На обвітрений степ
Падав сонячний сніп,
Розсипаючи стигле колосся.
Через тисячу діб,
Через тисячу літ
Нам з тобою іти довелося.
Ми з тобою пройшли
Добру частку путі,
Щоб іще десь зустрітись з весною.
Загубилися ж ми
В літній спеці журби
На засмаглому житньому полі.
Наша спільна мета,
Наче птах, відліта
Не в минуле – на зустріч з світанням.
Хоч змарніли літа,
Все ж зросла доброта
На оцьому відрізку. Востаннє.