Моя Галатея, я у каятті...
Створив тебе, а світ взяв за розвагу.
Брудними лапами торкаються кати
Довершеного тіла без поваги.
В очах їх хтивих тільки біла шкіра,
Та не цікаве їм сумне обличчя.
Не знають, звірі, що така покірна,
Бо їх не чуєш - як епохи кличуть.
Моя прекрасна Галатея, прокидайся,
Бо мармуром ти знов не обернешся
І не очистиш розум від чужих гріхів!
Не чоловікові з байдужістю віддайся,
Ти жінка вже і каменем не звешся.
Людиною ти стань, що знає сенс віків!