Вандали

Любомир Франкив
В А Н Д А Л И
                (Байка прози)

Вирішили лісові парламентарі Осел, Козел, Коза, Свиня, Лисиця і звичайно Когут над письменником прямосуд вчинити за образу звірячого достоїнства, приниження честі та гідності.
- Це ж бо потрібний присутній “відповідач” – пояснив прямосудець. – Дивовижно, серед такого прекрасного звіринного роду щеводяться письменники? Ви глас – обраний, то й нема на то ради, значиться – рішимо. Але у вашій мудрій заяві не вказано, де мешкає порушник вашого спокою.
- Та... розумієте, він виїхав, - пояснив заслужений посивілий од роздумів над віхтем соломи впродовж всенького життя Осел, найдостойніший, хоч і дещо облізлий.
- Прийміть рішення, зверніться в Інтерпол, а може через Інтернет шукайте, хоч з-під землі дістаньте, але буде тут – буде відповідати, бо кого судити чи садити? – Порадив прямосудець.
- Нєєєєєє! – Заверещав Козел. – Садити, садити, садити!
- Геніально! А що  той письменник такого утнув?
- Образив наш статус. Ми кращі представники  нашого
       майбутнього, а він каже, що ми не обрані нашим електоратом, вуличні депутати.
- Ми можемо його самі відкопати і доставити? – рішуче запитав Осел.
- Бачу, у вас снрйозні зв”язки із закордоном, упевнений: відкопаєте, бо таке височайшеє осквернєніє вашого свтлого роду навіть піп не прощає, - згодився прямосудець.
Вийшли побратими на вулицю., порадились і вирішили не відкладати справу під сукно.
Розподілили обов”язки: комущо мати, кого чим підтримати, а хто руководітєль – ясно без голосування.
Відомо, що на ювілей покіників повертають до життя: про них гарно балакають, що були друзями, патріотами, шматочком хліба ділилися, як свободу здобували, як боролися разом... Ото друзі  по “общіх корнях” ювілею – взялися до роботи, бо таки була гарантія, що письменника Бог повернув ще попрацювати на благо, жертви душі не прийняв, то чого йому тут вештатись – не потрібний. Не встане сам з гробу, не встане – надійно закопали ще в Імперії Зла. Рили-рили до зорі світанкової: Козел, Свиня, Осел, Баран, Цап, а на чатах сидів Когут, світила очима Коза. І коли Когут прокукурікав – труна появилася на світ Божий. Усі радісно зутхнули. Якщо мали чола, обтерли. Аж гульк – Лисиця: “Зрастє, я ваша тьотя!”
Осел хотів її хвостом добряче оперіщити, але Козел бевкнув, мовляв: “Счас не треба братва, нашої фракції буде більше, не пошкодить на виборах”.
- Придурку, - образилася Лисиця, - поки ти тут смердів, то я вже залагодила всі законні вимоги.
- А, хто нас буде офорляти? – резонно заблеяв Баран.
- Мовчите? Та вона і тільки вона єдина, найдемократичніша, бореться за благо дрібної звірини. Вона ж мене вивела в люди.
- Аґа, точно, активістка на всіх сесійних посиденьках, - квікнула Свиня.
Консенсусно опозціонери з доводами руководітєлєй погодились.
- Ман-дати – аргумент прибутковий, - залепетала солоденько Лисиця, обвившись хвостиком, млосно приплющивши оченятка. – Я тут найреволюційніша, бо хто так спритно закручує баки нашому Царю, як не я? На кого з такою надією дивляться, як не на мене? До речі, я теж в опозиції...
- Досить сперечатися! – гримнув Кінь. – Тут ми зібрались не на мітинг...
- Вообще правильно, шоу припиняється, - мовив Осел. – До наступних виборів должни посадіть пісатєля, щоб не дескрідітіровал нас, революційних демократів, наш язик.
- А хто читав його книжки? – резонно поцікавиляся Свиня.
- Уважающійся Члєн нашого роду не читає прінціпіатєльно, шо він там понаписував, - пояснив Осел. Та як ви могли читати, коли он запрещонний нашим вердиктом? – в яблучко попала Коза.
- Та хай собі пише! – аргументував Козел.
- Кукуріку! – братву стивожив Когут. – Пісатєля на
премію Нобеля засовують.
- Брось шутки! – бевкнув Баран. – Дивись за часом, щоб ми не спізнились доставіити в срок.
- Ладно, витягуйте його на світ Божий! – скомандував Осел .
          Витягли труну – вже ветху, бо коли ховали од юдей письменника, торозпорядиись, щоб “храм” йому побудували із трухлявого матеріалу, щоб сліду йогоне залишилось.
         - Воронок подано! – мовив гордовито Кінь, бо хто може більше везти, як не він.
- Поїхали! – благословив Осел по звичці старій.
- Дааа, ви уж давно поехалі, - цинічно, хамовито заявила Лисиця, відчувши високий свій авторитет серед вибраних. Її ображала така мізерна звіринна дискусія: думають, що вони законотворці, політологи, економісти, філософи – гнила еліта, дупляві патріоти. Та тим примітивам далеко до неї: хіба що риють, в лайні розкошують, а вона де-юре і де-факто справи залагоджує, а отримую платню – кілька елітних курочок, прихватизованих. До речі, гарно, демократично, толерантно і по-звіринному чесно працює, ведучи досвітлого айбутнього насєлєніє.
            Розмістившись на “Воронку”, вибрані рушили вранішньою вулицею до прямосуддя. Та як би не було, але по дорозі – шинок. Осел багатозначно позирнув – інші зрозуміли. Зайшли пропустити по чарці за відповідним звичаєм: правда, не за упокій, а за воскресіння письменника із мертвих. Але як воно бува серед злиденних – не обійшлося по одній... Згадали, як донедавна було гарантовано стайні, як завше був оброк у яслах, яка була робота – свято. Прийдеш і дивишся, де все наше і все моє (бо хтощо охороняв або біля чого працював – то мав), і хто скільки міг, розпредєляв по потребностям. А чи міг якийсь писака отак трудящих ображати?... Тільки воспевав! Тоді що казати про руководящих, народних?
           - Да, були часи! – зітхнув Осел, дивлячись, як Козел з Лисицею шушукаються.
- Слиш, - запримітив підозрілість Осла, мовила Лисиця, - ми вот тут дорадились: чи не вчинить нам державний переворот?
- Ти шо, шианута! – злякано озирнувся Осел по звичці старій.
- Я тут старшой і запрещаю.
- Запрещаю! Запрещаю, а мені треба реформи і порядок наводить. Чи може ти комунякою хочеш залишитись? – по-єзуїтськи вколола сивочолі мудрість.
- Я перший бросіл партбілєт. І це знає кожна свиня.
- Ха-ха-ха! – дипломатично з”хидила Лисиця і при  тому уудрилася усміхнутись та лизнути сивочолого. – Але із тебе більшовичок не виліз.
- Ку-ку-ріку! Кукуріку! Кукуріку!
- Чого той придурок серед білого дняверещить? – мовив Козел, позирнувши на Свиню. Проте Лисиця зметикувала і шмигом на двір. Через мить повернулась із вереском:”Вкрали! Вкрал! Вкрали!”
- Чаво вкрали? – витріщив очиська Осел.
- Письменника!
- Не письменника, а – труну, - висловив думку Цап.
- Правильно, бо кому він нужен, - мудро з”ясува старійшина.
- Втік від прямосуддя! – пишномовно резюмувала Свиня.
- Пишемо заяву, хай органи займуться його переслідуванням, - порадив Козел.
- Не переслідуванням, а пошуками письменника-відповідача, - поправила безграмотність Козла вчена Лисиця.
          Всечесніше товариство прийшло до думки про слушність мудрості Козла і попросило Лисицю оформити бомаґу. Когут мигцем електронною поштою відправив, за що перехилили ще по чарці чи по скільки там могли. Хто рахував! Зітхнули полегшено. Дружно гайда чвалати на різні всякі там фракційні засідання. Аж зирк, письменник ображено: “Воскресити-то воскресили але покинули голого, голодного і без паперу та пера! Ображаєтеся, а я ваш літописець! Дайте поїсти, а може і каву поставите на халяву? Я в історію вас приві – і така віддяка: то в рай відправляєте, то забираєте. Нащо?”
           - Ббббросссь шутіть... Ммнєєє воопше до тебе ніякого дєла: у нас демократія, плю..юю плюралізьм, дещо перебрав аперативу Козел.
- Що ж робити? – розпачливо квікнула Свиня.
- Рухаємось по маршруту, - обтяженою головою кивнув у бік палацу прямосуддя Осел.
- Ти щось геть із пам”яті вижив, склеротику! – верескнула Лисиця. – Та ми ж відправили заяву про розшуки: наш авторитет не можнасамотужки підірвати. Ти б ще сам на себе подав заяву за образу себе...
- А чого б ні! Усі узнають, наскількт я чесний патріот, порядний, і знов би обрали представником, - не моргнувши і оком, патетично мовив старійшина.
- Нема труни, а представляти того літописця у такому вигляді... може прямосудець нас за образу... – припущення висловила Лисиця.
- Погоджуюсь, треба зробити труну.
- А гроші? – запитав Кінь.
- Аґа, ґроші так і викидай на вітер... Я проти! – сказав Осел.
- Не на вітер, а натруну... і до того ж для письменника, нашого славного літописця, бо завдяки йому ми таки потрапили в історію, - спромоглася на одну справедливість Лисиця.
- Не в історію, а  в лай... – розлютився Козел. – Я умиваю свої ратиці і змотуось од вас!
- А мені що більше треба, - знічев”я заблеяв баран.
- Овва! Я елітні курочки віддала і виходить – з того пшик! – теж ременула Лисиця.
- Ось тобі і історія, - покрекатав  Осел та подався на чергову нараду звіринної демократії.
- Схаменіться, бо лихо вам буде! – волав глас письменника у пустелі ніби живих. – Це всього-навсього сон чи байка?
          Та не почули.
           Вітак у байки завше є щасливий кінець: було поховали письменника, а при потребі – воскресили. Потрібний живий, щоб свого плуга тягнув далі, аби сіяти і, щоб родило добірне зерно, бо всякому не тільки треба їсти, а ще необхідно бути добрим, гарним і мудрим засвітитися в історії для пам”яті нащадкам. Може і не завшедолугими вчинками.