Під колом осіннього місяця
Ходить сумний вовкулака...
Ходить мочорами й млаками
Сумний вовкулака заплаканий...
А люди будуть співати
будуть молитись і плакати
Щоб і самим не стати
Під старість вовкулаками…
Дмитро Кремінь
Бабця Марія тяжко звикала до нового життя. Хоч воно й не гуртожиток – кімната в будинку гостинного типу, та все одно незвично. Кухня спільна, душова. Вона, якщо чесно, у той душ і не ходить - водичка і туалет свої є, у миску води налле, та й помиється. Звикла до цього у себе вдома, у селі. Дід в баби Марії добрий був і хазяйновитий, а як не стало його – ні дров внести, ні води з криниці витягти, ні слово мовити. Одна – однісінька сиділа вечорами знесилена. Ще поки дівчата (так вони з бабами в селі один на одного казали) приходили, якось веселіше було – то згадають своє дівування, то про теперішнє життя поговорять. А як сама зосталася – хоч вовком вий у тій хаті. Подружок деяких діти до себе позабирали, а деякі і повмирали вже. Молоді на селі мало – тяжка та невдячна праця селянина. Отож вона не дуже й противилась їхати до міста. Син з сім'єю недалечко буде, навідається коли.
Син у баби Марії один, вивчили його - велику посаду в районі займає. Якби не та посада, то гляди й цієї кімнатки від радянської влади не отримав би для матері. Поки дід живий був, допомагали вони йому. Де свиню, де бичка здадуть – гроші сину. Ніяк не оклигають ті люди, котрі чесною працею на хліб заробляють. Навіть ті, що й при владі, та хабарів не беруть - як і син її…
Звісно, якби не невістка – жила би баба Марія у дітей, квартира у них простора, трикімнатна. Даринка, онучка бабина, навчається десь у Москві – лікарем буде. Молодший школу закінчує, з батьками живе. А у Даринчиній кімнаті Лорд спить. Звикли до тієї собаки. Здоровенний – вівчар, мабуть. А з невісткою щось не заладилось в баби Марії ще з самого початку. Чи то в молодички норов не дуже лагідний, чи то в самої баби Марії?! Нікому про це і ніколи не розповідала бабця, все у тайні, в своїй душі тримала до кінця. Людям тільки натякни – біди накличеш на синову голову. Наче й поспівчувають, а потім рознесуть, ще й неправди прибавлять.
А баба Марія, як не крути, таки з норовом. На тій кухні, де готовлять їсти дев'ять хазяйок, по іншому й не вийде. Як не ти когось зачепиш, то тебе. Але й на мирову швидко йде, не чекає, допоки сварка у злість переросте. То десь у каструлю чужу «носа втне» - не так готуєш, то вікна прочиняє зимою. А в сусідок в основному дітлахи малі, їм холодно. А в баби Марії – серце хворе, а на кухні – пар. Дівчата було такі вже сердиті на неї, а через годину глянуть – бабця Марія чиєсь дитинча на ручки візьме, грається з ним – мама молода вже й відтає.
То якось каже бабця сусідочці:
- В тебе, Надіє, син добрий, не те, що Мишко у Тамарки!
- А що сталося, баба Маріє? – питає сусідка.
Знітилася баба, пішла з кухні без відповіді. Надія свого малого вже опісля розпитала, той і розповів:
- Ми гралися у «війнушку», танки – кожен свої, порозставляли, солдатиків. А баба Марія ногою всі наші цяцьки поваляла і розкидала. Мишко її наздогнав та й вдарив кулаком по спині. А я тільки заплакав.
Старе – як мале…
До сина свого баба Марія частенько ходила. Поки діти на роботі, позабирає в них склянки порожні - несе додому. Самій незручно йти у ларьок, що тару приймає – Оленку просить. Оленка – це сусідка її, проста дівчина, відмовити не може - відносить ті склянки. Та ще й щоб копійка в копійку було – бабця добре рахувала. Таке було, що Оленка й свої копійчини докладала, як на прийомному пункті не додадуть. Дівчата на кухні вже й сварили Оленку, щоб не йшла в баби Марії на поводу, та вона тільки всміхнеться ніяково. Жаліла стару.
Так і жили вони – не рік , і не два. Дівчата на кухні мінялися – хтось квартиру отримав, хтось виїхав. Одна тільки Оленка довго не виїжджала. Старіє баба Марія, а старість, як кажуть – не радість. Хворіти почала – серце неначе хто голкою штрикає. Вночі як прихопить – чи в дві години, чи в три – стукає мерщій до Оленки. Чоловік у тієї жалісливий - біжить за її сином. Ніч переведе, на роботу йде невиспаний, але не сварить Оленку чи бабцю. А коли застудиться баба Марія, Оленка її і гірчичники поставить, і розітре, і за ліками збігає.
Але ж як трохи краще бабі стане – знов ту Оленку чимось й зачепить. Видко й сама не рада тому – вдача така в людини. Оленка звикла, не дуже й ображалася на стару. Одного разу таки не стерпіла, відповіла. Бабця Марія щось сердита була, та й каже її:
- Погана з тебе сусідка, Олено!
- Отримаємо квартиру - не буде більше у Вас такої сусідки! – згаряча відрізала Оленка. Їхній сім'ї й справді обіцяли квартиру на заводі - черга підійшла.
Відрізала Оленка старій, та й забула. Все робила й далі, об чім її просила баба Марія – і лікувала її, і за сином чоловіка посилала. Баба Марія теж не згадує свої слова, рада, що Оленка така, як завжди. А за квартиру не дуже й повірила – так, мабуть, ляпнула. Двадцять років живуть у гостинці – хто їм ту квартиру надасть?!
Але незчулись ні бабця, ні Оленка, як таки завод виділив житло. Переїхали. Оленка заклопотана - діти малі, робота, ремонт затіяли, нема коли й вгору глянути. Час іде, за стару хоч і згадує, та ніяк не провідає…
Може місяць, може й два пройшло - бабця Марія зайшла до Олени. Посунулась геть старенька, з паличкою, очі тьмяні – тьмяні, мов неживі. Оленка зраділа, зустрічає дорогу гостю.
А баба Марія наче й не рада – сіла на стілець, очей не здіймаючи. Сильна духом бабця – не може дозволити, щоб хто її сльози бачив. Потім і каже:
- Пробач мені, дитино! Як ти сказала, що не буде в мене більше такої, як ти, сусідки – нема! Гірко мені жити... боязко – як помру, хоч би не залежатись в зачиненій кімнаті…
Оленка й сама мало не заплакала – шкода бабцю. І ті слова вона згарячу сказала, від образи. Хай пробачить за них її бабця Марія. Скільки років поруч жили. Але й справді – чим допоможеш? Тоді ж їхні двері поруч були, а тепер? Поспівчувала Оленка, заспокоїла – як вміла стару, обіцяла навідатися, коли трохи час з'явиться...
А невдовзі зустріла свою сусідку колишню, Ліду. Розповіла їй Ліда страшну новину – нема вже баби Марії. Померла. Ще розповіла Ліда, як стукала тієї ночі до всіх сусідів у двері старенька, вмовляючи покликати до неї сина. Ніхто, жоден сусіда не відчинив свої двері – набридла баба! Набридла всім! Хай забирає її той син – нічого чужих людей по ночам підіймати!
Вранці побачили – в бабину кімнату відкриті двері. На підлозі коло столу – бабця Марія, якій вже не потрібні ані допомога, ані співчуття…пішли аж тоді за сином.
Після почутого Олена йшла додому, мов п’яна. Душили сльози, душила образа: й на себе – не знайшла часу для старої , й на колишніх сусідів, і на сина баби Марії, й на її невістку. Чи пробачила вона свекруху хоч би тепер, коли тієї нема серед живих? Оленка її таки бачила одного разу – син зайшов до матері, а вона - гарна, білява жіночка, стояла поміж поверхами, чекаючи на чоловіка, прячучи очі від допитливих очей сусідок своєї хворої свекрухи.
«Сказав Бог батькам, щоб любили своїх дітей, а дітям забув це сказати» - мудрість народна, мабуть, не на порожньому місці з'явилась …
Не злянулись над мамою діти, не зглянулись над старістю і чужі люди…
Прости нас грішних, Господи…