мед, різноманітні трави і отруйні гриби. Цей п’янкий напій ототожнювали з вогнем, він спричиняв марення і галюцинації. Та найголовніше – “вогняний напій” вважався напоєм безсмертя і його завжди використовували як елемент язичницької жертви.
У другій строфі згадується Велес. Він вважався грізним богом скотарства, багатства і смерті. Його пов’язують із культом предків: в литовській мові ще й досі залишилися слова “velis” – покійник, “vele” – душі померлих. Велеса почасти уявляли у вигляді ведмедя. Саме тому він, полічивши золото листя, лягає у барліг на довгу зиму….Ще так ясно, світло, ще так по-літньому тепло – та “вже готують коливо з ячменю”. Коливо – ритуальна страва наших предків – це пшенична чи ячмінна каша, що вважалася їжею покійників. Її споживали під час похорону на могилі, коли справлялася тризна – язичницький жертовний обід.
Третя строфа відтворює власне процес жертвопринесення вересня “чотириликому богу” Святовиду. Наші предки зазвичай спалювали мерця, попередньо поклавши тіло на човен і пустивши за водою. “...Остання тризна – і глухий вогонь жере життя з розтулених долонь...” Лінії на долоні, як відомо, передбачають долю людини – а коли вогонь злизує їх з рук – то й немає повернення…
“...І човен вже маленький, ніби пляма, до Вирію летить за журавлями…”. У давнину вірили, що човен з тілом покійного допливе річкою до Вирію (царства мертвих). Обряд поховання пов’язувався і з культом птахів – вважалося, що саме вони навесні приносять на крилах душі померлих. Журавлі, за народними прикметами, відлітають у вирій 1 жовтня – а отже, це кінець вересня-язичника.
Ну от, здається, і все:)