Втомлено і ніби просто так--
гортаю глянцевий журнал.
На плечі тримаю свій рюкзак
і, як завжди, розмальований пенал.
Вже не дивуючись нікому і нічому
вдивляюсь у порожній і пустий трамвай.
Минаю зупинку вже таку знайому
і ще рідніший пустотливий рай.
Дуже сумно бачити обличчя,
які повняться злим людським єством--
а, можливо, це страх і ницість
замішані в бокал з вином.
Випивши до краплі цей напій--
не відчуваю більше болю.
Світе сірий, ти давно не мій...
Прощавай, я іду на волю!