Батькiвська хата

Мама ніколи не сприймала будиночок, де вони з батьком щовихідних втомлено лягли спати після роботи на городі, як дачу. Для мами це була батьківська хата, яка широко  розкривала свої обійми чорнявій усміхненій дівчинці з охайними білими стрічками в тоненьких кісках. Дерев'яна хата, як і сотні інших, зведених у післявоєнні роки в цьому селі, була пофарбованою в колір жовтка курячого яйця, знесеного в запашному сіні стрункою зозулястою красунею, яка зазвичай  натхненно греблася на подвір'ї. Дах, зроблений із з'єднаних між собою гострими швами видовжених металевих пластин, святково виблискував урочистою срібною фарбою. Очі хати грайливо підморгували яскравобілими рамами з-під виразних вій та брів, охайно виведених фарбою кольору вимитих щедрим дощем яблунь і вишень, у пульсуючий сплав яких, немов дорогоцінний сонячний камінь у старовинну каблучку, була майстерно вставлена хата. Подібні їй численні хатки-соняшники щодня перегукувалися піснями, які, щоправда, із плином часу ставали тихішими і сумнішими. Галопом пролітали дні, й дорослі діти тих, хто майстрував свої охайні оселі з теплих соснових оберегів, почали зводити собі мовчазні будинки-гриби з білої цегли, від яких село поступово почало бліднути. А от наступне покоління будинків чомусь усе ніяк не з'являється, хоча в останні роки господарі почали потроху змінювати гардероб і макіяж своїм домівкам. І давно посірілі від недбалості колись біленькі дідівські хатки-мазанки, котрі якимось дивом вижили після численних потрясінь, підсліпувато вдивляються в ребристий  салатовий і лимонний пластик, яким безжально оббивають жовтогарячі соняшники.