Стомлене Сонце нарешті змилостивилося над людьми і сіло вечеряти, поклавши мозолисті руки на охайно застелену світло-блакитну скатертину. Його ніздрі лоскотав терпкий аромат картопляного бадилля, який запашним димом піднімався вгору із жертовних багать, розкладених на опустілих городах-капищах. Розкурюючи цей фіміам, люди намагалися задобрити Сонце, яке немилосердно дихало на них пеклом, бо гнівалося за те, що вони останніми днями поклонялися лише Землі.
Безперестанно б'ючи поклони, люди дбайливо виймали із пухкого чорного борошна просякнуті літнім теплом картоплини, зводячи нових ідолів із цих майстерно обточених живих каменів, що зашарілися від отриманих почестей. Великі очі знесиленої після тривалих пологів Землі світилися щастям, а її серце тішилося, коли вона зазирала в погріб, куди вкладали спати на довгу зиму її кровиночок, які навесні знову подарують їй молодість за допомогою тендітних, але всесильних у своїх молитвах до Сонця ніжно-зелених паростках...
Наприкінці літа селяни, як і багато століть тому, здавалися безправними кріпаками, змушеними важко працювати на вибагливого пана-Літо, який обов'язково вимагав, щоб люди добре приготувалися до званої вечері, яку він щороку влаштовував на честь вередливої панянки-Осені. Однак поступово досягнення цивілізації все глибше в'їдаються в нутро Землі, і Сонце з осудом хитає головою, по-старечому стуливши сухі зморщені губи, коли бачить, як трактор безцеремонно шматує вбрання Землі, викидаючи на поверхню обурені картоплини, які ще довго жаліються Сонцю, аж поки їм не перехопить дихання у сплетених із штучних волокон величезних мішках.