Сучасне козацьке звичаєве право
або чому риба гниє з голови?
Зараз відновити характерництво намагається багато людей. Майже два десятки всеукраїнських козацьких організацій, десятки більш менших козацьких куренів та січей, які утворились на теренах України. Скрізь чуєш про відновлення характерництва та відродження древніх козацьких традицій, або як зараз говорять – козацького звичаєвого права. Галасу багато, числа мундирів та новітніх козацьких нагород вже не перерахувати, але за ними не видно одного – не видно нових справжніх характерників, які б могли своєю славою та доблестю зрівнятись хоча б з таким славним отаманом, як Іван Сірко . У чому питання? Чому так багато балаканини, безліч театралізованих дійств, політичних та громадських акцій, а характерництво як було міражем, так ним і зостається? Щоб розібратися у питанні: чи може сучасне українське козацтво стати матір’ю нового характерництва, - зробимо невеличкий аналіз стародавніх козацьких традицій та сучасного правового поля, в якому діють козацькі товариства. Почнемо з давніх козацьких звичаїв.
Для аналізу я вибрав всього лише кілька аспектів звичаєвого життя козацтва Запорізької Січі, але, як я вважаю, найважливіших, які найсильніше формували свідомість та вміння тогочасних козаків, прокладали їм шлях до оволодіння характерництвом. Ми розглянемо:
- умови, при яких люди попадали у лави козацтва;
- умови внутрішнього життя козаків;
- умови обирання козаками своєї старшини;
- повноваження козацької старшини;
- відношення козаків до алкогольних напоїв та тютюну.
Чому саме ці аспекти козацького життя я вибрав і чому саме козаків Запорізької Січі? Про це ви дізнаєтесь в кінці цієї статті. А зараз звернемося до наукових праць деяких українських вчених та поновимо у пам’яті закони давнього козацького звичаєвого права.
Так хто і як попадав на Січ? У Д. І. Яворницького ми читаємо:
«Запорізькі козаки, живучи в Січі без жінок і без нащадків і водночас щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного, хто приходив до них і брав на себе певні зобов'язання, необхідні для вступу в Січ. Люди, близькі до запорізьких козаків, у своїх спогадах одностайно свідчать, що в Січі можна було зустріти всілякі народності, вихідців чи не з цілого світу - українців, поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногор¬ців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно, Україна».
«Крім дорослих, які безперервно приходили в Січ, туди потрапляло немало й дітей чоловічої статі: одних приводили в Січ самі батьки, щоб навчити їх там військового мистецтва; інших козаки захоплювали на війні й потім усиновлю-вали в Січі; третіх, особливо круглих сиріт, вони брали замість дітей; четвертих, найчастіше небожів або синівців, тобто племінників, випрошували у батьків; п’ятих просто заманювали до себе гостинцями й ласкою, а потім таємно завозили в Січ.
Та кожному, ким би він не був, звідки й коли б не прийшов на Запоріжжя, доступ у Січ був вільним за таких п’яти умов: бути вільною й нежонатою людиною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві, сповідати православну віру й пройти певне навчання. Перша умова передбачала, щоб пришелець у Січ був дворянином, поповичем, козаком, татарином, турком, узагалі ким завгодно, лише не селянином, а крім того нежонатою люди¬ною; зрештою, цю умову частенько оминали, оскільки кожен міг назватись і вільним, і нежонатим; але прийнятий у Січ козак повинен був жити винятково доброчесно і його карали смертною карою, якщо приводив у Січ жінку, навіть матір чи сестру. Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською; цю вимогу ніколи й ніхто не порушував. За третьою умовою прийнятий у Січ повинен був присягнути вірно, незрадливо й до кінця свого життя служити російському цареві, поклявшись у цьому в церкві перед престолом божим. За четвертою умовою він мусив неодмінно сповідати православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати символ віри й молитви; якщо він був католиком чи лютеранином, повинен був прийняти православ’я, якщо ж був іудеєм чи магометанином, повинен був урочисто охреститися у «греко-руську» віру. За п’ятою умовою той, хто вступав до Січі, повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми січового лицарства, а вже потім записуватися у число випробуваних товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років».
«Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, змінював своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб у Січі немає, а є Задерихвіст чи Загуби-колесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські власті. Змінивши ім’я і приписавшися до куреня, новачок приходив у той курінь, і курінний отаман у присутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще коротшу».
Але, вступивши в Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й усьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу в Січ: хто вступив раніше, мав перевагу перед тим, хто вступив пізніше, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «синові» 40 років».
«Так складалося військо запорізьких низових козаків. Узяте в цілому, воно ділилося на січових та зимівних козаків; перші, власне, й становили справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті або ті, у крайньому разі, хто порвав свої шлюбні пута; з них ті, хто відзначився на війні чи довго служив у війську, дуже сильні й добре збудовані люди, до того ж переважно вроджені українці, звалися лицарством чи товариством. Лише товариство мало право обирати з-посеред себе старшину, отримувати грошову й хлібну платню, брати участь у поділі здобичі, вершити всі справи війська: воно жило в Січі по куренях, поділялося на «старше й менше» товариство й складало військо чи лицарство у властивому розумінні».
«Увесь склад Війська Запорізького низового поділявся на старшину в її нижчих і вищих ступенях, юних молодиків, які лише готувалися стати справжніми козаками, січову масу, так звану «сіромашню, простолюд, чернь», і запорізьке поспільство, котре жило поза Січчю, у зимівниках. До складу війська не входили «наймити» або «аргати» (від гр. «;;;;;;;», переробленого по-турецьки на «ергат»). Так звали поденників або робітників, які наймалися тимчасово до козаків на якусь роботу за певну платню.
Крім справжніх козаків до складу «славного низового товариства» часом входили особи, які ні за званням, ні за суспільним становищем ніколи до нього не належали й лише номінальне числилися серед запорожців. Це робилося частково з честолюбства називатися низовим лицарем, частково зі щирої любові до «славного» війська, частково ж задля того, щоб застрахуватися від грабунку запорожців чи заручитися їхнім послухом і вірністю, частково ж внаслідок пропозиції самих козаків, які приписували до себе вельможних осіб на знак особливої уваги до них, подібно до того, як багато західноєвропейських міст надавали права громадянства знатним мандрівникам. Ці особи - вельможі, наділені великою владою, переважно російського, часом польського походження. Архівні січові документи зберегли для нас імена деяких із цих осіб: артилерії поручик Іван Глєбов, статський радник Петро Веселицький, український генеральний підкоморій і бунчуковий товариш Павло Кочубей, начальник астрономічної експедиції Христофор Ейлер, генерал-аншеф граф Петро Панін, генерал-аншеф Іван Глєбов, генерал-аншеф Петро Дев'єр, генерал-поручик граф Андрій Остерман, генерал-майор князь Олександр Прозоровський, польський коронний гетьман граф Ксаверій Браницький, генерал-майор князь Григорій Потьомкін. Останнього, кажуть, запорізькі козаки звали Грицьком Нечосою: він, за тодішньою модою, носив на голові велику перуку, напудрену й високо підбиту, з чого запорожці зробили висновок, що він ніколи не зачісується, тому й прозвали Нечосою.
Як вхід, так і вихід з Січі були вільними; певного терміну перебування у Січі прийнятому не визначали: кожен міг виходити з неї, коли завгодно й коли була потреба. Козак покидав Січ, коли в нього з’являлося бажання служити в якомусь з українських міст, коли надумав одружуватися й заводити власне господарство, покидав і тоді, коли йому просто набридало життя в Січі, або, як казали січовики, коли він «зажирів од козацького хліба». Зрештою, він знову міг повернутися, якщо виявляв своє бажання, коли вхопив де-небудь «шилом патоки» або «узнавши, почім ківш лиха». Але незважаючи на таку свободу вступу в Січ і виходу з неї, порядок дій у ній ніколи не порушувався, і в цій цілковитій сваволі були всі підстави для широкої слави запорізької Січі, котра була лоном для всіх, хто волею чи неволею приходив у неї. При відході з Січі також не видавалися ніякі перепустки, за винятком двох випадків: по-перше, коли козаки бажали їхати в Польщу або в Україну «для торгових чи якихось інших потреб» - вони брали паспорти за підписом кошового отамана і з військовою печаткою для вільного проїзду чужими містами й селами; по-друге, коли точилися війни між Росією й народами, володіння яких межували з Запоріжжям, наприклад, турками, татарами, поляками. В цьому випадку, «з огляду на неабиякі закордонні обставини», щоб уникнути будь-якого шпигунства з боку ворогів і водночас «бути невідлучно у всілякій готовності», виїзд із Січі нежонатим козакам без письмового паспорта від військової канцелярії, а жонатим без паспортів від паланкових полковників суворо заборонявся. Часом тим, хто покидав Січ, давали атестати для вступу на службу в українські полки; зразки таких атестатів дійшли до нас у достатній кількості: у них вносилося ім’я, по-батькові, прізвище й назва куреня певного козака, його служба в роз’їздах, загонах, відрядженнях, секретних розвідках, походах і битвах, відзначалися кмітливість, пильність до служби, чесне виконання покладених на нього доручень і готовність «не щадить своего живота».
Що ми бачимо? А бачимо те, що для майбутнього характерника на Січі були створені найкращі умови для прояву своїх надзвичайних властивостей. І зараз побачите чому.
По-перше, як було сказано вище, до козацького братства могли попасти люди практично всіх існуючих на той час національностей. А це означає, що тогочасне козацьке середовище на Запорізькій січі було представлене практично всіма наявними на той час релігійними та філософськими течіями. Те, що новобранці хрестилися під час вступу до Січі «греко-руську» віру, зовсім не означало, що вони одразу, в одну мить, відмовлялася від своїх внутрішніх поглядів на життя. Як правило, доросла людина мала достатньо глузду, щоб виконати всі зовнішні ритуали заради втілення своєї мрії - стати козаком. Доросла людина, яка з раннього дитинства два-три десятки років виховувалася на своїх національних традиціях, буде носити отримані від своїх пращурів знання та філософські поняття про свого Бога та Всесвіт все своє життя, буде ділитися цими знаннями з іншими особами: під час бесід, під час військових походів, під час навчання тощо. Особливо сприяла цьому така древня козацька традиція, як побратимство . До чого я веду? А до того, що людина яка мала вроджені задатки майбутнього характерника, при вступі до Січі попадала в дуже цікаве насичене знаннями філософсько-релігійне середовище, яке сприяло накопиченню різнопланових знань, розширювало внутрішній та зовнішній світогляд козака, дозволяло йому самостійно творити особливий внутрішній духовний устрій. А так як термін від часу вступу новобранця до Січі до його повного вливання у ряди перевірених товаришів тривав сім років, новобранець мав достатньо часу, щоб як губка всмоктати в себе величезний об’єм інформації з того «поживного бульйону», яким він був оточений в козацькому середовищі.
По-друге, як зазначають більшість істориків, на Запорізькій Січі рівень грамотності серед козаків був вищим, ніж не тільки на території Запоріжжя, але й на всій території України. Основна маса населення Запорожжя, яка проживала по зимівниках, займалася різними промислами у плавнях, землеробством у степу та випасала худобу, перебувала у цілковитому неуцтві. Власне кажучи, це було звичайне селянське життя. А тогочасні селяни не зналися на грамоті, бо за тих умов господарювання в цьому не було й соціальної потреби.
Інакше було на самій Січі. Як козацька старшина, так і прості козаки, мали достатній, якщо не сказати досить високий рівень освіченості тому, що відносини, які існували в цьому середовищі, цього вимагали. На Січі тоді розташовувався центр управління не тільки військом, а й всім краєм. А ефективне адміністративне управління певною територією обов’язково здійснюється за допомогою розпоряджень у письмовій формі, які пишуться у певному стилі мовлення. Зважаючи на високий рівень демократичності суспільного ладу у середовищі січового козацтва, коли будь-хто міг бути висунутий на будь-яку керівну адміністративну посаду, також можна дійти висновку, що обіймання високих посад ставило до козака обов’язкову вимогу бути грамотним. До того ж січова спільнота тривалий час була суб’єктом міжнародних відносин, мала тісні політичні стосунки з тими державами, влада яких на неї номінально поширювалася (тобто з Польщею та з Росією). А якщо зауважити, що потреби грамотного адміністративного управління великим за розмірами краєм, а також ведення політичних справ вимагали не просто досить високого рівня грамотності (тобто не тільки вміння читати й писати), але й широкого світогляду, то ми можемо собі уявити, якими знаннями володіли талановиті козаки. Останні за певних обставин могли навіть компенсувати своїми знаннями відсутність навичок читання й письма. Історія свідчить, що більшість кошових отаманів та суддів (а саме вони давали письмові розпорядження на Січі) були на той час дуже грамотними, вільно володіли кількома мовами: російською, польською, німецькою, швецькою, турецькою, латинською тощо. Серед запорозьких козаків були навіть такі, хто міг вільно складати вірші та духовні канти латинською мовою. І в цьому немає нічого дивного, адже до січового товариства часто потрапляли особи, які здобули освіту в Києво-Могилянській академії, а також вихідці зі шляхетських станів Росії та Польщі, які відзначалися своєю освіченістю, але не змогли змиритися з порядками своєї батьківщини. На користь цього свідчить той факт, що в листах запорозьких козаків часто можна зустріти цитати зі Святого Письма, вживання багатьох іншомовних слів, а також слів із класичних мов (латини та грецької) та й взагалі іншомовних висловів.
Також тут потрібно зауважити, що освічені люди мали на Запорожжі неабиякий авторитет, оскільки козаки небезпідставно вважали, що вони багато чого можуть навчити «темних людей». Найбільш здібні козаки обиралися на посаду військового писаря і нерідко, як завдяки своїй посаді, так і природному розуму, відігравали вирішальну роль у січовому товаристві. Однією з найвидатніших осіб на цій посаді був Антон Головатий . За свій розум, освіченість та виняткову винахідливість він дістав прізвисько «лукавая писуля». Також своїм розумом та авторитетом відзначився Пилип Орлик . Він навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами.
Переважна більшість військових писарів були українського походження. Про це свідчить хоча б те, що в документації Війська Запорозького, яка велася загалом російською (тогочасною, звичайно) мовою, дуже часто трапляються слова, висловлювання та звороти, які характерні для української мови.
Також, окрім прийшлих людей, які становили значну частину серед освіченої верстви запорозької спільноти, на Січі відбувалася підготовка і «власних кадрів». Йдеться насамперед про те, що у Запорозьких Вольностях існували власні осередки освіти, тобто школи, які поділялися на січові, монастирські та церковнопарафіяльні.
У січових школах навчання проходили хлопчики, які різними шляхами потрапляли на Січ. Їх могли привозити туди силою (і вони потім усиновлювалися козаками), іноді вони приходили туди добровільно з різних українських земель, а бувало й так, що заможні батьки самі спеціально привозили для навчання своїх дітей на Січ, щоб ті стали вправними не тільки в грамоті, але й у військовому мистецтві . В різні часи таких школярів (їх на Січі також називали молодиками, як і простих кандидатів у козаки) налічувалося кілька десятків. Але серед школярів були не тільки діти, але й дорослі.
Звичайно, освітня програма у січовій школі не була такою насиченою, як у тогочасній Києво-Могилянській академії. Але й мета навчання тут була інша - підготувати не вченого чи священнослужителя, а повноцінного члена січового товариства, справжню бойову одиницю. Тому тут вчили не лише читанню, письму та співам. Головною метою січової школи було не стільки навчання, скільки виховання, тобто привчання учня до порядків січової спільноти. Цьому сприяв і шкільний устрій, який був копією в мініатюрі громадського устрою Січі. Так, школярі, як і січовики, зі свого середовища обирали двох отаманів - одного для дорослих, другого для дітей, і на власний розсуд або залишали їх на цих посадах, або обирали інших по закінченні року. Вони також мали спільні шкільні кошти, які зберігалися у старшого. Ці кошти учні заробляли дзвонінням у дзвони, читанням псалтиря по померлих козаках, продажем ладану в січовій церкві, співанням колядок під вікнами січових куренів на честь різдвяних свят, Нового року і Великодня. На додаток у школи йшли пожертвування від «наказних» батьків.
Однією особливістю січової школи було те, що на неї виділялася певна частина боєприпасів - свинцю та пороху, - які щороку надсилалися зі столиці на
Січ для усього Запорозького війська. Останнє свідчить про те, що школярі проходили тут і ще й справжнє військове навчання.
Таким чином ми бачимо, що якщо на Січ попадала людина з вродженими задатками характерника, вона мала всі шанси їх розвинути у справжнє бойове мистецтво. А якщо врахувати те, що навіть діти могли почати на Січі своє військове навчання, могли вільно переймати досвід своїх старших товаришів, то шанси стати характерником ставали дуже і дуже високими.
По-третє, для вступу до Січі обов’язково потрібно було бути нежонатим чоловіком. На самій Січі, як ми знаємо, діяла заборона про любі зносини з жінками. Звичай бути неодруженим серед січовиків пояснюється тим, що Січ з самого початку існування перебувала у повній бойовій готовності. Постійно очікуючи нападу ворога, перебуваючи у походах, кожну хвилину ризикуючи своїм життям, запорозький козак не мав змоги навіть думати про мирне родинне життя. До того ж у цьому звичаї був ще один додатковий сенс. Несімейне життя запорозьких козаків зумовлювалося общинним ладом, який вони всіляко культивували. Це, в свою чергу, давало змогу любому козаку на всі сто відсотків налаштувати свої ментальні та фізичні здібності на користь свого братства, яке обов’язково оцінювало всі досягнення та подвиги козака.
Але несімейний стан не просто давав змогу козакам прожити своє життя у повному утриманні від статевого життя. З точки зору езотеричних наук та східних філософських систем (йога, цігун тощо), статеве утримання сприяє накопиченню внутрішньої енергетики людини. Утримуючись від сексу, козак за свою багаторічну службу на Січі міг не тільки накопичити величезні запаси внутрішньої енергії, що сприяло утриманню надзвичайної фізичної форми, але й проявити цю енергію у різних фізичних та психологічних феноменах, які донесла до нас історія: знешкодження куль та ядер, якими стріляли у козаків, уміння впливати на свідомість інших людей, здібність міняти фізичні властивості каменю, води та повітря тощо. Тому майбутньому характернику і тут було створено найсприятливіші умови для розвитку своїх здібностей.
Але це не означало, що запорожці зовсім утримувались від зносин з жінками. У передмісті Січі, де розташовувалося багато шинків, жило багато жінок легкої поведінки, послугами яких користувалися деякі січовики. Однак стосунки з жінками, навіть у таких випадках, не належали до розряду чеснот.
Так, життя запорозьких козаків вирізнялося певним аскетизмом. Однак цей аскетизм був не запозичений ззовні, а був здобутий власним досвідом та вимогами військового положення. Ніщо людське не було далеке від тонкої душі українського козака. Альтернативою стосункам з жінками на Січі існував так званий інститут побратимства. Самотній людині, яка не має ні сім’ї, ні свого постійного сімейного гнізда, живеться дуже важко. І хоча сім’єю для козака були його друзі, курінь, нарешті, все Військо Запорозьке, йому хотілося про когось піклувався, надавати допомогу, оберігати від небезпеки, а також мати такого друга і собі. Особливе значення це мало на війні, де друг, побратим зробить усе, щоб відвернути від нього небезпеку, навіть, якщо потрібно, жертвуючи своїм життям. Тож козак, щоб не відчувати «самоти у натовпі», вибирав собі такого козака, який ставав його «половиною». Щоб дружба, побратимство мали силу закону, побратими йшли до церкви. Тут, у присутності священика, вони складали клятву побратимства у письмовій формі. Цей обряд супроводжувався обміном натільними хрестами, даруванням один одному ікон та потрійним поцілунком. Після цього доля одного козака ставала долею іншого.
По-четверте. На Січ приходили не тільки зелені юнаки та діти. Основну масу новобранців на Січі становили люди, які вже пройшли своєрідну «школу життя». Д. І. Яворницький пише:
«Мотиви, що змушували багатьох шукати собі притулку в дикому Запоріжжі, були різними: в Січ ішли люди «і з доброї волі і з неволі». Тут були ті, хто втікав від жінок, покидав батька й матір, «з-під пана втікали»; були тут і тяжко ображені, ті, хто не знайшов на батьківщині ніякої сатисфакції, хто не мав шматка насущного для прожиття; тут були всі, хто натерпівся від тяглових повинностей, усі ображені й принижені за свою віру й народність, усі, хто зазнав варварських катувань, жорстоких знущань за людські права, за своє існування; тут були й ті, хто чув у собі «волю вогненну, силу богатирську», хто носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю»; були тут і «самосбройцы польскіе», і «ускоки задунайські», й «западные люди, чуждые русским, маловедомые». Всі вони знаходили гостинну зустріч на Запоріжжі, вільний притулок знаходили тут і ті, кого приваблювала воля, здобич, молодецтво, слава. ... Окрім того приходили, звичайно, на Січ і різні злочинці, засуджені на страту, дезертири, всілякі пройдисвіти, але вони загалом не надавали поганого забарвлення запорізькому товариству й, за справедливим зауваженням В. П. Коховського, не могли негативно впливати на козаків внаслідок суворості запорізьких законів, котрі смертельно карали злочинців за провини в Січі».
Тобто на Січ йшли люди, які вже вичерпали всі доступні їм мирні методи та способи покращення свого життя, які вже зазнали значних духовних та психологічних навантажень, загартувалися на життєвих труднощах. Саме такі люди мають шанс продовжити своє подальше самовдосконалення в новому, більш сприятливому для них середовищі – у вільній козацькій спільноті. Саме на Запорізькій Січі такі люди знаходили ті методи самовиховання, що давали змогу не тільки вирішити свої життєві проблеми, але й застосувати свої нові здібності на благо січового братства, в якому вони мали намір проживати.
По-п’яте, як ми знаємо, всі новобранці при зарахуванні у Січ змінювали своє ім’я. Що це дає для новобранця? Це дає можливість почати, фактично, завершити своє попереднє життя, та почати нове. Після проходження спеціального ритуалу прийняття до лав перевірених товаришів вони ставали справжніми «двічі народженими».
Якщо ми звернемося до східних філософсько-релігійних систем, то побачимо, що в Індії, наприклад, «двічі народжені» (або двіджа) – це члени трьох найвищих каст (брахманів, кшатріїв, вайшьїв), які пройшли (зазвичай в віці 8-12 років в домі наставника-гуру ) спеціальний обряд посвячення (упанаяна) отримання священного шнура упавіти, що символізує закінчення дитинства та вступ до однієї з цих трьох каст та дає право на вивчення Вед . Після проходження ритуалу посвячений отримував нове ім’я. Жінки, як правило, до обряду упанаяна не допускалися, їм заборонялося вивчати Веди, хоч з цього правила були винятки. Члени найнищої касти шудри до цього ритуалу також не допускалися без жодних винятків.
Таким чином, новобранець, залишивши своє старе життя в минулому, вбачаючи нові життєві перспективи, отримавши нове ім’я, новий соціальний статус, знання та вміння, отримував змогу розвинути в собі вроджені задатки характерника.
По-шосте, всі, без винятку, новобранці проходили тривалий термін випробувань та навчання, який тривав сім років. Чому саме сім? А тому, що людська свідомість повністю змінюється кожних сім років. Кожних сім років людина міняється не тільки фізіологічно, але й завершує відповідний етап свого духовного життя, та починає новий, більш досконалий. Знання про це завжди були оповиті таємницею. І те що козаки знали про це, свідчить про глибоку обізнаність козаків з езотеричними практиками Сходу. Тому сім років – це мінімальній термін, через який новобранець міг повністю змінити свою сутність до вимог нового життя. І як показує історія, багато хто з новобранців не проходив до кінця цей термін, або вертаючись до цивільного життя, або знайшовши смерть свою у постійних військових походах разом зі своїми наставниками.
По-сьоме, на Січі контролювалося вжиття алкогольних напоїв та тютюну. Загальновідомий факт, що у Запорізькому війську під час військових походів вживання спиртних напоїв заборонялося під загрозою смерті, а в мирний час воно не обмежувалося ніяким чином, що створювало запорожцям славу веселих гультяїв. З цього приводу Д. І. Яворницький писав:
«Характерним недоліком запорізьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв: «У пияцтві й гулянні, - згадує свідок, - вони намагалися перевершити один одного, і навряд чи знайдуться у всій Європі такі безтурботні голови, як козацькі. Нема у світі народу, котрий міг би зрівнятись у пиятиці з козаками: не встигнуть проспатися, як знову напиваються». Самі козаки казали про це: «У нас в Січі норов - хто отченаш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає».
«Лише під час походів запорізькі козаки уникали пияцтва, бо тоді будь-кого п’яного кошовий отаман негайно викидав за борт човна. Не схвалювалося пияцтво і серед «начальних лиц»: якщо кошовий і січова старшина зауважували цей недолік у когось із службових осіб, то попереджали його від цього особливими ордерами, наказуючи йому суворо виконувати їх і не «помрачаться проклятыми люлькою й пьянством» . Запорізький Кіш узагалі вважав усіляке пияцтво злом і хоча переважно безуспішно, але все-таки боровся з цим злом, суворо забороняючи, зокрема, таємні шинки, як «истинный притын» усіляких гайдамаків ы харцизів . Зрештою, віддаючися розгулові й пияцтву, запорізькі козаки зовсім не були схожими на тих нещасних п’яниць, котрі пропивали свої душі в чорних і брудних корчмах, втрачаючи в них усілякий образ і подобу творінь божих. Тут було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя людини, котра даремно обтяжує себе працею й турботами, не розуміючи справжнього сенсу життя - існувати для веселощів і радості. Однак дивлячись на життя з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи: в основі характеру козака, як і кожної руської людини, завжди зауважувалася якась двоїстість: то він дуже веселий, жартівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний. Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя запорізького козака; не маючи у себе в Січі ні роду, ні племені - «він із риби родом, од пугача плодом» - відрізаний від сім’ї, постійно дивлячись в очі смерті, козак, зрозуміло, споглядав усе безтурботно й намагався свій короткий вік скрасити різними задоволеннями, доступними йому в Січі. З іншого боку, туга за далекою батьківщиною, покинутими на розсуд долі дорогими рідними, а може й милою козацькому серцю «коханкою», черствість одиноких товаришів, думи про наступну безпомічну старість змушували козака не раз впадати в сумні роздуми й цуратися будь-яких веселощів».
Велику пристрасть запорожці мали до тютюну.
«У вільний від походів час запорізькі козаки любили, лежачи на животах, потеревенити, послухати розповіді інших, тримаючи при цьому в зубах коротенькі люлечки, так звані носогрійки, або люльки-буруньки, й попахкуючи з них димом. Люлька для козака - перша справа: запорожець на Великдень принесе з церкви паску, поставить її на стіл, а сам мерщій за люльку: «А нуте, синки, беріться за люльки, нехай паска постоїть, а поросяти кат не візьме», - жартівливо кажуть про козаків їхні нащадки. Люлька для запорожця - рідна сестра, люба подруга: він як сів на коня, відразу запалить люльку та верстов із шість, а то й більше все смалить і смалить, не випускаючи її з рота. У запорожців крім того, що кожен козак мав свою люльку, була ще «обчиська» люлька, дуже велика, всипана намистом, коштовним камінням, різними бляшками, іноді з написом, як от: «козацька люлька - добра думка». З такої люльки потягувало ціле товариство чи гурт, коли обмірковувало якийсь захід чи задумувало проти когось похід. Але люльки не виключали з ужитку нюхальних ріжків. Нюхарями були переважно старі діди, які, уникаючи надто великої трати часу з люлькою, віддавали перевагу ріжку з тютюном. «Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єритичої душі, а то смик! утер носа та й готов!» А деякі вживали і те, й інше: «Люлька душу услаждає, а ріжок мозок прочищає».
Тобто ми бачимо, що ті козаки які цінували свій час та своє здоров’я не курили тютюн, а лише нюхали його, використовуючи цю рослину засіб для активації роботи мозку.
Взагалі вживання тютюну та алкоголю для козаків було своєрідним клапаном для виходу негативних енергій, бо зняття того величезного психологічного навантаження, яке мало місце під час безперервних війн та походів, було просто необхідним. Але поряд цим ми також вбачаємо той факт, що чим вище просувався козак по старшинській «драбині», тим менше він вживав алкоголю, тим кращими ставали його манери. Це схоже на те, як під час кування меча з металу видаляються всі шкідливі домішки, роблячи сталь твердою та гнучкою одночасно. Так саме козацьке товариство виховувало в своїх лавах справжніх воїнів, які могли потім перетворитися на вмілих характерників.
«Козаки ні в чім не крились. Як іде куди - куреня не запира. Ввійдеш в курінь - казан висить, пшона торба, в’ялена риба, а в іншого і вагани меду стоять. Хоч мед їж, хоч тетерю вари або куліш. За їжу нічого не скажуть; а брати з куреня - не бери: узнають - дадуть київ.
Горілку запорожці пили не чарками, як ми а дерев’яними корячками з двома ручками: одна зроблена коником, а інша - кільцем. У них не було моди частуватися, а хто схоче наллє коряк з баклаги і хилить на здоров'я... У багатих була мода тримати горілку в мідних казанах. Оце ввійшов у сіни - казан стоїть з горілкою, а на казані висить корячок. Хто схоче, бере корячок і п’є. До іншого, було, як увіходиш в хату, то трубки не неси, залишай у сінях: у хаті боги (ікони). Люлешників у них більше було, ніж нюхарів, а таких, що не вживали тютюну, і зовсім мало, їх дражнили «святими», бо вони і горілки не пили» .
По-восьме, коли козак ставав справжнім воїном, він міг тимчасово відокремитися від козацької спільноти та стати справжнім пустельником. Для цього козак міг піти у степ та жити там на одинці, в так званих в бурдюгах. Бурдюгами татари у свій час називали повністю вивернуту просмолену шкуру тварини, яка використовувалася як посудина для рідини (наприклад, води чи кумису). У запорозьких козаків цим словом називали поодинокі, без жодних додаткових будівель напівземлянки, розкидані в різних місцях степу Запорозьких Вольностей. У них жили самотні козаки, які шукали повного усамітнення, відокремленості як від бурхливого життя січової спільноти. Життя таких козаків нагадувало життя справжнього відлюдника.
Бурдюги будувалися зовсім простими та невибагливими. Спочатку в землі викопувалася яма чотирикутної форми. Її стіни обшивалися плетеним хмизом, який частково виступав на поверхню та на який нагорталася земля, а зверху робився дах. Усе це разом обмазувалося глиною, змішаною з кінським навозом. У стінах залишали невеликі круглі отвори, які правили за вікна. Туди поміщалося зеленуватого кольору скло, яке трималося на трісках. Усередині бурдюга не було ані печі, ані димаря. Було лише вогнище, складене із каменю, яке легко нагрівало і обігрівало це невибагливе житло. На ньому ж готувалися страви. У деяких бурдюгах іноді були нехитрі меблі, наприклад лави тощо. Бурдюги ніколи не замикалися, і тому їх міг відвідувати будь-хто. На цей випадок господар бурдюга, якщо збирався кудись поїхати з дому, залишав там певний запас харчів. Отже, бурдюги були справжньою знахідкою для тих, хто заблукав у степу. Тут навіть за відсутності господаря можна було підкріпитися й відпочити. Це яскраве свідчення гостинності господарів бурдюгів та усвідомленості законів Буття, в яких править Любов та турбота про ближнього.
Проводячи довгі зимові вечори в усамітненні, козак міг глибоко зануритися в самі віддалені закуточки своєї свідомості, переосмислити своє життя, ввійти, як говорять на Сході, у стан глибокої медитації. Саме такий стан свідомості допомагає активувати ті вроджені таланти, які роблять з козака справжнього характерника. В літературних джерелах ми теж бачимо, що більшість характерників жили окремо від своєї спільноти.
І, по-дев’яте. Як козаки обирали свою старшину і які права ця старшина мала над козаками? За відповіддю знову звернемося до Д. І. Яворницького.
«В основі запорізького світогляду лежала громада, мир, товариство. Це товариство було таким самим «народоправ'ям» на півдні Росії, але на вищому ступені розвитку, яким було «народоправство» у Пскові й Новгороді, на півночі Русі; що робив вічовий дзвін на півночі, те робили литаври на півдні: своїми звуками вони скликали люд, без різниці у званні й стані, на площу для вирішення найважливіших питань країни, схоже на те, як вирішують у наш час свої справи вільні громадяни швейцарських кантонів чи американських штатів. Зовнішнім виявом цієї громади була рада, військова рада, народне віче. На цій раді могли бути присутніми всі без винятку січові козаки, починаючи від січової старшини й кінчаючи простою «сіромою», або простолюдом, черню. Тут панувала цілковита рівність усіх членів громади: кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг заперечити пропозицію іншого, висунувши натомість свої плани й міркування, але що вже було ухвалене радою, було необхідним і обов’язковим для всіх. Запорізька громада доходила до повного ідеалу, невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки; принцип рівності панував тут у всьому: під час загальних зборів, при виборах військової старшини, січовому й паланковому управлінні, у всіх запорізьких школах, у спільній трапезі , при поділі майна й у приватному житті в куренях. Ні знатність роду, ні станове походження, ні перевага віку не мали в Січі жодного значення: лише особисті якості, тобто відвага, досвід, розум, кмітливість, бралися до уваги. Таким чином, у запорізькій громаді губилася будь-яка поодинока особистість, якою б талановитою й показною вона не була. Тут усі справи вирішували спільно... Громадою, товариством вирішували питання миру й розмиру; товариство ділило за лясами усі землі, ліси, угіддя, усі рибні лови, всі соляні місця; товариство обирало й скидало всіх посадових осіб у Січі і в усьому Запоріжжі; товариство карало винних у злочинах і порушеннях; товариство писало всілякі відповіді на укази, грамоти, ордери, послання й листи, які приходили в Січ від різних державних осіб і володарів, що вступали у зносини із запорізькими козаками.
З огляду на цей громадський принцип найвища на Запоріжжі влада, влада кошового отамана, без усього товариства, всієї громади, не могла ні на що зважитися й нічого зробити. … Значення громади, товариства у запорізьких козаків виявлялося навіть зовні: ордери, листи, респонси , які розсилали із Січі в різні місця, закінчувалися підписом: «Отаман кошовий Війська Запорізького з товариством». Так само починався кожен документ: «До нас дійшов лист», «Ми Військо», «За звичаєм нашим на спільній раді нашій всім уголос читали».
Запорізьку громаду, яка досягла свого найповнішого розвитку протягом XVI й XVII ст., з середини XVIII ст. поступово став обмежувати російський уряд, особливо у праві вибору запорізькими козаками військової старшини. … Але запорізькі козаки не дуже слухали вимог російського уряду щодо цього й майже до самого кінця свого політичного життя самовільно обирали й самовільно скидали всю свою військову старшину. Тому весь великий запорізький край, перейшовши в середині XVII ст. під верховну владу Росії, насправді завжди керувався власним товариством, як уся Україна керувалася власним козацтвом, хоча й під верховною владою російського уряду».
Тобто ми бачимо, що не одне важливе рішення козацької старшини не могло пройти повз уваги всього козацького товариства. Це було проявом справжньої демократії, рівноправ’я та, як зараз говорять, народного контролю. Іншими словами можна сказати, що Запорізька Січ була спільнотою, в якій фундамент влади опирався на простих козаків, а влада могла керувати спільнотою тільки за згодою самої спільноти.
А як утворюються сучасні козацькі товариства і як складається їх життя? Для цього ми звернемося до нового Закону України «Про громадські об’єднання» і подивимося, які умови існування створені сучасним козакам на теренах їхньої Неньки-України.
Новий Закон України «Про громадські об’єднання» гарантує козакам, що:
1. Держава ніколи не допустить козацькі організації до керування країною:
«Громадським об'єднанням не можуть надаватися владні повноваження, крім випадків, передбачених законом».
2. Держава буде міцно тримати всі громадські організації під своїм ковпаком:
«Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи, створені ним юридичні особи (товариства, підприємства) зобов’язані вести бухгалтерський облік, фінансову та статистичну звітність, бути зареєстрованими в органах державної податкової служби та сплачувати до бюджету обов'язкові платежі відповідно до закону. Надання громадським об'єднанням, створеним ними юридичним особам (товариствам, підприємствам) пільг, у тому числі з оподаткування, здійснюється на підставах та в порядку, визначених законом.»
«Відомості про всеукраїнський статус громадського об'єднання перевіряються щороку уповноваженим органом з питань реєстрації з даних реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу, форма якої затверджується Міністерством юстиції України.
У разі якщо уповноважений орган з питань реєстрації установить наявність у громадського об'єднання, яке підтвердило свій всеукраїнський статус, меншої кількості відокремлених підрозділів, ніж передбачено частиною першою цієї статті, він надає (надсилає рекомендованим листом з повідомленням про вручення) громадському об'єднанню письмове повідомлення про наявність підстав для втрати громадським об'єднанням всеукраїнського статусу і вносить до Реєстру громадських об'єднань запис про направлення такого повідомлення.
У разі якщо через 60 днів після отримання письмового повідомлення, передбаченого частиною восьмою цієї статті, кількість відокремлених підрозділів громадського об'єднання, за даними Реєстру громадських об'єднань, не відповідатиме вимогам частини першої цієї статті, уповноважений орган з питань реєстрації приймає рішення про втрату громадським об'єднанням всеукраїнського статусу та вносить до Реєстру громадських об'єднань відповідний запис. Копія зазначеного рішення надається (надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення) громадському об'єднанню не пізніше наступного дня після його прийняття».
3. Засновники громадських організацій не будуть мати ніяких повноважень в своїх же організаціях:
«Повноваження засновника громадського об'єднання закінчуються після прийняття рішення про реєстрацію або прийняття повідомлення про утворення громадського об'єднання в установленому цим Законом порядку».
4. Всі відокремлені підрозділи громадських організацій не набудуть прав юридичної особи:
«Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи може мати відокремлені підрозділи, які утворюються за рішенням відповідного керівного органу громадського об'єднання згідно із статутом.
Відокремлені підрозділи громадського об'єднання не є юридичними особами».
Також це стосується і іноземних громадських організацій, які хочуть діяти на території України.
«Акредитація в Україні відокремленого підрозділу іноземної неурядової організації здійснюється уповноваженим органом з питань реєстрації. Відокремлений підрозділ іноземної неурядової організації акредитується в Україні без надання статусу юридичної особи».
5. Люба громадська організація може назавжди втратити все своє майно та кошти.
«Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи для виконання своєї статутної мети (цілей) має право володіти, користуватися і розпоряджатися коштами та іншим майном, яке відповідно до закону передане такому громадському об'єднанню його членами (учасниками) або державою, набуте як членські внески, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, набуте в результаті підприємницької діяльності такого об'єднання, підприємницької діяльності створених ним юридичних осіб (товариств, підприємств), а також майном, придбаним за рахунок власних коштів, тимчасово наданим у користування (крім розпорядження) чи на інших підставах, не заборонених законом».
Але у той же час:
«У разі саморозпуску громадського об'єднання його майно та кошти після задоволення вимог кредиторів передаються за рішенням такого об'єднання на статутні або благодійні цілі іншому (кільком іншим) громадському об'єднанню, а в разі неприйняття такого рішення - зараховуються відповідно до закону до державного або місцевого бюджету».
«У разі прийняття рішення про заборону громадського об'єднання майно, кошти та інші активи громадського об'єднання за рішенням суду спрямовуються до державного бюджету».
«Правовий статус місцевих осередків громадських організацій, які діяли зі статусом юридичної особи на день введення цього Закону в дію, має бути приведений у відповідність із цим Законом протягом п'яти років з дня введення його в дію. Рішення про припинення таких осередків як юридичних осіб приймається вищим органом управління громадської організації. Правонаступником майна, активів та пасивів таких осередків є відповідна громадська організація».
Чим це може обернутися для сучасного козацтва? А ось чим.
Поступово всі старі всеукраїнські козацькі організації ліквідують свої осередки зі статусом юридичних осіб. Генеральна старшина цих організацій може тепер сконцентрувати в своїх руках всі матеріальні та людські ресурси свої товариств, поставивши на чолі місцевих осередків потрібних людей одним протокольним рішенням. Не маючи ні печаток, ні рахунків в банках, ні права звернення до державних органів влади всі місцеві осередки стануть повністю залежними від своїх генеральних отаманів, які згідно нового закону отримують безграничну владу над всіма процесами всередині своїх товариств. Іншими словами, новий закон створив всі умови для узурпації влади генеральною старшиною в усіх всеукраїнських козацьких організаціях. Але це не так страшно, як інше.
Згідно нормам нового закону держава рішенням любого суду тепер може ліквідувати громадську організацію за будь-які порушення у фінансовій, господарській або юридичній діяльності або провести в ній, як зараз кажуть, рейдерське захоплення влади та майна. Тобто козацтво тепер буде діяти під ковпаком всіх перевіряючи органів влади, які тільки існують в Україні, і які можуть стати тією лопатою, що вириє могилу будь якому козацькому товариству.
Ситуація, скажемо так, склалася не зовсім гарна. Чи можна щось змінити? Можна. Потрібно кардинально змінити державну політику відносно козацтва. Іншими словами, тільки тоді, коли держава надасть козацтву реальну владу на місцях, зробить можливим існування козацьких товариств як окремої верстви населення та гілки влади, чітко та прозоро зробить юридичне пояснення всім поняттям, які пов’язані з козацтвом (що таке козацьке товариство, які його юридичні та правові межі діяльності, що таке козацьке поселення, що таке козацькі ремесла та бойові мистецтва, якими пільгами та привілеями можуть користуватися вільні козаки тощо). Тільки тоді, коли верховний отаман нового єдиного українського козацтва буде мати повноваження хоча б на рівні міністра, який буде мати чіткі повноваження та підзвітність тільки Президенту та Прем’єр-міністру України, можна буде говорити про реальне відновлення козацтва на теренах нашої держави. Але поки «віз і нині там», і все, що роблять державні та недержавні структури відносно козацтва можна назвати одним ємким та прямим висловом – займаються балаканиною.
І наприкінці я б хотів би задатися одним дуже філософським питанням: а чи потрібні характерники у сучасному козацтві? І кому вони взагалі потрібні у наш час політичних, економічних та закулісних ігор?
Як ми знаємо, що козаки-характерники, які з якихось причин відійшли від общинного життя Запорізької Січі та відособились від справ товариства, фактично являли собою декласовані елементи суспільства. Не бажаючи жити нормальним для січової спільноти та суспільства життям, такі козаки шукали собі нового помешкання або іншого місця, де могли б прикласти свої здібності та досягти певних успіхів в таємних практиках цілительства та магії. Такими місцями вони обирали здебільшого такі, де вплив офіційної влади та козацьких старшин був мінімальний або його зовсім не було.
Інколи характерники приєднувалися до військових походів Січового козацтва, або ж навіть стояли на службі у деяких гетьманів, як, наприклад, у Богдана Хмельницького. Це було можливо лише за умови демократичних законів, які діяли на Січі. Саме така організація забезпечувала тривалу співпрацю незалежних характерників з козацькою спільнотою, яка представляла собою не що інше, як вільну військову общину. Вільну - тому що вона не контролювалася офіційною владою, військову - оскільки засоби існування здобувалися переважно шляхом збройних дій.
Але все ж таки більшість козаків-одинаків, яких ми називаємо узагальнюючим терміном «характерники», жили в стороні від суспільства по своїм внутрішнім законам. На противагу цьому люба офіційна влада завжди прагнула звільнитися від таких активних елементів населення або використовувала їх для зовнішньої експансії. Деякі характерники співпрацювали з військовою старшиною та державною владою. Але, як правило, вони, приєднуючись до військових походів, діяли без прямих вказівок влади або козацької старшини, на свій страх і ризик, маючи на маті допомогу своєму братерству по зброї. У свою чергу, всі військові спільноти лише номінально мали владу над такими козаками, до складу яких вони належали. Така ситуація була наслідком високого розвитку бойових та духовних якостей характерників, які не можливо було контролювати нікому. Це завжди ставило характерників на більш вищий щабель любої козацької старшини або державного чиновника.
Так чи можуть сьогодні існувати такі незалежні козаки-характерники у тому історичному форматі, якими вони були на протязі кількох сотень років боротьби України за незалежність? Навіть теоретично, ні. Існуванню таких характерників у наш час заважає і нова психологія взаємовідносин у суспільстві, і сучасний розвиток товарно-грошових відносин. Індивідуалізм, яким так славилися характерники, сам по собі виключає підпорядкування інтересів особи інтересам громади. Сучасне суспільство, яке поділилося на безліч політичних, професійних та інших груп, не вбачає сенсу в існуванні сильних та некерованих одинаків, яких неможливо використовувати у своїх цілях. Тому у сучасному суспільстві сильний одинак вбачається людиною, яка йде проти течії життя, яка не хоче бути рівною, як всі, а тому підлягає знищенню та гонінням. У той же час усвідомлення людьми власних інтересів як пріоритетних призвело до відмови від традиційного общинного устрою в козацьких організаціях, що поряд з цілеспрямованими зусиллями державної влади унеможливлювало існування і таких супервоїнів-одинаків. Тому і офіційна влада України, і козацька старшина завжди будуть вважати невигідним для себе існування непідконтрольних їй людей і за першої ліпшої нагоди будуть намагатися їх позбавитися. А через це сміливо можна зробити висновок, що питання про характерництво сьогодні пов’язані не з розвитком цього явища, а з переосмисленням форми його існування у новому форматі, з розвитком нової доктрини та стратегії діяльності.
І останнє. Деякі читачі можуть не погодитися з цією статтею та скажуть, що характерництво може існувати на старих засадах і зараз. Може, але це не буде те характерництво, що існувало колись. Як говорили древні: двічі в одну і ту ж річку увійти неможливо. Потрібно шукати нові форми та методи виховання майбутніх характерників, шукати нові передумови для актуалізації роботи у цій сфері. Якщо у когось є практичні напрацювання, які комплексно та цілеспрямовано дають можливість перетворити просту людину на нового козака-характерника, прошу продовжити цю статтю, або написати мені на адресу seishinkai@rambler.ru листа, в якому детально описати методологію цього процесу. Я обов’язково докладно відповім кожному.
Слава Україні! Героям минулого Слава!
Осавул Українського козацтва
Отаман центру розвитку сучасного характерництва
Хмельницького окремого козацького куреня ім. І. Нечая
Сергій Полюх.
10 серпня 2013 року
1. Іван Сірко (1605 (1610) - 1680) – подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником.
2. Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький) (25 жовтня (6 листопада) 1855, с. Сонцівка - 5 серпня 1940, Дніпропетровськ) – український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929).
3. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1., стор. 115.
4. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1., стор. 117.
5. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1., стор. 118.
6. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1., стор. 120.
7. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1., стор. 123
8. Побратимство (посестринство) – звичай духовного споріднення, індивідуальної взаємопідтримки, які сягають скіфських часів. В Україні обряд братання відбувався в хатах майбутніх побратимів у присутності сусідів та друзів, а на Запорізькій січі – у церкві. Супроводжувався символічними примовляннями, цілуванням ікони, молитвою, перев’язуванням рушниками. Відносини побратимства встановлювалися на все життя - вони були такими ж обов’язковими і священними, як і родинні зв’язки.
9. Товариш - титул рядового козака, повноправного члена січового товариства.
10. Головатий Антін Андрійович (Антон Головатий) (1744 - 28 січня 1797) – козацький кошовий отаман, полковник Самарської паланки, бригадир, командувач Чорноморської козачої флотилії.
11. Орлик Пилип Степанович (11 (21) жовтня 1672, Косута, Ошмянський повіт, Віленське воєводство, тепер Вілейський район, Мінська область, Білорусь - 24 травня 1742, Ясси, Молдавське князівство, нині Румунія) - український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710 - 1742), поет, публіцист. Представник шляхетського роду Орликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» - конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично - козацького суспільного договору.
12. Цей факт ще раз заперечує радянську версію походження січового козацтва як збіговиська бандитів та підтверджує факт того, що Січ була справжнім мінідержавним утворенням з чіткою структурою та внутрішньою ієрархією.
13. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1. – С. 115-116.
14. Гуру (санскр. ;;;;, «гідний», «той, хто знає шлях») в індуїзмі, сикхізмі, а також буддизмі та нових релігійних вченнях - духовний наставник, учитель.
15. Веди - священні тексти індуїзму, які були записані в II–I тис. до н. е. ведичним санскритом.
16. Шудри (санскрит: ;;dra) - є четвертою варною в традиційному секційному поділі на чотири секції в історичному індуїстському суспільстві. Роль цієї варни у пост ведичній Індії полягала у виконанні важких і простих робіт. Варна шудр - це найнижчий стан слуг. Так, більшість індуїстських селян є шудрами. Серед індусів на острові Балі, Індонезія шудри становлять 97% населення, яке практикує індуїзм. Чотирма варнами є брахмани, кшатрії, вайшії і шудри.
17. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1., С. 178-179.
18. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1., С. 179-180.
19. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1., С. 177-178.
20. Народна пам'ять про козацтво. – Запоріжжя: «Интебук», Запорізький центр, 1991. 260 с. С. 52-53.
21. Респонси, або респонса (лат. responsa, «відповіді»; івр. ;;;;; ;;;;;;; шеэлот у-тшувот; скорочено: ;;";, «шут»; в ашкеназській вимові: ша;лэс ве-чівэс)- «питання та відповіді», один з жанрів галахічної літератури, який складається з побутових або законодавчих питань та відповідних думок (рекомендацій) тих або інших галахічних авторитетів.
22. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Сварника; Упоряд. іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл. – Т. 1., стор. 121.
23. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 1, ст.1.
24. Закон України «Про громадській об’єднання», ст. 4.
25. Закон України «Про громадській об’єднання», ст. 23.
26. Закон України «Про громадській об’єднання», ст. 19.
27. Закон України «Про громадській об’єднання», ст. 7.
28. Закон України «Про громадській об’єднання», ст. 13.
29. Закон України «Про громадській об’єднання», ст. 20.
30. Закон України «Про громадській об’єднання», ст. 24.
31. Закон України «Про громадській об’єднання», ст. 24.
32. Закон України «Про громадській об’єднання», ст. 28.
33. Закон України «Про громадській об’єднання», прикінцеві та перехідні положення.