Створення та дарування – будь чого, просто як принцип, - воно є набагато цікавішим за споживання. Бо тут ти не тільки споглядаєш та насоложуєшся різнобарв'ям завжди різного, завжди чудового вечірнього неба – а береш пензель і малюєш ще одну, зовсім крихітну хмару - і картина стає повнішою, і картина стає довершенішою – і світ отримує ще одну грань.
* * *
Я дякую за все своє життя, життя, у якому крижинки гріли, сум наповнював ніжністю, а від повітряних кульок щастя у собі можна було легко долетіти до Марсу. Я дякую за всі дні і за цей теж, я дякую за зелену листву і за червоний колір, який я так люблю носити, кожну свою мить – і всі миті разом.
Я дякую за цю неперевершену довершеність.
Дякую –
І назавжди люблю.
* * *
А світ яскравий. Він вірить у весну, у новий день, у нові світанки та нові промінчики – навіть після довгих-довгих місяців без світла. Довгих холодних темних зимових місяців. Він прокидається – весною, як вперше, - і вірить.
Як і сотні років тому. Вічність.
А так швидко втратила цю віру, кумедна дівчинка. Та тобі ж не сотні років. І аж ніяк не вічність.
* * *
Ти сильніша, ніж ти думаєш. І віри у тобі, і тепла, і життя – більше ніж ти думаєш, дівчинко. Ти не знаєш себе. Ніхто не знає себе. Та твоя суть - то є сила, сила і світло, просто пам'ятай про це.
Ти віриш у істину зради і холоду – та не віриш в істину тепла й надії. А вони рівнозначні, знаєш. Наділяєш життям ці істини і робиш їх реальністю лиш ти.
* * *
Слабкість, знаєш, вона багато у чому. Вона у заздрості. У бажанні бути вищим за іншого. У нетерпимості до тих, хто сильніше за тебе, чистіше за тебе. Ми стаємо слабкими, коли відмовляємося від себе самих, себе унікальних, і приміряємо платтячко з чужого плеча. Ми слабкі у чужих масках. Та коли ми їх нарешті знімемо – то знову станемо такими, як ми є, а наша суть – то є сила. Сила й світло. І немає нічого понад це, і не буде.
* * *
Кожна людина – це твій вчитель, кожна, просто кожна. Кожна помагає тобі розкрити і пізнати себе, відчути і виокремлити.
* * *
Вірити своїй душі, вірити своєму вітру. Йти за своєю душею, не боятися свого вітру. Просто підставити обличчя і розпорошитися у його дотиках, таких легких, таких ніжних. Розпорошитися – і зібратися наново.
Оновленою. Вже іншою.
* * *