Як засвітилося, як гримнуло, то й прокинулася Ганна. Здійняла голову від подушки та й не второпає - на якому ж це вона світі... Глупа ніч навкруги, а за вікном така ж собі злива, аж гуде! Ну точнісінько як уві сні, з якого вона виринула так зненацька...
Мимоволі й пригадався той буревій давній... Ой, як же вона, малеча, злякалася тоді блискавки, що яскравим клубком прокотилася стежкою попід віконцем, та вдарила такою громовицею, що й у вухах залящало.
Та вже через кілька хвилиночок виринуло сонце з-за чорної хмари, та й сама хмара розсипалася на мокрі сіренькі клаптики, а потім осяялася ясною райдугою. Як же тоді її дитяче серденько звеселилося!
А що вже й гарно було у дідовому садочку, відмитому рясним дощем, сяючому кожною краплинкою, мов маленьким сонечком... Від пахощів бузкових у голові паморочилося, кожна квіточка дихала радістю, весело посміхаючись маленькій Ганнусі.
Та немає раю на землі, і кожному доводиться свого лиха одбути... Занедужала бабуня тяженько, похиріла неділі зо три, та й зовсім злягла. Якось підізвала Ганнусю, а йшов їй тоді п'ятнадцятий рочок, та й мовила, ласкаво погладивши натрудженою рукою м’які коси дівчинки:
- Дитино моя, ось цей рушник сама я пряла, ткала, білила, та вишивала, коли була такою ж, як ти зараз, ясочко. Шила-вишивала, та пісень співала... Ним я й коханого зустрічала, дідуся твого, ним і матінку твою благословляла. І тобі, дитя, як народилася ти, на щастя його під подушечку клала...
Розвернула бабуня рушника, а на ньому... і криниця, і дівчина біля неї, і голуб, пташечка маленька - на вірне кохання. Та ще й слова з пісні старовинної дбайливо ниточками вишиті:
"Оце ж тая криниченька, де голуб купався,
Оце ж тая дівчинонька, що я любувався".
Вклала бабуня того рушника Ганнусі в руки, зітхнула тяженько, перепочила трохи, та й далі мовила:
- Візьми, дитино, та як прийде твоя світла годинонька, то й ти благослови свого коханого, щоб утирався твій миленький в рушничок біленький, та був же з ним щодниноньки, добрий, веселенький...
Немало часу минуло з тієї днини. Ні садочка вже того немає, ні хати рідної...
Довго чекав і рушник своєї світлої миті, оберігаючи Ганну від усіляких напастей.
Та нарешті отримав він свого любого господаря – віддала його Ганнуся на щастя та долю своєму коханому, у край далекий.
Зітхнула Ганна замріяно, а тим часом, злива ущухла, і у віконце, немов теплий привіт з далекого краю, глянула перша ранкова зоря. Як зачарована, дивилася на неї Ганна крізь мокрі шибки заплаканого віконця, доки й сон не зморив її. Підхоплена його легкими крильцями, полетіла вона до жаданого краю, промовляючи крізь сон тиху молитву:
- Бережи тебе Боже, коханий мій, ріднесенький...
А внизу пропливали квітучі сади, зеленіли широкі лани, і битий шлях, мов довгий, білий рушник, примарою виблискував у ясному місячному сяйві.
Починаючи від народження і до самого кінця життя, рушник супроводжував все життя українця. На чистий білий рушник, або лише полотно, котре називалось крижмо, приймали малу дитину, що символізувало чистоту новонародженої душі.
Довгий прямокутний шмат тканини завжди у наших предків означав дорогу, шлях, який веде людину, допомагає їй жити.
Вимережуючи хрестиком орнаменти, жінки вкладали в них свої заклинання від злих сил, просили здоров'я, удачі і щедрої долі для тих, кому рушники призначалися.
Біле полотно в центрі рушника символізувало потік Божого благословення, котре буде живить дерево усього роду.
Ще задовго до християнських часів люди розвішували ткані та вишиті рушники у священних гаях та дібровах, де відбувалося їхнє спілкування з Творцем. Адже вся Природа – його творіння.
Починали вишивати вранці, коли Сонце підходило вгору до зеніту, і ніколи увечері. Узявши голку з засиленою вишивальною ниткою, читали молитву та добрі побажання.
Багато разів оспівано в піснях сюжет про матір, яка дає синові у далеку дорогу рушник. Сини часто виїжджали на війну, і мати, вишиваючи рушник, вкладала в нього всю свою молитву про здоров’я, та щасливе повернення живим сина додому.
Рушники завжди висіли на покуті, святому місці, де збиралася вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою.
Ними прикрашалися святі образа, бо рушник завжди був святою річчю, і до нього ставились з надзвичайно високою повагою.
ПЕРЕВОД.
Так засветилось, так громыхнуло, что и проснулась Анна. Подняла голову от подушки и не поймет никак - где ж это она?.. Глухая ночь вокруг, а за окном такой ливень, что только гул идет! Ну, точь-в-точь, как в том сне, из которого она вынырнула так внезапно... Поневоле и вспомнилась та гроза давняя... Ох, как же она, кроха, испугалась тогда молнии! А та, слепящим клубком прокатившись тропочкой под окном, внезапно взорвалась таким яростным громом, что и в ушах зазвенело…
Но уже через несколько минут выплыло солнце из-за черной тучи, да и сама туча рассыпалась на мокрые серенькие лоскутки, вдруг озарившись яркой радугой. Как же возвеселилось тогда детское сердечко Анны! А что уж и красиво было в дедовом саду, отмытом обильным дождем, сияющем каждой капелькой, словно крохотным солнышком... От ароматов сирени в голове туманилось, каждый цветочек дышал радостью и весело улыбался маленькой Ганнусе.
Но нет рая на земле, и каждому приходится свою беду отбыть... Занемогла бабуня тяжело, недели три тосковала, чахла, да и вовсе слегла.
Как-то подозвала Ганнусю, а шел ей тогда пятнадцятый годок, да и молвила, ласково погладив натруженой рукой мягкие косы девочки:
- Детонька моя, вот этот рушник сама я и пряла, и ткала, белила и вышивала, когда была такой же как ты теперь, моя ясочка.* Шила-вышивала, да песни пела... Этим рушником я и любимого встречала, дедуню твоего, им и маму твою благословляла. И тебе, детка, когда родилась ты, на счастье его под подушечку клала...
Развернула бабуня рушник, а на нем... и колодец, и девушка около него, и голубь, пташка малая, - на верную любовь… Да еще и слова из песни старинной бережно ниточками вышиты:
“ Оце ж тая криниченька, де голуб купався,
“ Оце ж тая дівчинонька, що я любувався".
Вложила бабуня рушник тот Ганнусе в руки, вздохнула тяжело, помолчала немного, да и дальше молвила: - Возьми, детонька моя, береги его, и как придет твое светлое времечко, то и ты благослови своего любимого: “щоб утирався твій миленький в рушничок біленький, та був же з ним щодниноньки, добрий, веселенький...”
Немало времени минуло c того дня… Ни сада нет уж того, ни дома родного... Долго дожидалcя рушник часа своего светлого, оберегая Ганнусю от напастей да бед всяческих
.
И вот настал тот миг долгожданный, отдала Анна рушник на счастье и судьбу своему любимому, в край далекий.
Вздохнула Анна задумавшись, а между тем, ливень приутих, и в окошко, словно теплый привет из далекого края, заглянула первая утренняя звезда. Как зачарованная, глядела на нее Анна сквозь мокрые стекла заплаканного окошка, пока и сон не сморил ее. Подхваченная его легкими крылами, полетела она к желанному краю, творя сквозь сон тихую молитву:
- Бережи тебе Боже, коханий мій, ріднесенький...
А внизу проплывали цветущие сады, зеленели широкие нивы, и битая дорога, словно бесконечный белый рушник, призрачно поблескивала в ясном лунном сиянии…
Начиная от рождения и до самого конца жизни, рушник сопровождал всю жизнь украинца. На него, или на чистое белое полотно, которое называлось крыжмо, принимали малого ребенка, что символизировало чистоту новорожденной души. Длинный прямоугольный кусок ткани всегда у наших предков означал дорогу, путь, который ведет человека, помогает ему жить.
Вышивая крестиком орнаменты, женщины вкладывали в них свои заклинания от злых сил, просили здоровъъя, удачи и щедрой судьбы для тех, кому рушники предназначались. Белое полотно в центре рушника символизировало поток Божьего благословения, которое будет питать древо всего рода. Еще задолго до христианских времен люди развешивали тканые и вышитые рушники в священных рощах и дубравах, где происходило их общение с Творцом. Ведь вся Природа – его творение.
Начинали вышивать утром, когда Солнце подходило вверх к зениту, и никогда вечером. Взяв иглу с втянутой в нее вышивальной нитью, читали молитву и хорошие пожелания.
Многократно воспет в песнях сюжет о матери, которая дает сыну в дальний путь рушник. Сыновья часто уходили на войну, и мать, вышивая рушник, вкладывала в него всю свою молитву о здоровье, и счастливом возвращении сына живым домой.
Рушники всегда висели на покути, святом месте, где собиралась вся семья на трапезу, освящая ее.
Ими украшались святые образа, ибо рушник во все времена был священной вещью, и к нему относились с чрезвычайно высоким уважением.
* Ясочка – ласковое обращение к девочке, женщине.
_______________________
Фото из интернета.