Ця крамниця стояла на розі двох вулиць. Нічого особливого . Така собі крамниця капелюшків. Вона нічим не відрізнялася від інших крамничок – такі ж скляні вітрини, такі ж важкі дубові двері з позолоченою клямкою. Та все ж крамниця була незвичайною. Капелюшків було тут сила-силенна: зі штучними квітами, з вуаллю, широкополі та схожі на мушлі, білі та чорні, розкішні та скромні. Словом, капелюшки на будь-який смак.
Дівчина з довгим, русявим волоссям та ясними, блакитними очима щодня проходила біля цієї крамнички. Часом вона бачила, як з дверей виходили вродливі, ошатно вдягнені панянки. Їхні сукні з дорогої тканини водоспадами лилися до землі, а на голівках з гарними зачісками панянки мали чудові капелюшки…
Марися (так звали дівчину) прала та прасувала одяг в одній заможній родині, а вдома, в старенькому будиночку на околиці міста на неї чекали молодший братик Янек та сестричка Агнешка. Батьки їхні померли, тому дівчині доводилося тяжко працювати, щоб прогодувати себе та дітей. Всі зароблені гроші Марися витрачала на малечу, а сама навіть сукні нової не мала. Її стара сукенка була запрана та латана-перелатана, білосніжний фартух – завжди випрасуваний і чистий, був єдиною більш-менш пристойною річчю в гардеробі.
Одного вечора звичайною дорогою Марися поверталася додому. День видався важкий. Сукні, камзоли, панчохи та мереживні хусточки були випрані, вивішені на шворках, випрасувані та розкладені по шухлядах. Надвечір втомлена дівчина вже ледве трималася на ногах.
Із заходу дув свіжий вітер, зганяючи докупи важкі, темні хмари. Ті штовхалися між собою, гуркотіли та гримали. Зрештою, пролилися на землю рясною зливою. Дощ застав зненацька, саме біля дверей крамниці капелюшків. За інших обставин вона навряд чи наважилася б зайти сюди, та злива не вщухала і, відчинивши важкі двері, Марися швидко забігла всередину. В кімнаті було тепло і сухо. М’яке світло лилося довкола. Біля стільниці стояло велике овальне дзеркало в дорогій рамі. Поряд лежав скромний, нічим не примітний капелюшок.
- Чи дозволите перебути у вас хвилиночку?- несміливо погукала дівчина. На вулиці страшенна злива, а я змокла до нитки.
Вона прислухалася. Жодних кроків, жодного звуку - так, наче крамниця була порожня.
- Агов. Тут є хтось?
Тихо. На вулиці шумів дощ, а дівчина стояла перед великим дзеркалом. Капелюшок лежав поряд, і їй страшенно захотілося приміряти його.
- Він чудово пасує до мого волосся ! – подумала Марися, приладнавши капелюх на голові. Тепер вона була схожа на одну з тих вродливих панянок.
- Хотіла б я бути такою ж вродливою, як ці пані!- подумала вона, крутнувшись перед дзеркалом. Засяяло мерехтливе світло, і крамниця попливла перед очима. Натомість постав розкішний сад, в якому буяли квіти та співали птахи. Сама вона перетворилася на прекрасну квітку. Гойдалася на тонкому стеблі, підставляючи голівку теплому сонечку. Ніжний вітерець пестив її пелюстки і шепотів, яка вона прекрасна. Дівчина-квітка сором’язливо зашарілася. Якою щасливою почувалася вона в цю мить!
Пройшов день і минула ніч. На ранок краса почала в’янути. Сонце безжально сушило її пелюстки, вітер обривав їх і кидав на землю. Дівчина із жахом розуміла, що краса вже не повернеться. А поряд розцвітали нові й нові квіти – свіжі, юні. Пишалися своєю невимовною красою перед нею - жалюгідною і зів’ялою. Марися заплакала гіркими сльозами і подумала: « Нащо краса, якщо вона так швидко минає? Все, чого б їй зараз хотілося – багатого, забезпеченого життя, у якому не потрібно було б так тяжко працювати…»
Перед очима знов поплив туман і дівчина-квітка перетворилася на пташку неземної краси: білосніжне пір’ячко прикрашали яскраво-червоні пір’їнки на крилах та голівці. Пташка сиділа в дорогій клітці. Навіть прутики в ній були з чистого золота. В годівниці лежало вдосталь зернят. На долівці стояла посудина з водою. Господарі пташки підходили до клітки та захоплено розглядали нещасну, яка усім серцем мріяла тепер вирватися з цих розкошів на волю.
- Нащо та краса і розкоші, якщо живеш у клітці? – подумала дівчина-пташка. Якби мала досить розуму, не потрапила б у халепу.
Ледве ця думка промайнула в її голові, клітка зникла. Натомість вона побачила велику скляну шафу з безліччю книг – товсті і тоненькі, поважні та бундючні, вони рядочками стояли на полицях. Дівчина-пташка перетворилася на книгу, що мала безліч сторінок. Кожна сторіночка дихала мудрістю, розумні думки прагнули вирватися назовні. Книга мала дорогий оклад, прикрашений тисненням та візерунками з коштовних камінців, тому жодні руки не торкалися її. Стояла на полиці тільки для краси.
- Нащо той розум, якщо немає людини, здатної вислухати твої думки ?- подумала дівчина-книга.
Тієї ж миті Марися опинилася в крамниці капелюшків перед великим овальним дзеркалом з коштовною рамою.
Поклавши капелюх на стільницю, дівчина відчинила двері та вийшла на вулицю. Дощ лив і лив, як з відра. Глянувши на високий будинок, що стояв поряд, під парканом вона побачила цуценя - зовсім малесеньке, мокре, що жалібно скавучало. Швидко перебігши на протилежний бік, Марися підняла песика та притулила його до грудей, захистивши від потоків холодної води.
- Маленький, тобі ще гірше, ніж мені, - сказала дівчина. Цуценятко лизькало Марисі руки та довірливо дивилося в очі.
З вікна будинку, що стояв трохи навскоси від крамниці за цією картиною спостерігав юнак. Був він добре вдягнений, та й гарно вмебльована кімната мала розкішний вигляд. Дівча юнак бачив уже кілька разів. Одяг на ній був жалюгідний, проте вона була неймовірно гарною, наче квітка конвалії, зворушливо ніжною. Зранку та увечері молодий чоловік дивився, як проходить красуня біля крамниці, та жодного разу так і не наважився з нею заговорити.
Тепер вона стояла під дощем, прикривши когось чи щось руками. Схопивши парасольку, чоловік вибіг на вулицю.
- Чи дозволить юна панна захистити її від дощу? – запитав він.
Ніжний рум'янець з'явився на Марисиних щоках. Усміхнена, вона сором'язливо мовила:
- Ви помиляєтеся. Я зовсім не панна. Та й дощ уже майже закінчився.
Дівчина пригортала до грудей цуценя.
- Все ж дозвольте супроводжувати вас до дому.
Під великою парасолькою Марися з песиком в руках та молодий королевич ішли мокрими вулицями. І даю вам слово, їм було про що поговорити. Адже для щастя не треба бути ані неймовірно красивим, ані багатим, бо справжні дива трапляються з тими, хто має щире і добре серце.