ІКТОМЕ або НІХТО НЕ ПРИЙДЕ
Я лежу на жорсткій канапі, слухаючи тишу, відчуваючи тишу та сама перетворившись у тишу. Лише іноді, за скляною пеленою тераріума, ледь чутно стукотять павучі лапи — волохаті, чорні лапи павука-птахоїда, існуючого тут на правах мого родича. В мене ще залишились сили на гумор...
Ніхто не повинен прийти, але вікна відкриті, вхідні двері розтулені навстіж — долю двері не зупинять.
Не можу. Не можу лежати колодою, тому встаю, в котре ставлю чайник на плиту і вмикаю телевізор. На вулиці темно і зображення з екрана проектується на стіну за моєю спиною матовими біло-блакитними плямами. Але не чутно ні звуку від цих зображень та їх проекцій.
Мені набридло чекати будь-чого; чекати щастя, чекати невдачі, чекати подій, чекати життя, чекати смерті, чекати, поки він прийде з роботи...
Мені набридло чекати і, отямившись, знімаю давно скип'ятілий чайник, розплескуючи окріп заливаю заварку у великій білій чашці.
На столику перед телевізором знаходиться блюдце з курячими кістками — як пам'ятник, як нагадування про наші страхи, що якщо навіть ми про них забули, це не рятує від болі достовірності.
І що як справді, таке велике і всеперемагаюче почуття “любов” всього лиш хімія людського тіла, хитромудрі математичні формули, які не мають відношення до тієї піднесеної духовності, котру приписують любові? Невже ми не краще, наприклад, павуків, такі ж жалюгідні комахи, ведені тільки інстинктами? Чого нам такого дано, що ми маємо право піднестися над рештою живого світу? Чого бажав Той, хто дав чи не дав нам цього?
Я зайшла надто далеко у своїх роздумах і чай охолонув. Але холодний чай не лякає мене більше ніж безголосі зведення новин з екрана. Навіть без слів усе зрозуміло й моторошно.
Я гину... Марнію, тану ніби брила криги, сподіваючись, що зрештою, хай навіть надто пізно, про мене згадають.
Тут усе є для цього... Ножі, мотузка й мило, газовий кран, вікно і земля внизу. Залишилось дослухати тишу до кінця і... віддатися в холодні обійми.
Павук нервово забігав у тераріумі — він боїться чекати. І я боюсь, але вже не відчуваю цього.
Ніхто не повинен прийти. І це добре, ніхто не побачить моєї миттєвої слабкості перед останнім вирішальним кроком. Ніхто не зупинить дурними аргументами у користь життя.
Я піднялася, залила у себе, як ліки, охололий напій і ввімкнула світло. Проте одразу вимкнула, не знаючи навіщо. Знову поставила чайник з водою на газову плиту, обережно чиркнула сірником і ледь-ледь покрутила ручку-регулятор. Здійнялося і відразу зменшилося блакитне полум'я. Йдучи з кухні, взяла з собою тарілку з печивом і цукерками, перенесла її на стіл, де вже перебуває блюдце з курячими кістками.
Поставивши перед собою чашку свіжозавареного чаю, я сіла на краєчок канапи, бездумно вдивляючись у миготливий екран телевізора.
Я вирішила, я зроблю це зараз. Допивши останній у житті чай. Насолодившись їм, як коханням, розшукавши екстаз у приємнопахнучому, темному й гарячому напої.
Безвільно жити — нестерпно, тому я й не живу, а існую. Нехай моє існування вряди-годи радує несподіваним позитивом, але все-рівно залишається одноманітним існуванням. Навіть він, як не намагається, нічого не може з цим поробити. Ні, він не винен, винна тільки я. Його спроби підтримати моє не надто коштовне життя лише виснажують, знесилюють його.
Зараз. Це відбудеться зараз. Моя рука тягнеться до столу, де лежать блюдце з кістками, тарілка зі солодощами, якісь зім'яті папірці, пульт і ніж.
Моя рука тягнеться...
Він сьогодні вирішив раніше повернутися додому і, як йому здалося, не дарма — подивившись на вікна своєї квартири, чоловік занервував: усе відчинено, світло не горить... Зі зловісним передчуттям, (яке, втім, не залишає його з першого дня їх спільного життя), він зайшов у ліфт. А побачивши, що двері помешкання розкриті, він сполотнів — невже? Невже в один єдиний раз він не встиг? Невже...
Тихо, завмираючи на кожному кроці, затримуючи тремтяче дихання, чоловік увійшов і побачив, як його дружина бере зі стола пульт і вмикає звук у телевізорі. Потім відпиває з великої білої чашки і їсть печиво.
Він не витримав і полегшено зітхнув.
— Привіт, — мовила жінка, винувато посміхаючись. — Пробач, я не приготувала вечерю.
Чоловік в два кроки перетнув кімнату і узяв з тарілки печиво, ненавмисно доторкнувшись пальцями до теплої, живої жіночої долоні...