Знову відчути, як засинає маля на руках. Дивитися на цей ось маленький носик. Торкатися ніжно вустами його чола. Казати подумки: "Спи, мій хлопчику". Торкати носом чубчика, вдихати його русяве волосся.
Спи, мій хлопчику, засинай. Я берегтиму твоє сопіння, слухаючи, як ти поринаєш все глибше у свої немовлячі сни. Я відчуватиму знову, як досі абстрактно рідне дитя входить у плоть мою, кров мою, у решту мого життя, тривалість якого мені невідома.
Я всотуватиму цей час, ці хвилини, які не спинити. Я не соромитумуся сліз, коли ти поїдеш від мене. Я знаю, тепер ми пов'язані ритмом твого дихання, колискової, яку я спів тобі, вигадучи на ходу слова, кладучи їх на музику, яку важко припасувати до засинання малят, але що робити...
Я не снив тобою ні разу за ці дні. Просто ти жив у мені, спав поряд. Я прокидався, боючись тебе притиснути. Звичайно, тебе не було поряд. Але ж ми знаємо, що ти був поруч.
Любов, це не просто слова, формули, заклинання. Це - дотульність. Це - дихання. Це - поцілунки. Твоїх пальчиків на ногах. Моєї щоки, яку я поголив несамовито. Це запах твого першого власного на Землі волосся. Це твоє перевдягання. Масаж. Твоя ручка, що обхопила мій вказівний палець.
Коли я думаю про тебе, коли згадую тебе, я знаю: життя вдалося...