Лейтмотив

   
     Звіримо годинники по схованих під нічним мороком ліхтарях. Перша година літньої ночі. Йдучи до дому, поспішаючи сховати руки у нагрітих ручках чашок без пари. Але ж ми пара. Не чобітків, не півторагодинна академічна і навіть не сімейна.  Ми є наші сплетені до болю пальці, потріскані від цілунків губи, розметане волосся на м'якості подушок. З цього можна писати акварелі, вирізати орігамі та видряпувати на звично синьо-зеленій фарбі під’їздів. Хоча з усього написаного врізається забираючи з собою всі епітети, оксюморони, розділові знаки і залишаючись впертим наголосом – «ми є».

     Коли саме починається об'єднання в «ми»? До якого зіштовхує не періодизація, раціональна потреба та мотиваційна основа. Коли саме люди переживають момент злиття власних его у єдність? Незламну та непорушну. Наскрізь змоклу під солодко й нестерпно гарячим дощем. Дощем, який не передають у прогнозі погоди. Дощем, під час якого ніколи немає парасольки і даху над головою. Дощем, який голосно стікає по щокам, й тихо шепоче тобі  –  це любов. Що штовхає людей до симбіозу? Компенсаційна основа, якою б вквітчаною вона не була – ламка прикрість. Лишається цілісність, яка наштовхує на бажання ділитися та розділяти. Не жадати, а бути. Приймати, залишаючи вільним. Люди – птахи. Відпускаючи їх у манливу блакить, даючи змогу зробити вибір, торкнутися дійсності полишаючи на піднебессі шлейф у вигляді скупчень далеких зірок, ми даємо їм змогу повернутися. Туди, де чекають. До наших вікон-сердець.

     Коли сніги зійшли, а зима почала змахувати останніми білими хустинками на прощання, полишаючи сумну прозорість у очах – провидіння підхопило нас у стрімкому пориві. Зіштовхнуло шукаючими поглядами у вузькому задимленому коридорі.

     – Не  знайдеться сигарети? .

     А тепер ми гріємо щоки у запахах цейлону, хоча нам удвох ніколи не холодно, зітхаємо у напівпорожні чашки про те, що апріорі невимовно. За нашим вікном розкинув своє величне гілля клен. Вітер здіймаючи вихор підхоплює листя  заносячи  його у відчинене вікно. Прохолодно-смарагдові листочки осідають на дерев'яну підлогу, встелюють її зеленавим ковриком, щоби ми відчули близькість земного.  Ми сядемо на підвіконня, щільно притискаючись один до одного у вузькій проймі вікна, аби вранішня прохолода не зняла вуаль напівсну з очей. Наші ноги вкриються діамантами нічної роси, полишеної тишею заспаного міста. Ми будемо рахувати крила народжених літати, маленьких вісників нового дня з цупкими кігтиками, якими вони витягли нас із теплого ліжка.

     «Злива, ти щаслива, я щасливий» - Сергій, котрий теж щасливий Бабкін заводить лейтмотив. Ми навчилися мовчати, золоті промені небесного тіла ламаються торкаючись наших вій, райдужки наших очей ведуть діалог, зіниці стрімко сперечаються.

     Хто кого. Перший. Поцілує.