Чи збожеволів світ?
Чи то лище здається?
Навколо якийсь гніт,
Чи може ще минеться?
Стає життя, немов та казка,
Де маємо всьго три шляхи:
Праворуч глянеш - там поразка,
Ліворуч - чорнобілі шахи.
А прямо підеш, то нічого:
Не гірше і не краще,
Навіщо ж йти тоді? такого
Достатньо, як тих хащів.
І плаче, стогне Україна,
Кручиниться і просить,
Стоячи в світа на колінах:
- "Та зжальтеся ж ви, досить!"
Життя, говорять, пеклом стало,
Хвороби крізь, проблеми,
І грошей завжди всім замало.
Вони, немов емблеми,
Висять на комусь й не впадуть,
Так міцно хтось тримає.
- "Мабуть їх знову ті крадуть,
Що завжди 'ТАК!' відповідають."
І знову чути у країні
Тугий плач Ярославни,
Просить вона в Росії
Щось про якісь крани.
Хтось кляне ту Ярославну,
Хапа за білу косу,
Відірветься - посадять в "яму",
Нехай вже краще просить.
А хтось скупив всі апельсини,
Вкрав помаранчевий картуз,
На вибори, як на смотрини,
Йде, щоб отримати гарбуз.
- "Мабуть, вони всі подуріли!
Нам треба за Донбас!",-
Міркують білі та блакитні,
- "Він, все ж таки, один із нас."
Народе милий, схаменися!
Та замість Ярославни
Стань на коліна й помолися,
Оті проханяя є не марні.
Навіщо сльози, крики й туга?!
Невже все так погано?
Зітхання наші - то наруга
Над Батьківщиною. Негайно
Припини, народе, своє ти голосіння,
Збери дітей своїх до купи.
Посеред них твоє спасіння,
Яке позбавить нас від туги.
Всміхнися,Україно,
Ти сонячному променю!
Заплакана царівно,
Засмійся, смійся голосно!
Засмійся, я прохаю,
Засмійся, Україно,
Твій сміх я точно знаю
Врятує покоління.