Білий гладіолусе, чужий
Ти мені повік, хоч кажеш: «Ні!»
Усміхайся небу, не тужи,
Бо печаль твоя, мов перший сніг.
Сніг, який розтане в бистрині
Років, що колючками ожин
Огортають душу. Як у сні
Ти живеш і, ніби ще й не жив.
Кращу долю хто б наворожив?!
Ми такі нещасні не одні,
Я – опалий цвіт гірких жоржин,
Цю печаль зими залиш мені.