...Морок розчинявся під світлом фар, але сіра стіна дощу заважала роздивитись дорожні знаки; “двірники” безперервно працювали, змітаючи струмки з лобового скла...
Женя вдивлялась в широку стрічку дороги, сховану сутінковою темрявою та зливою, однією рукою керуючи машиною, іншою — струшуючи попіл з цигарки у напіввідкрите вікно, звідки віяло вологою й холодом. Вона зосереджено перебирала в розумі провулки, вулички — словом, згадувала найкоротший шлях до театру, та її тиху паніку перервав неприємно різкий дзвінок мобільного, кинутого на переднє пасажирське місце.
— Я їду! Навіщо телефонувати?!
— Євгенія, я попереджав вас про наслідки запізнень? —чоловічий голос з того боку телефонної лінії був ще неприємніший. — В нас був конкретний договір! Вистава через десять хвилин, а ви не в місті!
— Я буду за п'ятнадцять хвилин. Я БУДУ! — Женя кинула телефон на сидіння, але він не втримався і впав на підлогу.
—Дідько! — прошипіла вона крізь зуби та вчепилася в кермо двома руками.
...Шлях злився в одну лінію, дощ посилився і вечір стрімко перетворювався в ніч...
Вже давно закінчились обіцяні п'ятнадцять хвилин, але Женя тиснула на газ. По щоках в неї текли сльози відчаю, вона уголос — голосно, на межі крику — лаяла життя, дощ, авто, директора театру, себе... Потік лайки зупинився тільки тоді, коли попереду з'явилося перехрестя і вогник зустрічного автомобіля. Євгенія напружилась, приготувалась звернути на право і вже бачила поворот, але світло фар засліпило її — всього на мить — та цього вистачило, щоб дезорієнтувати.
Женя смикнула кермом вправо, де, припустимо, мав знаходитися поворот і не помилилась...
Промені вихопили чиєсь бліде обличчя прямо перед машиною і Женя, ніби у маренні, рвонула кермо вліво, думаючи лиш про одне: не збити людину.
Виск гальм, яскраве світло та жахливе металеве скреготання — останнє, що Женя почула, побачила, зрозуміла...
Євгенія прокинулась серед ночі, серце стукотіло так швидко, що, здавалося, воно ось-ось вистрибне з грудей.
— Женя, — Олександр піднявся на ліктях. — Невже знову ці сни?
— Так, — видихнула вона.
Чоловік впав на подушку.
— Треба йти до лікаря.
Женя безжурно розсміялась і повернулась на бік, обличчям до Олександра.
— Ми вже були в лікаря! Він сказав, що це нормально.
Сашко усміхнувся одним куточком губ.
— Ага, були. Рік тому!
— Не варто хвилюватися. Ліки я виписав, хоча, найкращі ліки — це відпочинок, — лікар посміхнувся. — Їдьте на море. Пляж, хвилі, сонце... Наполегливо рекомендую.
Він встав та відкрив двері кабінету.
— Олександр, — Женя побачила схвильованого чоловіка. — Я все розповів Євгенії, але, якщо бажаєте, можу повторити.
Щось у голосі лікаря змінилось, але жінка не бачила його обличчя, зате прекрасно помітила, як перемінився Саша.
— Женя, йди до машини, ми обговоримо з Віктором фінансове питання, — сказав тихо Олександр. — Я не довго.
Женя кивнула і вже відійшла, коли згадала, що лікарю заплатили до початку прийому...
Двері у кабінет залишилась відкритою.
— ...Лікуванні. Ось, дивіться, — лікар взяв якісь папери. — Це висновок минулого обстеження. А це — результати сьогодні.
— І що? — спитав Олександр.
Медсестра, що проходила повз, з підозрою глянула на Євгенію, що стояла, сховавшись за дверима.
— Наслідки аварії... Через пережитий стрес її сни, нав'язливі страхи прогресують, її психічний стан нестійкий...
— Хочете сказати, що Женя божевільна?! — Саша обурився.
— Вона МОЖЕ такою стати, якщо нічого не зробити. Їй необхідне лікування.
Пів-хвилини вони мовчали, потім Олександр хрипко промовив:
— Я заїду за вами завтра, в п'ять, і ми разом відвеземо її ...в лікарню.
Женя прокинулась серед ночі — їй знову снилась та аварія, але сон раптом перетворився в білі стіни психіатричної лікарні. Коридори, коридори, світло фар, стіни, дощ... Вона розуміла, що це гра уяви, що навряд чи так буде виглядати лікарня, куди її влаштують, Саша не допустить...
Женя не змогла заснути; вдивлялась у стелю, боячись впустити сон у свідомість...
Перед світанком прокинувся Сашко. Євгенія зрозуміла це по його диханню.
— Привіт, Женя, — чоловік потягнувся і подивився у вікно. — Ого, темрява яка!
— Через годину вже розвидніється. — різко мовила вона і сховалась у подушку.
Саша здивовано поглянув на дружину.
— Точно нічого не забув?
— Здається..,— Олександр в котрий раз передивився свої речі. — Я приїду відразу після роботи, з друзями затримуватися не буду.
Після цих слів Женя зблідла і, щоб приховати свою підозрілу блідість, міцно обійняла чоловіка.
— Женя, — притиснувши кохану до себе, Саша поцілував її. — Все буде нормально, я, всього-лиш, їду на роботу. Давай, бувай.
— Бувай.
Як тільки вхідні двері зачинились, Євгенія безсило опустилася на підлогу. Вона втомилася боятися.
Чому ти все ще сидиш?! — спитав хтось всередині. ТІКАЙ!
Женя підхопилася, постояла у збентеженні, а потім рішуче кинулась у спальню — збирати речі.
— Я не хочу! — кричала вона, викидаючи вміст шафи на килим. — Мені не потрібна допомога! Навіщо мені така допомога?!
Одяг невпорядковано пакувався в велику дорожню сумку, зі стола змітались десятки маленьких речей, що стали символом і втіленням затишку, і в кімнаті зацарював хаос...
Поглянувши на справу своїх рук, Женя впала в крісло. Це таке вона лишить Сашкові в ознаку спільного восьмирічного сімейного життя?! Так! Це він хоче відправити її в “дурку”, а не вона його! Нехай подивиться тепер на свою квартиру, можна і не таке зробити!
— Боже, що я собі думаю.., — вона розплакалась. — Що я роблю?!
Вона палила, сидячи на канапі перед телевізором, струшуючи попіл на підлогу. Сумка залишилась у спальній кімнаті — розбирати її не було сил і бажання — а Женя просто дивилась телевізор, намагалася дивитись, але слова, яскраві зображення не сприймалися сповільненою свідомістю.
Тікай...
Женя, що було сил, розмахнувшись кинула пульт у вікно за телевізором — почувся дзвін, бризнуло скло, з вулиці подув холодний вітер...
“Мені не потрібна допомога.” — написала Женя маркером на дзеркалі у коридорі, надягла черевики, взяла ключ і витягнула сумку на сходи.
...ніби у маренні, рвонула кермо вліво, думаючи лиш про одне...
Вона пам'ятала бліде обличчя людини, котру збила... Це обличчя постійно знаходилось в неї перед очима... Кожну хвилину, кожну секунду, кожну мить...
Підкорившись відчаю, Євгенія кинула ключ від квартири у сміттєвий бак. Вона полегшено зітхнула, побачивши, як ключ зник серед сміття — нитка між нею і цим будинком розірвалась; болісно, з тугою, але розірвалась. Женя знала куди піти. В свій справжній дім, кинутий нею рік тому через ту аварію.
Театр.
Старі, рідні двері. Рідні до крику!
Євгенія увійшла і, не замислюючись, попрямувала до зали, де зазвичай проводилися репетиції.
— Женя! — побачивши її, актори здивовано завмерли. — Що...
— Привіт. Може, візьмете в свою гру вмілу актрису? — жартівливим тоном проспівала Женя. — Кістки по грі ниють, сил вже нема...
Зі сцени зіскочив хлопець і підійшов до неї.
— Женя, ти ж пішла.
— Романе, це я пішла?! — Євгенія здивувалась. — Я потрапила в аварію, я просто не змогла працювати далі!
Рома озирнувся на колег по сцені, ніби чекаючи підтримки.
— Вже нічого не повернути. Твої ролі тепер стали чужими... Ну що ти будеш робити?!
Женя схопила хлопця за рукав.
— Мені не потрібні головні ролі! Я можу навчати молоденьких артисток, я майстер своєї справи!
Роман прибрав жіночі пальці з рукава і мовчки хитнув головою.
Женя відвернулась і підняла очі до стелі, щоб сльози принизливо не потекли вниз. Вона так сподівалась, їй більше нікуди йти!
— Я зрозуміла. Добре. — Євгенія кивнула Роману. — Усім до зустрічі!
Хлопець ще довго стояв після її відходу.
Сиві хмари над містом несподівано вродилися холодною зливою і, хоча дерева по-весняному вдяглися в зелень і квіти, погода немов прийшла прямо з осені.
Євгенія не мала парасолі, тому промокла; звичайно, було б розумніше сховатися в яке-небудь кафе і почекати, поки скінчиться дощ, але їй було все-рівно. Її розтоптали, зрадили, морально вбили... Куди прямувати? До мами в Одесу?! Не вистачить сил. Зняти кімнату? Не вистачить грошей. Влаштуватися на роботу? Поки знайдеш...
Всюди почали з'являтися різнокольорові парасольки, машини бризкали на перехожих водою з калюж і люди обурено лаялися, голосили, а Женя йшла, куди ноги ведуть: ось натовп направив її до пішохідного переходу і вона пішла слідом за людьми, повз магазин, біля якого стояли коробки з продуктами.
Біля переходу Євгенія звернула увагу на стару, що притискала до грудей сумку — вона доволі жваво вибігла на “зебру” і впевнено попрямувала на той бік вулиці.
Але раптом, ніби у кошмарі, з-за повороту з'явилася “швидка”, з пронизливим сигналом ринулася на дорогу і Женя, штовхнувши стареньку в спину так, що та впала, залишилась на шляху в машини.
Машина не зупиниться, — виникло в свідомості Жені при вигляді фар, що наближалися. — Надто слизька дорога.
Перед внутрішнім поглядом промайнула, від початку до кінця, та аварія і їй стало несподівано смішно — тепер цей водій буде пам'ятати її обличчя так само, як вона пам'ятала обличчя тієї людини...
Та ці думки тривали лиш мить, а в наступну секунду “швидка” зробила неймовірний маневр і промчала по тротуару, збиваючи коробки з продуктами. Сигнал ще довго чувся після того, як автомобіль зник за пеленою дощу і люди, завмерши, слухали його. Потім вони отямились і подивились в бік старої.
— Ви цілі? — спитала Женя, допомагаючи їй піднятися.
— Так, — літня жінка обійняла свою рятівницю так міцно, що та відчула нестачу повітря. — Дякую.
Женя кивнула, підібрала сумку, що впала з плеча і зібралась піти, але її зупинив здивований голос старої:
— Ти повністю промокла, куди ж ти зібралась? Захворієш! Підемо до мене, я чай приготую. Знаєш яке варення в мене є!
Євгенія озирнулась і уважно подивилась на літню жінку.
Вона посміхалась, а її очі світились теплом.
— Як бачиш, в мене тут не королівські палати. Але жити можна і потрібно! — стара життєрадісно розсміялася, заводячи гостю на маленьку кухню.
— А рідні? — спитала Женя, сідаючи на стілець. — Чому ви живете одна?
Літня жінка опустила голову, роблячи вигляд, що роздивляється чашку і чайну заварку на її дні.
— Пробачте. — Євгенія зніяковіло склала руки на колінах.
— Не треба вибачатися. Вони просто про мене забули. Та я їх не звинувачую. В них своє життя, вони повинні жити заради своїх дітей і я не про що не шкодую. Серед іншого, мене звуть Інна Ігорівна.
— Я Євгенія.
Інна Ігорівна раптом захихотіла.
— Яке в нас екстремальне вийшло знайомство! — крізь сміх промовила старенька, але побачивши, що Женя не сміється, стала серйозною. Вона не чекала пояснень від Євгенії, заварюючи чай і виставляючи на стіл банки з консервацією, але та сама заговорила першою.
— Я, рік тому, насмерть збила людину, — сипло сказала вона і Інна Ігорівна завмерла. — Та потрапила в аварію, вдарившись в іншу машину, щоб не... Але ж це не допомогло! Ця аварія перекреслила моє життя! Я втратила улюблену роботу, чоловік хоче віддати на лікування в “дурку”... Що робити?!
Літня жінка пильно подивилась на Женю.
— Саме тому ти втекла з дому, я розумію. Людина, котрій є куди поспішати, мене б не врятувала. Послухай, що я тобі скажу: змирись з тим, що вже відбулося. Змирись з собою! Тоді ти зможеш жити і не боятися!
Женя заперечливо хитнула головою.
— Я мала чудову родину. Дітей, коханого чоловіка, але в один день все зруйнувалось і в цьому була винна я, — почала говорити Інна Ігорівна. — Я краяла себе, страждала, залишившись одна, і не могла упокоритися з тим, що це я все зіпсувала. Але мені допоміг Господь і до мене прийшло розуміння. Він пробачив мої гріхи і помилки, я звільнилась від вини.
— Але ви самі говорили, що ваші діти з вами не спілкуються! Хіба щось змінилось?! — гарячково заперечила Євгенія.
— Так, змінилось! Я можу бути щасливою тільки від того, що знаю: в дітей все добре, мої онуки здорові!
Обидві жінки тяжко дихали, ніби після бігу.
— Ти вже не дівчинка, Женя, все розумієш. Твій чоловік тебе любить?
— А яке це має значення?! — спалахнула Женя, але потім присоромилась. — Пробачте.
— Скажи, чоловік тебе любить?
Молода жінка не затишно себе почувала під пильним поглядом літньої.
— Так.
Інна Ігорівна розсміялась у своїй манері і встала з-за стола.
— Тоді повертайся додому, він буде хвилюватися.
Квартира у Інни Ігорівни була тісна, але дуже затишна; усюди стояли порцелянові статуетки. В спальній кімнаті, на журнальному столику біля ліжка, були рамочки з фотографіями.
— Надіслали два роки тому, — пояснила стара. — Онуки: Даша, це Олексій і Денис. А це мої син і донька. Борис десь рік тому потрапив під машину, але зараз все добре. Даша донька Бориса, а хлопчики — Людмили.
— Йди-но сюди, — Інна Ігорівна повела гостю до шафи. — Подивись, що в мене є.
Коли Женя підійшла, літня жінка вийняла звідти картину, на якій було зображено море.
— Моя праця, — похвасталась вона. — Моя найкраща праця.
Картина і справді було варта слів “найкраща”, бо море на ній пульсувало, як живе, грало.
— Неймовірно, — Женя не могла відірвати погляду від полотна, але Інна Ігорівна сховала його.
— Один з моїх безглуздих скарбів.
— Не кажіть так, вона чудова!
Інна Ігорівна дивилась на Женю, трохи нахиливши голову, посміхаючись такою теплою посмішкою, що вона, здавалось, випромінювала світло.
— Як добре, що знайшлась така людина, як ти. Дякую.
Женя посміхнулась у відповідь і обійняла стару зі всією любов'ю, на яку була здатна.
— Дякую.., — Інна Ігорівна раптом запнулася і Євгенія відсторонилась, а побачивши, що літня жінка зблідла, вона злякалась.
— Може ляжете у ліжко?
— Перехвилювалась.
Інна Ігорівна повільно попрямувала до ліжка, з її тонких губ не сходила усмішка. Женя принесла їй води з кухні і поставила на столик.
— Дякую. Не бігай, я полежу і встану, — старенька прикрила очі.
Поки Інна Ігорівна відпочиває, Євгенія вирішила роздивитись статуетки на поличках шафи.
Роздивляючись статуетки, Женя опинилась біля столика, глянула на фотографії і... побачила ту людину...
...думаючи лиш про одне...
Вона схопила рамку і вдивилась — без сумнівів, це та людина!
— Це Борис? Саме його я збила! Інна Ігорівна?
Женя підійшла до старенької, покликала її знову, але та не відповіла; подивившись на бліде, воскове обличчя, Євгенію, як струм, простромила страшна здогадка. Вона доторкнулась до руки Інни Ігорівни і здогадка підтвердилась.
Женя набрала з мобільного екстрений номер.
— Алло, “швидка”?...
Яскравий спалах...
Але раптом Женя, крізь дощ, побачила, зрозуміла, що аварія десь далеко, її аварія... Вона бачить своє авто, яке летить до повороту, бачить ту людину... але обличчя сховано від її погляду і все, ніби, відбувається не з нею — аварія залишилась в минулому... Бо та людина жива...
Поставивши фотографію, вона подивилась на умиротворену літню жінку.
— Я готова з собою змиритися. Дякую і до зустрічі... там.
Щоб потрапити у квартиру, Женя повинна була зробити неймовірне — знайти ключ серед сміття. Добре, що нікого не було поруч, інакше ця картина не дуже б сподобалась сусідам, з котрими Саша довго налагоджував контакт...
В квартирі царювали хаос і тиша, годинник показував п'яту, тобто, Сашко скоро прийде; Женя, не знімаючи взуття, пройшла в гостинну кімнату, сіла на канапу і дістала цигарку.
Через десять хвилин зашарпав ключ у замку, двері відчинились і в коридор увійшли Саша і Віктор.
— Женя, до нас завітав лікар, він хоче з тобою поговорити... Женя?! — Олександр, напевно, побачив безлад у коридорі.
Євгенія вийшла назустріч.
Саша подивився на її обличчя, на сумку і, здається, все зрозумів. А кинувши погляд на дзеркало, він прочитав: “Мені не потрібна допомога.”
Женя, трохи нахиливши голову, посміхалась...