Надежда Мартынова Данчак
Д О Л Я
Та де ж та доля, “щаслива доля”, що Господом дана.
Чого в житті так не хватає, що серце тугою так крає.
Кричати хочеться та вити, та як на світі можна жити?
Без щастя та любові, добробуту та згоди, що людська доля має...
Як то поле, поле, колосся колоситься, тай до землі клониться,
Так ті думки, важкі думки, засіли в голові і не дають душевно помолиться.
Тягар життя, що ланцюгами прикував, так прикував, нас до гори проблем,
А розірвати їх, то сили не хватає, але душа до Господа ззиває...
Пошли Господи мені і всім добра, і трішечки душевного тепла,
Щоб радість серце наповняла, наповняла - душу зігрівала.
До небес підносила, та з природою Матінкою нашою, об’єднувала,
Щоб, я змогла знайти своє щасливе місце, у житті, у житті земному.
Так серце просить, у Бога просить, милості, добра,
Щоб мати трішки материнського тепла,
Щоб крига у душі розтала і сонце засіяло, своє тепло нам віддавало...
А руки - крила, до неба піднімались, та радість Землю накривала.
Душа моя, щоб радісно співала, співала всіх до щастя спонукала.
Тепло так навкруги ставало і сонце нас ласкаво зігрівало,
А диво, діти – подарунок Бога, долі, в любові серце розчиняло.
То сенс життя, життя людського - в любові, в щасті і добрі.