6.
Коли Наталка прокинулась, Тетяни в кімнаті не було. Дівчина сіла на ліжку, взявшись долонями за голову, ніби так хотіла завадити спогадам мучити її. Вона намагалась забути вечірню зустріч з Ашотом, не хотіла згадувати, як вона мовчки йшла додому, поки Тетяна фліртувала з Олексієм та Миколою, які, між іншим, безрезультатно намагалися розвеселити Наталку. Намагалась викинути з голови те, як Микола дивився на неї, як хотів на прощання поцілувати її долоню, а вона злякано вирвала її із Миколиних рук. Потім події дня повільно перейшли у жахливий сон, що до ранку терзав душу дівчини. Отже, й ніч не принесла їй жаданого відпочинку.
Наталка впала на постіль і накрила голову подушкою, ніби так можна було заховатись від спогадів та від себе. Мимоволі вона порівнювала себе зі страусом, що занурився головою в пісок, та це порівняння її не розвеселило. Вона думала про те, що невесело починається її відпочинок і що краще було б взагалі нікуди не їхати, ніж тепер сидіти й гадати, як їй бути далі… Їсти їй не хотілося, після вчорашніх подій до моря вона йти не поспішала, щоб раптом не зустрітись із новими знайомими, та й Тетяна десь забігла… Тому дівчина вирішила до приходу подруги пролежати у ліжку за читанням своєї книги.
Та годинник відміряв годину, ось пройшла і друга, вже скоро полудень, а Тетяни все не було. Не могла ж вона одна піти до моря, не погукавши її з собою. Наталка почала хвилюватися. Відклавши книгу, вона підвелася з ліжка, почала одягатися, подумки складаючи план пошуку подруги: по-перше, спитати у хазяйки, можливо, Тетяна сказала їй – куди пішла. А якщо – ні? Ну, тоді буде діяти за обставинами!
Та раптом у двері хтось постукав. Хто б це міг бути? Тетяна зайшла б без стуку. Можливо, хазяйка? Дівчина перевірила, чи все в порядку з одягом, підійшла до дверей та відчинила їх.
«Ні!» - Наталка відсахнулася, ледь не скрикнувши, тому що за дверима побачила вчорашніх рятівників. Чи це галюцинації?
- Добрий день, Наталочко, дозволь нам пройти? – сказав Ашот та зробив крок, не чекаючи на запрошення. За ним зайшов його товариш.
- Ну, як тобі спалося? Чим займаєшся? Чому це ти в такий день вдома, а не пляжі? – ставили одне за іншим запитання чоловіки, не чекаючи відповіді на попереднє.
Наталка не змогла нічого відповісти, тому тільки жестом показала чоловікам та стільці. Також присіла й сама. У кімнаті запанувала тиша. Дівчина сиділа, понуривши очі, чоловіки нервово перебирали пальцями по столу.
- Як ви нас знайшли? – порушивши мовчанку, запитала Наталка майже нечутним голосом і піймала себе на думці, що від страху в неї пересохло у роті і тремтять руки. Та де ж ходить ця Тетяна?!! Ніколи її немає поряд, коли вона потрібна!
- Не вас, а тебе! Тому що ми з Тимуром прийшли саме до тебе. – сказав Ашот. - Ти дозволиш?
Наталка спочатку не зрозуміла, що вона має дозволити, але потім побачила, що Ашот відкрив «дипломат», з яким прийшов, та дістав звідти пляшку коньяку.
- Чарки знайдеш? – спитав він у розгубленої дівчини.
Наталка, мов зачарована, мовчки піднялася та дістала два бокали. Якраз у їхній кімнаті стояв сервант із посудом, тому далеко ходити не прийшлося. Тимур, чиє ім’я Наталка дізналася лише сьогодні, відкоркував коньяк та розливав його по склянкам.
- А де третя чарка? – здивувався він.
- Я не вживаю алкоголю. – відмовилась дівчина. Вона здавалась збентеженою.
- Ні, ні, треба! – наполягав Ашот. - Це дуже хороший коньяк! Ти не пожалкуєш! Тим більш, у нас із Тимуром до тебе є дуже серйозна розмова, а за чаркою доброго коньяку краще й розмова піде! – вмовляв він дівчину.
- Я не вживаю алкоголю! – чітко вимовляючи кожне слово, повторила Наталка, не дивлячись на своїх непроханих гостей.
- Ну що ж, не хочеш – то й не треба! – побачивши таку стійкість, Ашот пішов на відступ.
- Ну, тоді, може, хоч чаю собі зробиш? А ми з Тимуром, з твого дозволу, вип’ємо!
Наташа слухняно встала, набрала у склянку води та включила кип’ятильник. Час ішов… Чоловіки мовчки спостерігали за рухами дівчини, немов стерв’ятники за пораненою здобиччю. Нарешті вода закипіла, Наталка вкинула заварку прямо у чашку та залила кип’ятком. Рухи її були повільними і в цей час вона намагалася здогадатися, що привело сюди цих молодиків. Нарешті, узявши свою чашку, Наталя повернулася на стілець.
- Ну, за тебе, красуне! – сказав Ашот, підіймаючи свій келих.
Чоловіки випили по чарці й почали поміж собою вести розмову на своїй, не знайомій Наталці, мові. Дівчину це збентежило, та вона почала чекати, коли ж вони пояснять їй причину свого візиту. Та, здавалося, молодики забули про її існування, а вона сиділа мовчки, крадькома кидаючи погляди на непроханих гостей, сподіваючись, що ось-ось повернеться її подруга. Та час ішов, Тетяни не було, а чоловіки продовжували щось жваво обговорювати поміж собою.
- Ви хотіли про щось поговорити? – нагадала про себе Наталка. Чоловіки ніби цього й чекали: вони припинили гомоніти та подивилися у бік дівчини.
- Так, є розмова…- після деякої паузи відповів Ашот та глянув на товариша. - Не знаю, з чого почати…
- Почніть з головного, - відповіла дівчина, якій ой як не подобалась сама думка про ці серйозні розмови. Та ще гіршим було очікування цих розмов.
- Гаразд… - сказав Ашот та зробив театральну паузу. - Наталю, ти нам обом дуже сподобалась. – Він уважно подивився на дівчину, але не побачив у її погляді ніякої зацікавленості його словами. – Ми з Тимуром – із заможних родин. Тому ми хочемо запропонувати тобі одну угоду: (при цих словах Ашот відкрив «дипломат» і дівчина побачила, що там лежать купюри зеленуватого кольору) – даємо тисячу доларів. А ти цю ніч проведеш з нами. Обома! – закінчив фразу, ніби полоснув гострим ножем.
Який жах! Наталка не знала, куди їй подітися від сорому! З нею завжди хлопці трималися на ввічливій дистанції, а тут – прямо в вічі така пропозиція! Невже вони так про неї подумали? Вона подивилася на чоловіків, сподіваючись, що усе це їй примарилось після нервового перенапруження. Їхні чіпкі погляди, що очікували відповіді, розвіяли ці сподівання. Дівчина взялася обома руками за скроні, нахиливши голову. Декілька хвилин вона збиралася з думками, тому що слова чоловіків на деякий час позбавили її не тільки дару мови, а й спроможності мислити. Як їй зараз захотілося виплеснути їм в обличчя вміст чашки, що стояла поряд з нею на столі, а разом з тим і всю гіркоту, що зібралася у її душі після їхніх слів! Та у неї не було на це сил.
- Мене обурює ваша пропозиція! – нарешті вимовила Наталка, розділяючи кожне слово. - Я не знаю, чому ви вирішили, що я погоджуся?! – дівчина зробила паузу, можливо для того, щоб дати чоловікам змогу відповісти на її питання. Та вони промовчали. - Я не торгую своєю цнотою! – нарешті сказала вона.
Чоловіки здивовано переглянулися.
- То ти ще дівчина?.. В такому разі ставки, як то кажуть, підіймаються! Пропонуємо тобі вдвічі більше! – діловито пропонував Ашот.
- Слухайте, невже я сказала незрозуміло? – обуренню Наталки не було меж, тому вона «вибухнула», немов вулкан. - Я собою не торгую! Я не знаю, де я оступилася, що ви зробили такий висновок, що я можу погодитися. З якої моєї поведінки? Але повторюю ще раз – я не повія, я не сплю з чоловіками і не збираюся цього робити ні за які гроші!
- Три тисячі! – спокійно, ніби й не чув слів дівчини, продовжував торгуватися Ашот. Взагалі, сьогодні говорив тільки він, Тимур чомусь був мовчазним. Можливо, його не так заводила вся ця ситуація? Саме тому Наталка звернулася саме до нього:
- Я прошу вас піти!
Та чоловіки іти не збиралися. Чи це вони вирішили узяти її мором? Їй здалося, що вони насміхаються з неї прямісінько їй в обличчя і від цього хотілося кудись сховатися.
- Ми звикли добиватися своєї мети! – нарешті, витримавши свою паузу, сказав Тимур. І Наталя зрозуміла, що від нього чекати порятунку також марно.
- Послухайте, але ж це неможливо! – замолилась дівчина. - Я ж не якась річ, яку можна було б купити чи продати!
- Ти б так могла говорити, якби хтось тебе дійсно продавав. Ми ж пропонуємо великі гроші саме тобі, а не якомусь сутенеру! Я думаю, що не одна дівчина не отримувала такої суми усього за одну ніч. Ми, можливо, і божевільні, що пропонуємо тобі такі гроші за те, що могли б десь у іншому місці взагалі отримати безкоштовно, але саме ти нас так «зачепила», що ми не можемо поїхати звідси, не отримавши жаданого! Ми не ґвалтівники, але, дійсно, ми завжди отримуємо бажане! Тому, подумай, за одну ніч – це дуже великі гроші! – Ашот відкинувся на спинку стільця, пильно придивляючись до реакції дівчини.
Наташі хотілося розплакатись. Такою зневаженою вона себе ще ніколи не відчувала: як донести до цих людей, щоб вони зрозуміли... щоб вони пішли, залишивши її у спокої… щоб вони зникли із її буття назавжди! Від образи їй бракувало слів, а їхні безсоромні погляди ніби роздягали її прямо тут і зараз. Вони, мов ті хижаки, що загнали здобич у глухий кут, звідки їй не вибратися, і чекають слушного моменту для стрибку! Хто вони, які насправді ці люди? Учора вона була їм вдячна за своє життя, а сьогодні… сьогодні вони його руйнують, навіть не замислившись над цим… Але ж вона – жива істота зі своїми почуттями, своїми цінностями і життєвими принципами…Невже для них не існує нічого святого і людське життя для них – це щось на зразок іграшки? Іграшки, якою можна бавитись або знехтувати… Ні! Вона – людина, яка не має права зараз показати свій страх! Вона не буде лити сльози перед цими нахабами! Вона буде захищати свою гідність!
Вона ще не знала, що зараз скаже цим нахабам, та гнів у ній ріс знову, збентеженість відійшла на другий план, її рішучість з новою силою ставала все далі сильнішою. І нарешті вона вимовила те, що, як їй здавалося, мусило їх переконати:
- Якщо ви зараз не підете, я буду змушена покликати міліцію!
Помітивши внутрішні зміни дівчини, чоловіки зрозуміли, що наполягати далі на своїй пропозиції – це трата часу та все більший виклик антипатії до себе.
- Ну, не треба так! – сказав Ашот заспокійливо і поглянув на товариша. – Гаразд, якщо ти така вже незговірлива, що ж, нам лишається лише спіймати облизня! Ми ж насамперед хотіли тебе підтримати матеріально, адже таких грошей тобі не запропонує ніхто, та якщо ти проти – то ми вже з цим нічого не вдіємо... А твій чай зовсім охолов! – несподівано перевів розмову в інше русло. - Знаєш - що? Давай, зроби нам усім чаю, а потім ми підемо! Ну не розлучатися ж нам ворогами?
Що це? Новий стратегічний хід чи крок назад? Злякалися правоохоронних органів? Можливо… Вип’ють чаю та підуть… Невже вони залишать її у спокої? Гаразд, зараз вона їм зробить чаю, аби лише вони пішли якомога швидше! Якомога швидше… Наталка набрала води у скляну банку та включила кип’ятильник. Від металевої спіралі почало відходити тепло. В окрему чашку вкинула чайне листя. Як повільно тягнеться час! Та чому ж так довго не кипить вода? Скоріше б зробити їм чаю та й хай ідуть собі з Богом!..
Нарешті вода у склянці почала братися пухирцями, а потім забурлила. Наталка тремтячими руками відключила від електромережі кип’ятильник та заварила чай. Через хвилину налила в обидві склянки заварки, доливши кип’ятком та поставила перед чоловіками.
- Ось, прошу, ваш чай. Будь ласка, пийте, і залиште мене у спокої!
- Ну, дівчині ніколи не треба бути у спокої! Дівчина повинна весь час перебувати на підйомі! – сказав Тимур. – А ти чому не п’єш чай? Не годиться частувати, а самій не куштувати! До речі, у нас є дуже смачне печиво! Давай тарілку!
Наталка слухняно піднялася, дістала серед посуду потрібну тарілку та поставила її на стіл. Ашот виклав на неї печиво: на вигляд воно було дуже смачним, та дівчина на нього не звабилася. Їсти з рук ворога? – нізащо! Вона втомлено присіла до столу та взяла до рук свою чашку. Чоловіки перезирнулися, знов запанувала тиша.
- Ну чого ти, пий, а то ми подумаємо, що ти нас таки зневажаєш!
Наталя зробила ковток. Чоловіки також випили по ковтку.
- Дуже гарячий, нехай охолоне, - сказав Ашот, не зводячи погляду з дівчини.
Як її нервують ці їхні погляди! Які ж вони їй огидні! Та треба трішки потерпіти! Зараз вони вип’ють чаю та підуть. Вона сподівається,.. що підуть… хоч іноді їй здається, що вони не підуть ніколи! Наталка не знала, для чого їм знадобилося це чаювання. Можливо, вони гадають, що за цей час вона звабиться на гроші та передумає? Хто може знати хід їхніх думок?
Здається, вона стомилася від усіх цих нервів… якось підкручується голова і… якесь дивне відчуття… Щось їй трішки зле, та нічого, головне спровадити непроханих гостей і потім вона приляже відпочити… Відпочивати серед білого дня? ні, на неї це не схоже… Та сьогодні – виняток. Просто, мабуть, її нервова система була не готова до таких струсів. Що вона могла відчувати під батьківським захистом? Спокій, душевне тепло, любов, турботу… Все тільки добре та лагідне… От і вибили її із колії перші нервові навантаження! Ну, що ж, це її повинно лише загартувати! Так, вона ступає до дорослого життя, де не завжди її будуть оберігати турботливі батьківські руки! Нічого, вона загартується і її не так просто буде вибити із сідла!..
Наталка зробила ще ковток… Ні, з нею точно щось не так! Вона відчула, що немов би летить у прірву. Що це? Дівчина спробувала піднятися зі стільця, та ноги її не слухались. Рухи стали якимись сповільненими, перед очима усе закружляло, всі кольори з’єдналися у мерехтливе коло, і у цім колі були обличчя Ашота та Тимура. Що це з нею? Як вона буде почуватись перед цими чоловіками, коли прийде до тями? Що вони про неї подумають зараз? Два обличчя схилися над нею і це було останнє, що вона бачила перед тим, як втратити свідомість.