Глибоко на морському дні лежала велика мушля. Стара і непоказна, ховала мушля біля серця свій найбільший скарб. Всередині неї зростала донечка – перлинка. Спочатку вона була зовсім малесенькою – піщинка та й годі. Проте йшли роки. Матінка плекала і леліяла донечку. Море гойдало мушлю, а разом з нею і перлинку. Воно співало колискових пісень, шепотіло, розповідало чарівні казки про далекі, невідомі країни, про великі кораблі з білими вітрилами і маленькі, крихкі суденця рибалок. Перлинка, заколисана морем, дрімала у своїй затишній хатці і росла, росла…
Одного дня людські руки підняли мушлю з морського дна. Гострим ножем людина відкрила її, а перлина, що на той час вже виросла і сяяла красою, була кинута до скрині разом з багатьма іншими. Розпеченою голкою їй прокололи серце та, нанизавши на тоненьку волосінь, зробили намисто. Тепер перлина жила у великій коробці з чорного оксамиту. Вже не чула вона шепотіння моря, не заколисували її морські хвилі. Натомість стала вона окрасою заможної, вродливої пані. Шкіра цієї жінки пахла парфумами та була білою і холодною, як морський пісок. А серце було таким же безмовним і холодним. Вишукана пані мала досить інших прикрас: дорогоцінне кольє з діамантами, золоті прикраси, кулони з аметистами та сапфірами, кольє з червоними, як кров, рубінами, тому намисто з перлів одягала нечасто. Всі перлини були однаковими, а маленькій перлинці так хотілося бути потрібною, незвичайною, особливою. Вона сумувала за своєю матінкою, за безмежним, ласкавим морем, яке співало їй ніжних пісень, погойдуючи на хвилях.
Того дня молода пані стояла на палубі корабля. На грудях у неї сяяло намисто з перлів, а прозора шаль прикривала плечі. Жінка спостерігала, як великі білі чайки кружляють навколо, а перлина дивилася на море, яке гойдало корабель і чула, як воно кличе її, шепоче давно забуті казки дитинства. Раптом подув сильний вітер. Він зірвав шаль з молодої пані, а разом із шаллю розірвав разок намиста на її шиї. Жінка скрикнула, та перлини вже котилися палубою. Корабель гойдало на хвилях, а маленька перлинка падала у воду. Море підхопило її. Погойдуючись, перлина почала опускатися на морське дно – до свого дому…
Від самого ранку велика рибина шукала собі поживу у морських водах. Її тіло було гладеньким, а луска поблискувала сріблом. Дрібненькі рибки ховалися між водоростями , тому рибина була дуже голодною. Вона помітила маленьку, сяючу перлинку і проковтнула її. Нещасна перлина опинилася у шлунку великої, хижої риби, – з розбитим серцем, одна-однісінька… Навіки...
- Тату, яка ж вона гарна!
Ці слова пролунали, коли яскраве, сліпуче світло розбудило перлину з важкого сну.
- Справжня красуня!
Перлинка лежала на шорстких від солі, обвітрених і мозолистих долонях рибалки. Дві пари захоплених очей розглядали маленьке, сяюче диво.
- Невже це про мене? – подумала вона.
- Дивись, доню, це справжній скарб! І як вона сюди потрапила?
Чоловік поклав перлину на долоню дівчинки. Невеличка, худорлява, з білявими кісками і кирпатеньким носиком, дитина, сяючими від щастя очима, розглядала перлину. Не маючи іграшок чи дорогих прикрас, гралася вона лише мушлями, що їх море викидало на берег. У дівчинки не було мами. Батько, як міг, доглядав свою маленьку донечку. Кожного дня на старому дерев’яному човні рибалка вирушав у море, яке годувало батька і доньку.
Дівчинка розсміялася весело і дзвінко. Протягнувши крізь серце перлини звичайну грубу нитку, вона зав’язала її вузликом і одягла собі на шию. Перлина відчула, як сильно б’ється у грудях маленьке, але таке гаряче серце. Вона зрозуміла, що віднині є неповторною, найкращою - єдиною!