Вітре полонинський, вітре верховинський,
Ти чому на мене навіваєш сум?
І мені до ніг ти припадаєш низько,
Та твоє кохання, мов по серцю – струм.
Доля в нас жорстока. Я не знаю, вітре,
Як назвати можна цей земний наш хрест.
Не живеш минулим. Сльози мої витри,
Бо вростаєш в мене, ніби Еверест.
Як тебе забути? Як тебе зректися?
Я ніяк не можу – бачить це Господь.
Ти літаєш навіть там, де кипариси,
Обіймаєш душу. І цілуєш плоть
Всім жінкам у світі. Наче пізньоцвітом,
Отруїв кохання гіркотою слів,
Батіжку Петровому довго ще синіти,
Бо його у коси ти мені заплів.