П О М С Т А
БУВАЛЬЩИНА
ТОГО дня Сонце скупо віддало своє тепло Землі і прилягло наніч спочити. З синіх Карпат до села, розсипаного дерев”янними хатками вздовж ріки, поповзли сиві тумани. Десь далеко затьохкав соловейко.
Майже чотири роки Андрусиха не чула тих пісень, котрих наслухалася зі своїм Василем ще до війни. Порядкуючи біля зруйнованою бомбою клуні, вже в котрий раз журливо поглядала на схід. Звідти луною долітала канонада. І вірилось їй, що це син Андрійко так стукає у двері хати і тепер у серці відчула той виклик. Коли б змогла розвести Карпати на рівну долину – насіяла б квітів на той шлях, яким повернеться її син додому, а з ним і воля.
“Чи живий? Чи не спіткала його біда?” - з тривогою думала, посивіла за роки війни Андрусиха. Зараз її очі нагадували висохлі криниці, а обличчя було все у зморшках.
Грюкнули двері. На порозі з”явився дебелий гітлерівський офіцер. Розставивши широко ноги мовив: “Ті повінна дать кушай немецкой зольдат курка”.
Очі Андрусихи налилися гнівом, на скроні тіпнулась жилка. Але відповіла стримано:
- Нема курей, ось діточки мої голодують...
Гітлерівець вийяв з кобури пістолет і, не цілячись, вистрілив. Єдина червоногребінка, що сиділа в бузині, падаючи, стріпнула крилами і застигла. Андрусиха відчула, що та куля ніби влетіла в її серце.
- Вари, матко, зольдат кушай... Пах-пах, матка, - сміючись проказав офіцер і пішов.
Маленька Катеринка і ще менший Степанко підбігли до мами, заховались за нею, міцно тримаючись за спідницю.
- Мамцю, а нам ди даси м”яса? – пролепетав Степанко.
- Буде, дитинко, буде і вам, але спершу я їх нагодую...
Згадала, як фашисти забрали чоловіка, бо хтось доніс, що син воює в Червоній Армії. Ходила довідатись про нього, але там лише пригрозили, що і її повісять.
Селом пішла чутка, що Василь утік партизанити...
Відірвалась насилу од дітей. Взяла застрелену курку. Обскубала, налила в казанок води, поклала туди м”ясо та всяких приправ додала. А руки ще знайшли щось...
“Хай ворги наїдяться нашої ненависті”, - подумала Андрусиха.
...В темно-синьому Небі поблискували зорі. Мляво подмухував західний вітерець. Біля клуні спали діти. Сара Андрусиха вслуховувалась в той недалекий невтихаючий грім що дуже помалу наближався до села.
З-за хати донісся страшенний тріск. Отямилася. Небо чорне од хмар. Сліпучі блискавки продирали пітьму навпіл. Вітер виривав з корінням дерева. Стогнала земля... Андрусиха накрила дітей кожухом. Кожного поцілувала, немов прощалась з ними і мокром від сліз обличчям позирнула на схід, де ще над горами мерехтіли бліді зорі... Андрусисі почулося цокання кінських копит. Тепер вона побачила, як заметушилися фашисти: вистрибували з сусідніх хат і втікали на захід.
Незабарно все стихло. До ворід Андрусишиного двору під”їхав на коні сивобородий чоловік в солодатській плащпалатці, цивільному кашкеті. І... впізнала рідного Василя, якого й не думала побачити, припала гар”яче – повисла на ньому.
- Тато, тато приїхав! – вигукнув Степанко. А Катеринка вже міцно обнімала рученятами шию батька.
- Чому, Ганно, стоїмо на подвір”ї, - лагідно мовив чоловік, - мому до хати не ведеш, чи я не чканий гість?
- Там німчури! – першим відповів Степанко.
...Рука потяглась до автомата.
- Заспокійся, Василю, вони не пробудяться.
Світало. Село гостинно розчиняло двері Світлиць. Годувало і вкладало спочивати втомлених партизанів. Стара Андрусиха в глибокій задумі спочивала на призьбі Рідної Хати.
Л. Франків.
“Хвилі Стрия”.