Залишаючи місто Лева, я заїхала в охайний дворик п'ятиповерхового будинку на околиці, адресу якого акуратним почерком написала в моєму блокноті колега із проханням передати її родичці невеличкий пакунок. Двері потрібної мені квартири відчинила привітна жіночка, яка гостинно запросила мене на ранкову каву. Тримаючи в одній руці манюсіньку білу чашечку, а в іншій - строкату кружку, господиня запитала: "Вам філіжанку або горнятко кави?" Слово "філіжанка" звучало екзотичніше, тому я із задоволенням вимовила саме його. "А Вам каву цукрувати? Ось, беріть канапки," - промовила пані Мирослава і поставила на стіл бутерброди із сиром. Я подякувала і, почувши у відповідь вічливе "прошу", поринула в аромат слів, які я вперше почула, коли кілька днів тому Львів привітався зі мною романтичною піснею бруківки.
Раптом пані Мирослава поспішила до вікна, звідки почувся якийсь галас. "У будинку навпроти чіпляють браму. Сьогодні в Марійки весілля. Хочете подивитися, як приїде наречений?" - поцікавилася господиня і, почувши мою ствердну відповідь, жваво накинула собі на плечі в'язану кофтинку. Ми стояли біля під'їзду серед численних знайомих пані Мирослави, з якими вона весь час щось обговорювала, а нареченого все не було. Спливали хвилини, проте очікування мене зовсім не обтяжувало. З неабиякою цікавістю я розглядала велику арку-браму, сплетену з ялинкових гілок і прикрашену різнобарв'ям кульок із прикріпленою посередині листівкою, що містила віршовані рядки з дотепним змістом. Я уважно прислухалася до мелодійних інтонацій, які надавали банальним сусідським пліткам якогось інтелігентного звучання, а дитячим розмовам - певної урочистості, і була приємно вражена, почувши у щебетанні діточок-ластів'яток звертання до батьків на "Ви".
Аж ось нарешті у двір влетіли дві сріблясті машини. З однієї вийшов високий хлопець у дорогому костюмі, а з іншої - елегантно вбрані гості. У жартівливому перемовлянні веселої молоді я розрізнила ледь чутний шепіт пані Мирослави: "Тож я й кажу, одразу видно, що наречений не наш. Он подивіться, і номери на машинах київські. От наші ніколи б не запізнилися, та й приїхали б не в якихось костюмах-сукнях, а у справжніх вишиванках. А хіба ж файно коровай прикрашати живими квітами? Наші б так не зробили, та й коровай був би більшим..." Ледь дочекавшись, коли закінчаться тривалі перемовини нареченого з молодшим братом своєї обраниці та коли наречена нарешті вийшла і запросила гостей піднятися у квартиру за благословенням батьків, я стримано попрощалася з пані Мирославою та швидко пішла до своєї машини. Моя червона "мазда" яскраво виблискувала на сонці нещодавно вимитим білим прямокутником номерного знака, букви на якому свідчили про те, що це авто зареєстроване в місті Києві.