Мовне непитання

Мій батько - росіянин, який все свідоме життя прожив в Україні. Мама - українка. Я народилася в Радянському Союзі. Вдома я  розмовляла російською мовою, а в  селі, де я проводила усі шкільні канікули з дідусем і бабусею та місцевими дітлахами, - українською, точніше, українською з чисельними вкрапленнями російських слів. У моєму житті завжди була бібліотека - домашня, шкільна, міська, сільська, - де на полицях рівноправно стояли книжки як російською, так і українською мовами, і я обирала найцікавішу на той момент книгу, не зважаючи на те, якою мовою вона написана. Мій син зараз вчиться говорити, і ми з моїм чоловіком вирішили навчати його обом мовам: я розмовляю із Ромчиком російською, а чоловік - українською. Щоб любити дві мови, не потрібно мати два серця. Кожна мова збагачує людину, адже саме через мову ми долучаємося до іншої культури. Можливо, націоналісти вже свистять і улюлюкають. Але все одно скажу. Я люблю рідну країну, поважаю її культуру та обожнюю її літературу. І ніколи не мріяла і не мрію про життя за кордоном. Почуття до української - як почуття до матері, до російської - як до батька. Я їх однаково люблю. І моєї любові вистачає і на сестру, і на чоловіка, і на сина...