Він любив море. Як його не любити? Його запах, мінливі кольори, його доторки, пестощі, відчуття своєї невагомості, коли довіряєшся йому повністю, коли воно заколисує тебе, розчиняє тебе своїм літеплом. Де б він не був, якої б температури не була морська вода, він завше пірнав з головою в море. Коли він надовго відлучався від Моря, воно снилося йому, він медитував Морем, він навчився ним снити наяву. Він відчував себе частиною Моря. Він знав, що народився з Моря, що воно живе в його крові, такій же солоній, з таким же запахом. Воно напувало його силою, воно робило його безсмертним. Він заповів розвіяти попіл свого тіла над Морем…
Вона оживала весною, переживши чергову зиму, як передчасну смерть. Вона жила влітку. Тоді вона особливо відчувала Море. Де б вона не була, прокинувшись рано-вранці на околиці загуменкового містечка чи в глухому подільському селі, чула присутність Моря, його вільного дихання, його зітхання глибокого. Хай селяни чи проли ще сплять, хай несамовито співають птахи, хай цвіркуни заливають доземний простір по вінця, Вона чула шум Моря. Чистого. Позбавленого галасу припляжних перекупок, наброду, що прагне шашликів з казна-чого та контрафактних вина і горілки, сиріч водки. Вона достеменно знала, щоб почути його, відчути його глибини, що належать восьминогам, дельфінам та скатам категорично не треба їхати на вкраїнські так звані морські курорти, аби вони не зруйнували її дитинного зачарування Морем. Бо вона була втаємничена у його природу, чула його голос, розмовляла однією з ним мовою. Мовою моря…
Море пестить їх ноги. Вони йдуть безкінечним безлюдним пляжем. Їх пальці сплелися. Вони посміхаються. Нарешті здійснилось: вони живуть біля моря. Завжди теплого. Вони живуть разом: Він-Вона-Море…