УДК 241.513; 123.1; 140.8; 113
КАТЕГОРИИ ЛЮБВИ И СВОБОДЫ в метафизическом ПРОСТРАНСТВЕ
Андрей Поправко,
Главный специалист международного отдела
Национального союза писателей Украины
В статье обосновывается ведущее значение категорий любви и свободы, как таковых, лежащих в основе мироздания, а также утверждается, что духовное развитие значительной части человечества эффективно именно через безусловную любовь, а не из-за страха, ибо последний приводит к ухудшению как духовного, так и физического здоровья.
Ключевые слова: любовь, свобода, энергия, жизнь, закон причинно-следственной связи, грех, покаяние, прощение, вина, страх, злоба, психосоматика, стресс.
A leading importance of love and freedom categories being in the Universe basis is proved in the article. Also it is argued that spiritual evolution of the humankind at least its considerable part would be just effective by unconditional love, nor by fear, because the latter causes spiritual and physical diseases.
Key words: love, freedom, energy, life, low of cause and effect relation, sin, repentance, forgiveness, guilt, fear, malice, psychosomatics, stress.
Постановка проблемы. Как устроен Мир, каковы принципы и законы лежат в основе его существования? Эти ключевые вопросы на протяжении веков и тысячелетий пытались решить философия и теология, эзотерические науки, естественные и гуманитарные, среди которых за последнее время важнейший вклад - за психологией. Каждый из перечисленных способов и направлений осмысления бытия имеет свое мировоззрение и свои достижения. Можно ли, пользуясь ими, наметить определенное универсальное видение мироздания для более глубокого понимания как места и роли человека во Вселенной, так и задачи, поставленные перед ней? И особенно это актуально в начале третьего тысячелетия по Р.Х.
Цель исследования заключается в попытке раскрытия известного тезиса «Бог есть любовь», определить степень значимости в мироздании и философской мысли взаимосвязанных категорий любви и свободы.
Анализ последних исследований и публикаций. Со времен древнегреческого философа Эмпедокла ни теология, ни философия не рассматривали любовь в качестве первоосновы бытия. Так, значительное внимание категории любви уделяли, в частности, Т. де Шарден, Э. Фромм и Вл. Соловьев, но они рассматривали её не глобально - только как критерий бытия, способ жизнедеятельности, противоположность эгоизма и т.д. В современном вузовском учебнике по философии [8] категории любви вообще не нашлось места - любовь упоминается только среди ценностей человеческого и общественного бытия. Зато в последнее время опубликовано много мировоззренческих работ, как эзотерического направления, среди которых стоит выделить Н.Д.Уолша [9] и А. де Мелло [4], так и работ тех врачей и психологов, которые ищут (и успешно находят) психические причины болезней и предлагают духовные способы их лечения. Это такие авторы как Л. Хей, Л. Бурбо, В. Синельников, А. Свияш, Л. Виилма [2], Читтапад, К. Типпинг и др.. Таким образом, настало время, опираясь как на древние, проверенные веками, духовные достижения, так и на достижения современной науки и практики, попытаться приблизиться к истине в понимании Бога, Вселенной и человека.
Изложение основного материала начнем с жизненной картинки. Однажды я стоял в храме на литургии, а мимо проходили прихожане, только принявшие причастие. Здесь я обратил внимание на их выражение лица. И был поражен. Вместо ожидаемой радости, просветленности, лица эти выражали ... нет, не просто серьезность, что можно было бы понять, а чрезвычайные печаль и подавленность, они выражали вину и страх.
Является ли это нормальным? Способствует ли духовности чувства вины и страха?
Религии, идеологии и институты общества веками программируют в сознании людей чувство вины, угрожают наказанием за греховные поступки, речи, мысли. Страх перед вечными муками, перед адом считается церквями полезным для духовного роста человек и народов.
Например процитируем «Катехизис православной церкви»:
«382. Размышления о смерти, о Воскресении, о Последнем Суде, о вечном блаженстве и о вечных муках помогают нам воздерживаться от грехов ... »[7, 64].
«453. Голодные и жаждущие правды - это те, кто любит делать добро, но не считают себя праведником, не полагаются на свои добрые дела, но признают себя грешным и виноватым перед Богом ... »[7, 75].
Для ответа на поставленные вопросы рассмотрим - конечно, достаточно конспективно - проблему греха и смежных проблем в богословском, философском, психологическом и эзотерическом измерениях.
Обратимся к теологии. Вот, например, что пишет один из выдающихся православных богословов XX века. Павел Евдокимов:
«Если для Платона противоположность истине - ошибка, то для более глубокого (! - А.П.) евангельского уровня - ложь» [3, 82]. Это ли не подмена? Ошибка - результат действия нечаянно, ложь же - наоборот. Вина от ошибки (психологически) существенно меньше вины от лжи.
Стоит обратить внимание на древнегреческий, собственно евангельский, эквивалент термина «грех» - Амартия, что означает «непопадание в цель», «промах», «неточности», «несовершенство». Всего-навсего.
Зато упомянутый «Катехизис» утверждает:
«154. Грех - это преступление перед законом »[7, 27].
«228. Он (Иисус Христос) будет судить всех людей без исключения »[7, 38].
«350. От кающегося, требуется печаль о грехах ... »[7, 58].
«419. При правосудии Божиим мы можем надеяться на прощение грехов наших - по ходатайству Господа Иисуса Христа »[7, 70].
Почему произошел такой отступление от новозаветного понимания? Грех-ошибка превратился в грех-вину. Ошибка требует осознания и исправления. Вина, кроме этого, - осуждение и наказание. Чувство вины порождает страх перед наказанием. Вообще, любое чувство вины (а этому соответствует определенная энергия) порождает страх. Так, наказание можно уменьшить до его отмены через покаяние и исповедь. Но произойдет ли полное отмены, то есть - оправдание, помилование, зависит не от человека, а от постороннего Субъекта - Бога. Поэтому, это не умаляет страха.
Пониманием греха, как вины, было проникнуто от Ветхого Завета, где основная парадигма: Бог - Господин, Хозяин, Владыка, а человек - раб. Раб же всегда виноват (в обоих смыслах этого слова). Господин в случае нерадивости, непослушания и любых неправильных действий раба гневается и наказывает - и при жизни, и в по смерти. Бог Господин ревниво требует поклонения и угодничество.
Конечно, запуганными, покорными людьми очень легко управлять. Нет, речь не о Боге, а о власть имущих - духовных и светских.
Но вот две тысячи лет назад пришел в этот мир Сын Божий Иисус Христос. И провозгласил новую парадигму: Бог - это Отец, Отец, а люди - сыны Божии (вспомним обращение молитвы Господней: «Отче наш!» И притчу о блудном сыне). Именно в этом и заключался «преступление» Иисуса с точки зрения иудейских священников: «Посему Иудеи еще более искали убить Его, не только нарушал субботу, но и Отцем Своим называл Бога, делая Себя равным Богу» (Ин 5:18 ).
«Я ... не называю вас рабами, ибо раб не знает, что делает господин его;. Но Я назвал вас друзьями, потому что сказал вам все, что слышал от Отца Моего »(Ин 15:15). Вот так, люди могут быть даже друзьями Богу.
Новый Завет предложил новый уровень отношений человека и Бога, что в значительной степени отрицал старый.
Но церковь пыталась совместить в своей теологии оба завета и, конечно, сделала это, как сумела. Действительно, как можно отрицать Ветхий Завет? Ведь, во-первых, Иисус опирался в своем учении именно на Ветхий Завет, цитируя его. Однако, иначе не могло быть, ибо вырос в староиудейской вере и должен общаться с иудеями доступным для него языком. Интересно, что в Евангелии от Иоанна Иисус всегда говорит им: «ваш закон», отделяя Себя от староиудейской традиции. А во-вторых, как отказаться от Ветхого Завета, когда это боговдохновенные тексты? И, конечно, ни в коей запятой или точкой никак нельзя пренебречь. Такое отношение к библейским текстам, как к едва не абсолютно истинных, является, по сути, нарушением заповеди «не сотвори себе кумира».
Вот в этом по мнению Н. Бердяева: «Человеческое познание весьма зависит от социальной среды, и ничто так не искривляло и не затемняло чистоту христианского Откровения, как социальные влияния, как перенос социальных категорий властвования и рабства на религиозную жизнь и даже на самые догматы. И Священное Писание уже отражения Откровение Бога в ограниченном человеческой среде и ограниченном человеческом языке. Обожествление буквы Писания является формой идолопоклонства »[5, 123-124].
Проблема так называемой демифологизации Библии появилась еще со времен раннего христианства, особенно радикально ее решали протестантские теологи Р. Бультман и Д. Бонхьоффер, но традиция относиться к библейским текстам как к несомненныму и бесспорныму авторитету поныне берет верх.
Здесь стоит заметить, что, во-первых, много библейских текстов является сакральными, и их нельзя толковать поверхностно, что обычно делают. А во-вторых, никто в нашем, земном мире не обладает истиной в ее полноте, и поэтому любой писаный текст не лишен субъективизма автора.
Таким образом, и после завершения на Земле миссии Христа отцы Церкви не отказались от использования страха для духовного окормления паствы.
Страх, порождается чувством вины, в свою очередь, порождает злобу. Эти три типа стрессов хотя (обычно) и образуют указанный цепочку, но действуют каждый самостоятельно.
Все грехи, т.е. несовершенства, или стрессы, человека представляют собой соответствующие отдельные виды чувств вины, страха и злобы, последний, например, может иметь различные формы: от печали (как бессильной злобы) до крайних проявлений ненависти, желания мести и убийства. На физическом (и метафизическом) уровне эти стрессы представляют собой соответствующие сгущения негативной энергии, которая накапливается при периодическом проявлении стрессов в человеческом теле (тонких телах различной густоты) и, наконец, вызывает заболевание. Таким образом тело сигнализирует человеческой души, надо исправлять свои несовершенства. Это вселенский Божий закон, подобный закону всемирного тяготения, и он вовсе не является наказанием.
Этот трехглавый змей (вина - страх - злоба) противостоит Любви, является положительной, животворной энергией.
Для исправления, вывода, или переполяризации негативной энергии и оставления грехов и одновременно исполнение энергией Любви названы в евангелиях два универсальных способа: покаяние и прощение.
«Бог есть Любовь». Так будет Бог-Отец наказывать своих детей вечными муками? Думаем, ответ мыслящего и душевного человека очевиден.
Тогда возникает резонный вопрос: Почему же человек страдает, почему попадает в негативные ситуации?
Во Вселенной действует закон причинно-следственных связей, известный еще, как закон кармы. Каждый человек неизбежно сталкивается с последствиями своих выборов и решений, выраженных в поступках, словах и мыслях.
Следствие - это естественный результат, наказание же - результат искусственный, субъективный, это приговор определенного судьи. Человек имеет возможность влиять на следствие, управлять им, но приговор и наказание - за пределом его возможностей.
Закон причинно-следственных связей (закон кармы) не является законом возмездия, ибо цель его - обучение человека ради ее эволюции, духовного роста. Человек должен из-за последствий своих поступков, выборов и решений осознать свои ошибки и исправить свои реакции, привычки, мысли. Должно осуществиться покаяние - в его настоящем, первоначальном смысле, потому соответствующий евангельский грекоязычный термин «метанойя» означает «перемена мышления».
Вина и страх являются неотъемлемыми свойствами рабства. Так же атрибутом, а точнее спутником Любви есть Свобода.
Отношение христианской теологии к свободе, как это на первый взгляд ни странно, является отрицательным. Вот что пишет выше упоминавшийся П. Евдокимов: «Библия видит во зле не простое отсутствие добра и совершенства, т.е. неполноту, а свободу, превратившуюся в злую волю» [3, 83]. «Свобода, если она реальна, приводит ко злу» [3, 45]. Любовь и свобода даже противопоставляются. «Что привлечёт его (человека): любовь или свобода, какая из двух бесконечностей? - Вот вопрос, который ставит ад »[3, 91].
Даже Н.Бердяев, который был религиозным философом, а не богословом, и в своих трудах категории свободы уделял особое внимание, по сути согласен с традиционным религиозным отношением: «Обе фазы грехопадения (Люцифера с третью ангелов и Адама - А.П.) предполагают своим условием свободу - как духовных сил, так и духовно-телесного существа, человека »[5, 285]. Вообще же он объяснял происхождение зла «нетварной свободой» и «свободой в ничто», неподвластной Богу.
Вот так дарованая Богом человеку свобода выбора, без которой невозможно осознание, самосовершенствования и, наконец, обожествление человека, трактуется как причина существования зла на Земле и во Вселенной. Получается, Бог непосредственно виновным в существовании зла? А что бы было без свободы? - Люди превратились в кукол-марионеток. Интересно было бы Всевышнему быть кукловодом? Другое дело - земным властям, светским и духовным ...
Любовь - свободная. Итак, свобода - также сущность Бога, потому что любовь - это проявленный Бог.
Как сущность Бога, свобода является основной концепцией построения жизни. И так же, свобода неотделима от человеческой души, ибо по природе душа свободна. Поэтому, любая система (властная, идеологическая, институциональная), что ограничивает свободу (особенно духовную) или уничтожает ее, работает против Жизни, против Бога.
Вот как определенно высказывается современный американский автор Нил Доналд Уолш: «Никто и ничто не ограничено в Божьем Царстве. И любовь знает только свободу. Как и душа. Как и Бог. Все эти слова являются равнозначными: Любовь = Свобода = Душа = Бог. В каждом из них есть аспекты других. Все они друг другу. »[9, 155].
Вся история цивилизации - это движение от рабства к свободе. Западные страны на этом пути, начиная с эпохи Ренессанса, несколько опережают другие. Но до полной свободы дистанция огромного размера (свобода - категория многомерная). В ментальности каждого человека определенной, своей степени присутствует весомая составляющая - ментальность раба. И не просто правильно, а гениально завещал А.П.Чехов: «выдавливать из себя раба».
В чем, кстати, главное отличие менталитета украинцев от русских? В ментальности, в душе более половины украинского свобода (ее чувства, ценности и стремление к ней) доминирует над рабством. И этому сейчас есть много свидетельств - от оранжевой революции до парламентских выборов и соответствующих социологических опросов.
В России же ситуация обратная. Подавляющее большинство россиян склоняется к авторитаризму и тоталитаризму, является приверженной жесткой, даже жестокой власти и построения подобного советского властного режима, считают вполне приемлемым репрессивные действия, а выдающимися деятелями России - Сталина и Ленина. И этим духом несвободы пропитано все общество.
Да, можно быть императором или президентом, но иметь ментальность холопа. Ибо всем диктаторам и автократам присуща именно холопская ментальность.
Многие крупные россияне за последние два века - от П.Чаадаева к В.Высоцкому (влияние последнего имел как всероссийское, так и общесоюзное значение) - своей деятельностью и творчеством пытались пробудить дух свободы в русском народе, но пока успехи локальные (например, свержение большевистского режима).
Итак, считаем, что принцип свободы лежит в основе мироздания.
А как же быть с тем, что свобода может привести к произволу, анархии, волюнтаризму, безответственности. Всем известное определение свободы по курсу диалектического материализма, заимствованное в Ф.В.Шеллинга: «Свобода - это осознанная необходимость». Не кажется ли вам, что в словах «осознанная необходимость» проступает определенное принуждение, а значит, несвобода? Это как сказать: настоящий мед - это мед, приправленный дегтем в правильной пропорции. Кстати, еще классическая философия и метафизика свободу и необходимость противопоставляли.
Ко злу, к плохим последствиям приводит свобода без любви. Собственно, тогда свобода превращается в произвол.
Зато свобода при наличии любви, особенно Любви совершенной, и является настоящей Свободой, которая автоматически обеспечивает ответственность, а также совершенство действия и благотворность. Любовь невозможна без Свободы, а Свобода невозможна без Любви. Во всех случаях, когда нужно сделать выбор, стоит спрашивать себя: «Как сейчас поступила бы Любовь» И не ошибетесь, если есть любовь в сердце.
Так, спускаясь на уровень межличностных отношений, резюмируем: чем больше вы любите человека, тем большую свободу даете ему быть тем, кем он является, как духовное существо.
В контексте наших размышлений стоит обратиться к заключительному диалогу Иисуса с Петром с ев. Иоанна (Ин. 21:15-17). Иисус говорит Петру: «Любишь ли ты (греч.: агапас) Меня», ответ Петра: «Я люблю (фило -« душевно люблю », иногда переводят« люблю »). «Паси агнцев Моих». Второй раз этот диалог повторяется, только заключительная фраза звучит: «Паси овец Моих». Петр, как видно, не понимает Иисуса, о какой любви говорит. Наконец, третий раз Иисус обращается уже понятным для Петра глаголом филос. Все это имеет пророческий смысл! Церковь, первостроителем которой был Петр, до конца так и не поняла, что такое Божественная Любовь агапэ.
Всем известны прекрасные слова о совершенной любви апостола Павла (1 Кор. 13): «любовь долго терпит, милосердствует, не завидует, не превозносится ... не ищет своего ...» и т.д. Вместе с тем он согласен с ветхозаветным (Евр. 12:6): «Ибо Господь, кого любит, того наказывает; бьет же всякого сына, которого принимает»! Когда терпите наказание, то Бог вам, как сыновьям. Разве есть такой сын, которого не наказывал отец? "Трудно согласиться с этой логикой: перенос на Бога человеческих обычных педагогических приемов.
Лучше всего, по моему мнению сказано о любви апостолом Иоанном в 1-м Послании. В частности, акцентирует такие строки: «В любви нет страха, но совершенная любовь изгоняет страх, потому что страх дает муку. Боящийся не совершенен в любви »(1 Ин. 4:18). Все, точка. «Совершенная любовь изгоняет страх» и ни капли страха не оставляет. Зато отцы Церкви заметили (Авва Дорофей): «И эта (истинная) любовь приводит человека в совершенный страх, потому что он боится Бога и творит волю Божию ...» потому что боится лишиться Божьей любви [6, 64]. Совершенный человек "боится, потому что любит». И какими цитатами все это подкрепляется? Конечно, из Ветхого Завета.
Но лишиться Божьей любви НЕВОЗМОЖНО. Человек (на уровне своего душевно-телесного ego) может не любить Бога, но Бог всегда, в любой момент и при любых обстоятельствах, чтобы этот человек не сотворил, ЛЮБИТ его, каждого человека. Безграничной, непрерывной и неисчерпаемой любовью. Человек может отречься Бога, но Бог не отречется от человека. И поэтому бояться отпасть от Бога нечего. Потому что это - в руках самого человека.
В этом контексте трудно согласиться с П. Евдокимовим, что «любовь всегда взаимна» (богослов не подразумевает любовь на уровне духовного Я человека). И это, по его мнению, - «главная тайна любви». «Она всегда вызывает взаимность, даже если эта взаимность бессознательная, подавлена или искажена ... В ожидании достойного отклика любовь может только страдать и быть чистой жертвой, до смерти и спуска в ад» [3, 51].
Но совершенная, Божественная Любовь не ожидает, а также ничего не требует и не ревнует. И она не является жертвой, она является даром. Любовь дарится, ничего не требуя в ответ не ожидая ни выгоды, ни наград, ни любви в ответ.
Однако люди привыкли к любви собственнической. И на такую свою любовь ждут взаимности, по принципу: «ты - мне, я - тебе», посягающие на время, внимание, свободу, ресурсы и т.д. того, кого любят. И бурно переживают и сердятся, если получается не так, как им нравится.
Если, например, человек боится, что его жена уйдет от него, или полюбит кого-то другого или просто подарит частичку тепла своего сердца, то его охватывают ревность. Ведь он «боится, потому что любит»! Но такая любовь приводит, как известно, к печальным последствиям.
Любить кого-то - совсем не значит нуждаться в этой личности. Если чувствуете определенную потребность, то Вы больше, очевидно, любите не человека, а то, что он вам дает.
А Божественная, совершенная, абсолютная, безусловная любовь-агапэ дарит себя, радуется возможности и самого процесса дарения, ничего не требует от того, кого любит и не перестает любить, она не принимает ничего, что не дают добровольно, она не дарит (кроме своей энергии) ничего, что не принимают с радостью, она не ставит никаких условий. И именно так Бог советует нам научиться любить всех, включая врагов наших. «Любовь покрывает всякий грех» ... «Совершенная любовь изгоняет страх».
Среди легиона страхов, которые может вместить в себе человек (страх сделать не так, страх ошибиться, страх опоздать, страх безденежья и т.д.) важнейшим, базовым страхом является страх, что меня не любят и парный к нему: страх, что в моей любви не нуждаются [2]. Любовь - это освобождение от страхов, а также от злобы и от чувства вины.
Патентованная, земная любовь временная, поверхностная и быстротечна. В отличие от нее Любовь безусловная - глубокая и вечная.
Любовь - это тоже составляющая смысла жизни. А жизнь вообще - это проявление Любви.
Энергия Любви - это базовая энергия Вселенной, по которой все существует и которой все питается. Таким образом, Любовь лежит в основе Вселенной и наполняет его. Кто совершенно любит, то все принимает и все благословляет.
Любить полноценно надо и себя. Потому настоящая любовь растворяет ego, а не укрепляет его. Ego считает себя существом, отделенным от Бога, от мира и от других. Ощущение же единстве с другими - людьми, животными, природой, Вселенной, Богом - это проявление Любви. И чем шире круг тех, с кем ощущается единство, тем совершеннее любовь. Различение же по принципу «свой-чужой» - это подход устарел, язычески-ветхозаветный, но который, к сожалению, культивируют как современные церкви, так и современные общества и государства.
Издавна стоял вопрос: Как заставить человека эволюционировать: из-за страха или из-за любви. Религии (и церкви, эксплуатирующих и утверждающих религии) выбрали первый, или, точнее говоря, с ощутимой доминантой страха. Этот подход, как показывает история, не привел к всесторонне-хорошему результату. Стоит здесь отметить, что проблемы возникают не из-за веры в Бога, а потому, в какого Бога люди верят. Вера в Бога, который гневается, судит, казнит и мучает не привела к уменьшению зла в мире. Под гнетом страха человек, если и эволюционирует, то недостаточно и неполноценно. Пора уверовать в Истинного Бога, в Бога, представляет Безусловное Любовь. На любовь Бога человек должен отвечать любовью.
Да, Бог указывает путь, а не исправляет, рекомендует, а не обвиняет, прощает, а не наказывает. Бог безграничен, как и пути к нему.
Но, конечно, существует весьма широкий слой людей, которым полагается верить в гневного Бога, иначе они не могут. Они привыкли полагаться на других: на священников и отцов церкви, истолковывающих им Писания и Предания. Но это подходит не для всех. Потому современные церкви, духовно воспитывая паству, на определенном этапе тормозят духовный рост ведущей части прихожан. Между прочим, евангельский термин «ловцы душ», если вдуматься, является подозрительным и вызывает печальные эмоции.
Вернемся к диалогу Иисуса с Петром. По некоторым спискам Евангелия, Иисус приказывает, первый раз, Петру «паси агнцев!», Вторым - «Паси слабые овцы», а третьим: «Паси сильные овцы». Это указывает на разделение паствы на оглашенных, верных и посвященных.
Церковная практика не стала заботиться о последних после «победы» над гностиками, а затем избавилась также института оглашенных. «Литургия оглашенных», как часть общей литургии, осталась на церковной службе только, как дань истории...
Сейчас же, в начале 3-го тысячелетия по Р.Х., пора работать на возрождение и легализацию института призванных. Время питаться не духовным молоком, а твердой пищей, говорит Истина, дарованная Богом и которая есть Бог (Логос).
ЛИТЕРАТУРА
1. Библия.
2. Виилма Л. Душевный свет. - Екатеринбург: У-Фактория, 2004. - 240 с.
3. Евдокимов П. Этапы духовной жизни: Вот отцов-Пустынникова до наших дней. - М.: Свято-Филаретовская московская высшая православно-христианская школа, 2003. - 232 с.
4. Мелло Э.., Где. Свобода и любовь. Медитации. - М.: ООО Издательский дом «София», 2005. - 208 с.
5. Мень А. Библиологический словарь. В 3-х т. - М.: Фонд им. Александра Меня, 2002. - Т. 1. - 608 с.
6. Преподобного отца нашего аввы Дорофея душеполезные поучения и послания. - М.: «лодье», 1999. - 288 с.
7. Пространный христианский катихизис Православной кафолической восточной церкви. - М.: Свято-Троицкая Сергиева лавра, 2000. - 104 с.
8. Философия: Учебное пособие. - К.: Викар, 1997. - 584 с.
9. Уолш Н.Д. Дружба с Богом (необычный диалог). - М.: ООО Издательский дом «София», 2005. - 352 с.
УДК 236.9, 133.522.4
Андрей Поправко
УДК 241.513; 123.1; 140.8; 113
КАТЕГОРІЇ ЛЮБОВІ І СВОБОДИ У МЕТАФІЗИЧНОМУ ПРОСТОРІ
Андрій Поправко,
Головний спеціаліст міжнародного відділу
Національної спілки письменників України
У статті обгрунтовується провідне значення категорій любові і свободи, як таких, що лежать в основі світобудови, а також стверджується, що духовний розвиток значної частини людства ефективний саме через безумовну любов, а не через страх, бо останній призводить до погіршення як духовного, так і фізичного здоров’я.
Ключові слова: любов, свобода, енергія, життя, закон причинно-наслідкового зв’язку, гріх, покаяння, прощення, провина, страх, злоба, психосоматика, стрес.
A leading importance of love and freedom categories being in the Universe basis is proved in the article. Also it is argued that spiritual evolution of the humankind at least its considerable part would be just effective by unconditional love, nor by fear, because the latter causes spiritual and physical diseases.
Key words: love, freedom, energy, life, low of cause and effect relation, sin, repentance, forgiveness, guilt, fear, malice, psychosomatics, stress.
В статье обосновывается ведущее значение категорий любви и свободы, лежащих в основе мироздания, а также утверждается, что духовное развитие значительной части человечества эффективно идет именно посредством безусловной любви, а не страха, ибо последний ведет к ухудшению как духовного, так и физического здоровья.
Ключевые слова: любовь, свобода, энергия, жизнь, закон причинно-следственной связи, грех, покаяние, прощение, вина, страх, злоба, психосоматика, стресс.
Постановка проблеми. Як побудований Всесвіт, які принципи і закони лежать в основі його існування? Ці ключові питання упродовж віків і тисячоліть намагалися розв’язати філософія і теологія, езотеричні науки, природничі й гуманітарні, серед яких за останній час найважливіший внесок – за психологією. Кожен з перелічених способів і напрямків осмислення буття має своє світобачення і свої здобутки. Чи можна, користуючись ними, накреслити певне універсальне бачення світобудови задля глибшого розуміння як місця і ролі людини у Всесвіті, так і задачі, що поставлені перед нею? І особливо це є актуальним на початку третього тисячоліття по Р.Х.
Мета дослідження полягає у спробі розкриття відомої тези «Бог є любов», визначити ступінь вагомості у світобудові й філософській думці взаємопов’язаних категорій любові і свободи.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Від часів давньогрецького філософа Емпедокла ані теологія, ані філософія не розглядали любов у якості першооснови буття. Так, значної уваги до категорії любові приділяли, зокрема, Т. де Шарден, Е. Фромм та Вл. Соловйов, але вони розглядали її не глобально – лише як критерій буття, спосіб життєдіяльності, протилежність егоїзму і т.і. У сучасному вузівському підручнику з філософії [8] категорії любові взагалі не знайшлося місця – любов згадується лише серед цінностей людського й суспільного буття. Натомість останнім часом опубліковано багато світоглядницьких праць як езотеричного напрямку, серед яких варто виділити Н.Д.Уолша [9] та А. де Мелло [4], так і праць тих лікарів і психологів, які шукають (й успішно знаходять) психічні причини хвороб та пропонують духовні способи їх лікування. Це такі автори як Л. Хей, Л. Бурбо, В. Синельников, О. Свіяш, Л. Віілма [2], Чіттапад, К. Тіппінг та ін. Таким чином, настав час, спираючись як на давні, перевірені віками, духовні надбання, так і на здобутки сучасної науки і практики, спробувати наблизитися до істини у розумінні Бога, Всесвіту і людини.
Виклад основного матеріалу почнемо з життьової картинки. Якось я стояв у храмі на літургії, а повз мене проходили парафіяни, які щойно прийняли причастя. Тут я звернув увагу на їх вираз обличчя. І був уражений. Замість очікуваної радості, просвітленості, обличчя ці виражали… ні, не просто серйозність, що можна було б зрозуміти, а надзвичайний сум і пригніченість, вони виражали провину і страх.
Чи є це нормальним? Чи сприяє духовності почуття провини і страху?
Релігії, ідеології та інституції суспільства століттями програмують у свідомості людей почуття провини, загрожують покаранням за гріховні вчинки, мовлення, думки. Страх перед вічними муками, перед пеклом вважається церквами корисним для духовного зростання осіб і народів.
Для прикладу зацитуємо «Катехізис православної церкви»:
«382. Роздуми про смерть, про Воскресіння, про Останній Суд, про вічне блаженство та про вічні муки допомагають нам утримуватися від гріхів…» [7, 64].
«453. Голодні і спраглі правди – це ті, хто любить робити добро, але не вважає себе праведником, не покладається на свої добрі справи, але визнає себе грішним та винним перед Богом…» [7, 75].
Для відповіді на поставлені запитання розглянемо – ясна річ, доволі конспективно – проблему гріха та суміжні проблеми у богословському, філософському, психологічному та езотеричному вимірах.
Звернімося до теології. Ось, наприклад, що пише один з видатних православних богословів ХХ ст. Павєл Євдокімов:
«Якщо для Платона протилежність істині – помилка, то для більш глибокого (?! – А.П.) євангельського рівня – брехня» [3, 82]. Чи це не підміна? Помилка – результат дії ненавмисно злої, брехня ж – навпаки. Провина від помилки (психологічно) суттєво менша за провину від брехні.
Варто звернути увагу на старогрецький, власне євангельський, еквівалент терміну «гріх» – амартіа, що означає «непотрапляння в ціль», «промах», «неточність», «недосконалість». Усього-на-всього.
Натомість згаданий «Катехізис» стверджує:
«154. Гріх – це злочин перед законом» [7, 27].
«228. Він (Ісус Христос) буде судити всіх людей без винятку» [7, 38].
«350. Від того, хто кається, вимагається журба про гріхи…» [7, 58].
«419. При Правосудді Божому ми можемо сподіватися на прощення провин наших – через клопотання Господа Ісуса Христа» [7, 70].
Чому стався такий відступ від новозавітного розуміння? Гріх-помилка перетворився на гріх-провину. Помилка вимагає усвідомлення й виправлення. Провина, окрім цього, – осудження й покарання. Почуття провини породжує страх перед покаранням. Взагалі, будь-яке почуття провини (а цьому відповідає певна енергія) породжує страх. Так, покарання можна применшити аж до його скасування через покаяння і сповідь. Але чи відбудеться повне скасування, тобто – виправдання, помилування, залежить не від людини, а від стороннього Суб’єкта – Бога. Отож, це не применшує страху.
Розуміння гріха як провини було перейняте від Старого Завіту, де основна парадигма: Бог – Пан, Господар, Володар, а людина – раб. Раб же завжди винний (в обох смислах цього слова). Пан у разі недбайливості, непослуху та будь-яких неправильних дій раба гнівається й карає – і за життя, і в посмерті. Бог-Пан ревниво вимагає поклоніння і догоджання.
Ясна річ, заляканими, покірними людьми дуже зручно керувати. Ні, мова не про Бога, а про можновладців – духовних і світських.
Та ось дві тисячі років тому прийшов у цей світ Син Божий Ісус Христос. І проголосив нову парадигму: Бог – це Отець, Батько, а люди – сини Божі (згадаймо звернення молитви Господньої: «Отче наш!» та притчу про блудного сина). Саме в цьому й полягав «злочин» Ісуса з точки зору юдейських священників: «І тому то юдеї ще більш намагалися вбити Його, що не тільки суботу порушував Він, але й Бога Отцем Своїм звав, тим роблячись Богові рівним» (Ін 5:18).
«Я… не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця» (Ін 15:15). Ось так, люди можуть бути навіть друзями Богу.
Новий Завіт запропонував новий рівень відносин людини і Бога, що значною мірою заперечував старий.
Але церква намагалася поєднати у своїй теології обидва завіти і, звісно, зробила це, як зуміла. Дійсно, як можна заперечити Старий Завіт? Бо ж, по-перше, Ісус спирався у своєму вченні саме на Старий Завіт, цитуючи його. Одначе, інакше не могло бути, бо Він виріс в староюдейській вірі й мусив спілкуватися з юдеями доступною для них мовою. Цікаво, що в євангелії від Івана Ісус завжди каже їм: «ваш закон», відділяючи Себе від староюдейської традиції. А по-друге, як відмовитися від Старого Завіту, коли це богонатхненні тексти? І, ясна річ, жодною комою чи крапкою ніяк не можна знехтувати. Таке ставлення до біблійних текстів, як до ледь не абсолютно істинних, є, по суті, порушенням заповіді «не створи собі кумира».
Ось щодо цього думку Н.Бердяєва: «Людське пізнання вельми залежить від соціального середовища, і ніщо так не викривляло і не затемнювало чистоту християнського Одкровення, як соціальні впливи, як перенесення соціальних категорій владування і рабства на релігійне життя і навіть на самі догмати. І Священне Писання є вже відбиттям Одкровення Бога в обмеженому людському середовищі й обмеженій людській мові. Обожнення букви Писання є формою ідолопоклоніння» [5, 123-124].
Проблема так званої деміфологізації Біблії постала ще з часів раннього християнства, а особливо радикально її вирішували протестантські теологи Р.Бультман і Д.Бонхьоффер, але традиція ставитися до біблійних текстів як на безсумнівний і беззаперечний авторитет понині бере гору.
Тут варто зауважити, що, по-перше, багато біблійних текстів є сакральними, і їх не можна тлумачити поверхово, що звичайно роблять. А по-друге, ніхто у нашому, земному світі не володіє істиною в її повноті, і тому будь-який писаний текст не позбавлений суб’єктивізму автора.
Таким чином, і після завершення на Землі місії Христа отці Церкви не відмовились від використання страху для духовної опіки над паствою.
Страх, що породжується почуттям провини, в свою чергу, породжує злобу. Ці три типи стресів хоч (звичайно) й утворюють указаний ланцюжок, але діють кожен самостійно.
Усі гріхи, тобто недосконалості, або стреси, людини представляють собою відповідні окремі види почуттів провини, страху та злоби; остання, наприклад, може мати різні форми: від печалі (як безсилої злоби) до крайніх проявів ненависті, бажання помсти та вбивства. На фізичному (та метафізичному) рівні ці стреси являють собою відповідні згущення негативної енергії, яка накопичується при періодичному прояві стресів в людському тілі (тонких тілах різної густоти) і, зрештою, спричиняє захворювання. Таким способом тіло сигналізує людській душі, що треба виправляти свої недосконалості. Це вселенський, Божий закон, подібний до закону всесвітнього тяжіння, і він зовсім не є карою.
Цей триголовий змій (вина – страх – злоба) протистоїть Любові, що є позитивною, життєдайною енергією.
Для виправлення, виведення, або переполяризації негативної енергії та полишення гріхів і, водночас, сповнення енергією Любові названі в євангеліях два універсальних способи: покаяння і прощення.
«Бог є Любов». Так чи може Бог-Отець карати своїх дітей вічними муками? Гадаємо, відповідь для мислячої та щиросердної людини очевидна.
Тоді виникає слушне питання: Чому ж людина страждає, чому потрапляє в негативні ситуації?
У Всесвіті діє закон причинно-наслідкових зв’язків, знаний ще як закон карми. Кожна людина невідворотно стикається з наслідками своїх виборів і рішень, виражених у вчинках, словах і думках.
Наслідок – це природний результат, кара ж – результат штучний, суб’єктивний, це вирок певного судді. Людина має можливість впливати на наслідок, управляти їм, натомість вирок і кара – поза її спроможністю.
Закон причиново-наслідкових зв’язків (закон карми) не є законом відплати, бо мета його – навчання людини заради її еволюції, духовного зростання. Людина мусить через наслідки своїх вчинків, виборів і рішень усвідомити свої помилки і виправити свої реакції, звички, думки. Мусить здійснитися покаяння – в його справжньому, первісному смислі, бо відповідний євангельський грецькомовний термін метанойа означає «переміна мислення».
Вина і страх є невід’ємними властивостями рабства. Так само атрибутом, а точніше супутником Любові є Свобода.
Ставлення християнської теології до свободи, як це на перший погляд не дивно, є негативним. Ось що пише вище згадуваний П.Євдокімов: «Біблія вбачає у злі не просту відсутність добра і досконалості, тобто неповноту, а свободу, що перетворилася у злу волю» [3, 83]. «Свобода, якщо вона реальна, призводить до зла» [3, 45]. Любов і свобода навіть протиставляються. «Що принадить її (людину): любов чи свобода, яка з цих двох безкінечностей? – ось питання, яке ставить пекло» [3, 91].
Навіть Н.Бердяєв, що був релігійним філософом, а не богословом, і в своїх працях категорії свободи приділяв особливу увагу, по суті погоджувався з традиційним релігійним ставленням: «Обидві фази гріхопадіння (Люцифера з третиною ангелів та Адама – А.П.) припускають своєю умовою свободу – як духовних сил, так і духовно-тілесної істоти, людини» [5, 285]. Взагалі ж він пояснював походження зла «нетварною свободою» та «волею у ніщо», непідвладною Богові.
Ось так дарована Богом людині свобода вибору, без якої неможливе самоусвідомлення, самовдосконалення і, зрештою, обоження людини, трактується як причина існування зла на Землі й у Всесвіті. Виходить, Бог є посередньо винним у існуванні зла? А що би було без свободи? – люди перетворилися б на ляльок-маріонеток. Чи цікаво було би Всевишньому бути ляльководом? Інша річ – земним можновладцям, світським і духовним…
Любов – вільна. Отож, свобода – також сутність Бога, бо любов – це проявлений Бог.
Як сутність Бога, свобода є основною концепцією побудови життя. І так само, свобода невід’ємна від людської душі, бо за своєю природою душа вільна. Тому будь-яка система (владна, ідеологічна, інституційна), що обмежує свободу (особливо духовну) або знищує її, працює проти Життя, проти Бога.
Ось як виразно висловлюється сучасний американський автор Ніл Доналд Уолш: «Ніхто і ніщо не обмежено в Божому Царстві. І любов знає лише свободу. Як і душа. Як і Бог. Усі ці слова є рівнозначними: Любов = Свобода = Душа = Бог. В кожному з них є аспекти інших. Усі є одні одним.» [9, 155].
Вся історія цивілізації – це рух від рабства до свободи. Західні країни на цьому шляху, починаючи з епохи Ренесансу, дещо випереджають інших. Але до повної свободи дистанція величезного розміру (свобода – категорія багатовимірна). У ментальності кожної людини певною, власною мірою присутня вагома складова – ментальність раба. І не просто слушно, а геніально заповідав А.П.Чехов: «вичавлювати з себе раба».
У чому, до речі, головна відмінність менталітету українців від росіян? У ментальності, в душі понад половини українців свобода (її відчуття, цінність і прагнення до неї) домінує над рабством. І цьому нині є багато свідчень – від помаранчевої революції до парламентських виборів та відповідних соціологічних опитувань.
В Росії ж ситуація зворотня. Переважна більшість росіян схиляється до авторитаризму й тоталітаризму, є прихильною до жорсткої, навіть жорстокої влади й побудови подібного до радянського владного режиму, вважають цілком прийнятними репресивні дії, а найвидатнішими діячами Росії – Сталіна й Леніна. І цим духом несвободи просякнуто все суспільство.
Так, можна бути імператором чи президентом, але мати ментальність холопа. Бо всім диктаторам й автократам притаманна саме холопська ментальність.
Багато великих росіян за останні два століття – від П.Чаадаєва до В.Висоцького (вплив останнього мав як усеросійське, так і загальносоюзне значення) – своєю діяльністю і творчістю намагалися пробудити дух свободи в російському народі, але поки що успіхи локальні (наприклад, повалення більшовицького режиму).
Отож, стверджуємо, що принцип свободи лежить в основі світобудови.
А як же бути з тим, що свобода може призвести до свавілля, анархії, волюнтаризму, безвідповідальності. Всім відоме визначення свободи з курсу діалектичного матеріалізму, запозичене у Ф.В.Шеллінга: «Свобода – це усвідомлена необхідність». Чи не здається вам, що у словах «усвідомлена необхідність» проступає певний примус, а значить, несвобода? Це ніби сказати: справжній мед – це мед, приправлений дьогтем у правильній пропорції. До речі, іще класична філософія і метафізика свободу і необхідність протиставляли.
До зла, до поганих наслідків призводить свобода без любові. Власне, тоді свобода перетворюється у свавілля. Натомість свобода при наявності любові, а особливо Любові досконалої, і є справжньою Свободою, яка автоматично забезпечує відповідальність, а також досконалість дії і благотворність. Любов неможлива без Свободи, а Свобода неможлива без Любові. В усіх випадках, коли треба зробити вибір, варто запитувати себе: «Як зараз вчинила би Любов?» І не помилитесь, якщо маєте любов у серці.
Так, спускаючись до рівня міжособистісних стосунків, резюмуємо: що більше ви любите людину, тим більшу свободу даєте їй бути тим, ким вона є, як духовна істота.
У контексті наших роздумів варто звернутися до заключного діалогу Ісуса з Петром з єв. від Івана (Ін. 21:15-17). Ісус питає Петра: «Чи ти любиш (грецькою: агапас) Мене?», відповідь Петра: «Я люблю (філо – «душевно люблю», іноді перекладають «кохаю»). «Паси ягнята Мої!». Другий раз цей діалог повторюється, лише заключна фраза звучить: «Паси вівці Мої!». Петро, як видно, не розуміє Ісуса, про яку любов Той питає. Нарешті, третім разом Ісус звертається уже зрозумілим для Петра дієсловом філос. Все це має пророчий смисл! Церква, першобудівничим якої був Петро, до кінця так і не збагнула, що таке є Божественна Любов агапе.
Всім відомі прекрасні слова про досконалу любов апостола Павла (1 Кор. 13): «любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, не величається, … не шукає тільки свого…» і т.д. Водночас він згоден зі старозавітним (Євр. 12:6): «Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає»! Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам. Хіба є такий син, що батько його не карає?» Важко погодитися з цією логікою: перенесення на Бога людських звичаєвих педагогічних прийомів.
Найкраще, як на мою думку сказано про любов апостолом Іваном у 1-му соборному посланні. Зокрема, акцентуємо такі рядки: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх дає муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1 Ін. 4:18). Все, крапка. «Досконала любов проганяє страх геть» і жодної краплини страху не залишає. Натомість отці Церкви зауважили (Авва Дорофей): «І ця (істинна) любов приводить людину у досконалий страх, бо вона боїться Бога і виконує волю Божу…» оскільки боїться лишитися Божої любові [6, 64]. Досконала людина «боїться, бо любить». І якими цитатами все це підкріплюється? Звичайно, зі Старого Завіту.
Але лишитися Божої любові НЕМОЖЛИВО. Людина (на рівні свого душевно-тілесного ego) може не любити Бога, але Бог завше, кожної миті і при будь-яких обставинах, щоб ця людина не чинила, ЛЮБИТЬ її. Кожну людину. Безмежною, безперервною і невичерпною Любов’ю. Людина може зректися Бога, але Бог не відречеться від людини. І тому боятися відпасти від Бога нема чого. Бо це – в руках самої людини.
В цьому контексті важко погодитися з П.Євдокимовим, що «любов завжди взаємна» (богослов не має на увазі любов на рівні духовного Я людини). І це, на його думку, – «головна таємниця любові». «Вона завжди викликає взаємність, навіть якщо ця взаємність несвідома, пригнічена або спотворена… В очікуванні достойного відгуку любов може лише страждати и бути чистою жертвою, аж до смерті і спуску до аду» [3, 51].
Але досконала, Божественна Любов не очікує, а також нічого не вимагає і не ревнує. І вона не є жертвою, вона є даром. Любов дарується, нічого не вимагаючи у відповідь і не очікуючи ані вигоди, ані нагород, ані любові у відповідь.
Натомість люди звикли до любові власницької. І на таку свою любов чекають взаємності, за принципом: «ти – мені, я – тобі», посягають на час, увагу, свободу, ресурси і т.і. того, кого люблять. І бурхливо переживають і гніваються, якщо виходить не так, як їм до вподоби.
Якщо, наприклад, чоловік боїться, що його жінка піде від нього, або покохає когось іншого чи просто подарує частинку тепла свого серця, то його охоплюють ревнощі. Бо ж він «боїться, бо любить»! Але така любов призводить, як відомо, до сумних наслідків.
Любити будь-кого зовсім не означає мати потребу в цій особі. Якщо відчуваєте певну потребу, то Ви більше, очевидно, любите не людину, а те, що вона Вам дає.
А Божественна, досконала, абсолютна, безумовна любов-агапе дарує себе, радіє від можливості й самого процесу дарування, нічого не вимагає від того, кого любить і не перестає любити, щоб та особа не чинила, вона не бере нічого, що не дають добровільно, вона не дарує (окрім своєї енергії) нічого, що не приймають з радістю, вона не ставить ніяких умов. І саме так Бог радить нам навчитися любити всіх, включно ворогів наших. «Любов покриває всякий гріх»… «Досконала любов проганяє страх геть».
Серед легіону страхів, які може вмістити в собі людина (страх зробити не так, страх помилитися, страх запізнитися, страх безгрошів’я і т.д.) найважливішим, базовим страхом є страх, що мене не люблять і парний до нього: страх, що моєї любові не потребують [2]. Любов – це звільнення від страхів, а також від злоби і від почуття провини.
Власницька, земна любов тимчасова, поверхова і швидкоплинна. На відміну від неї Любов безумовна – глибока і вічна.
Любов – це є також складова смислу життя. А життя взагалі – це прояв Любові.
Енергія Любові – це базова енергія Всесвіту, через яку все існує і якою все живиться. Таким чином, Любов лежить в основі Всесвіту і наповнює його. Хто абсолютно любить, той все приймає і все благословляє.
Любити досконало треба і себе. Бо справжня любов розчиняє ego, а не укріплює його. Ego вважає себе істотою, відокремленою від Бога, від світу і від інших. Відчуття ж єдності з іншими – людьми, тваринами, природою, Всесвітом, Богом – це прояв Любові. І чим ширше коло тих, з ким відчувається єдність, тим досконаліша любов. Розрізнення ж за принципом «свій-чужий» – це підхід застарілий, язичницько-старозавітний, але який, на жаль, культивують як сучасні церкви, так і сучасні суспільства та держави.
Віддавна стояло питання: Як змусити людину еволюціонувати: через страх чи через любов. Релігії (та церкви, що експлуатують й утверджують релігії) обрали перше, чи, точніше кажучи, з відчутною домінантою страху. Цей підхід, як показує історія, не призвів до всебічно-доброго результату. Варто тут наголосити, що проблеми виникають не через віру в Бога, а через те, у якого Бога люди вірують. Віра в Бога, Який гнівається, судить, карає і мучить не призвела до зменшення зла у світі. Під гнітом страху людина, якщо й еволюціонує, то недостатньо і неповноцінно. Настав час увірувати у Справжнього Бога, у Бога, який являє Безумовну Любов. На любов Бога людина відповідатиме любов’ю.
Так, Бог указує шлях, а не виправляє, рекомендує, а не обвинувачує, прощає, а не карає. Бог безмежний, як і шляхи до нього.
Але, ясна річ, існує вельми широкий прошарок людей, яким годиться вірувати у гнівного Бога, бо інакше вони не можуть. Вони звикли покладатися на інших: на священників і отців церкви, які витлумачують їм Писання і Передання. Але це підходить не для всіх. Бо сучасні церкви, духовно виховуючи паству, на певному етапі гальмують духовне зростання провідної частини парафіян. Між іншим, євангельський термін «ловці душ», якщо вдуматись, є підозрілим і викликає нерадісні емоції.
Повернімося до діалогу Ісуса з Петром. За деякими списками євангелія, Ісус наказує, першим разом, Петрові: «Паси ягнята!», другим – «Паси слабі вівці!», а третім: «Паси сильні вівці!». Це указує на поділ пастви на оголошених, вірних і посвячених. Церковна практика не стала піклуватися останніми після «перемоги» над гностиками, а згодом позбулася також інституту оголошених. «Літургія оголошених», як частина загальної літургії, залишилась на церковній службі лише як данина історії…
Нині ж, на початку 3-го тисячоліття по Р.Х., настав час працювати на відродження й легалізацію інституту покликаних. Час харчуватися не духовним молоком, а твердою їжею, що надає Істина, що дарована Богом і яка є Бог (Логос).
ЛІТЕРАТУРА
1. Біблія.
2. Виилма Л. Душевный свет. — Екатеринбург: У-Фактория, 2004. — 240 с.
3. Евдокимов П. Этапы духовной жизни: От отцов-пустынников до наших дней. — М.: Свято-Филаретовская московская высшая православно-христианская школа, 2003. — 232 с.
4. Мелло Э., де. Свобода и любовь. Медитации. — М.: ООО Издательский дом «София», 2005. — 208 с.
5. Мень А. Библиологический словарь. В 3-х т. — М.: Фонд им. Александра Меня, 2002. — Т. 1. — 608 с.
6. Преподобного отца нашего Аввы Дорофея душеполезные поучення и послания. — М.: «Лодья», 1999. — 288 с.
7. Пространный христианский Катихизис Православной кафолической восточной церкви. — М.: Свято-Троицкая Сергиева лавра, 2000. — 104 с.
8. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Вікар, 1997. — 584 с.
9. Уолш Н.Д. Дружба с Богом (необычный диалог). — М.: ООО Издательский дом «София», 2005. — 352 с.