Несвідомий Амбал
Хоч минуло вже багато літ і десятиліть, але Іван Амбал досі не може забути тієї історії і при всякій нагоді розповідає її.
Ще були радянські роки, коли в СРСР панувала і всім одноособово керувала комуністична партія – спрямовуюча і всесильна, найславніша і найрозумніша, найсовісніша і най… Принаймні сама так вважала.
Якщо людина хотіла зробити кар’єру – без членства у тій могутній політсилі про це не могло бути й мови. Тому й поступали в неї найчастіше не з-за ідеї, а ради користі.
Прошарку інтелігенції туди потрапити було архіважко. На людей розумової праці дивилися з якоюсь дивною не те що підозрою, але з якоюсь недовірою. Ніби на потенційних зрадників…
Зате простих трудяг у КПРС тягнули чи не силоміць.
…Того дня Іван Амбал, який трудився звичайним їздовим у колгоспі, біля молочно-товарної ферми вивантажував з воза порожні бідони для молока. Чоловік неспішно робив свою звичну роботу, непомітно дослухаючись до розмови голови колгоспу з представником райкому партії, який навідався у господарство.
Райкомівець спостерігав за Іваном і цей худорлявий чолов’яга чомусь сподобався поважному гостю.
– Хто цей чоловік? – поцікавився він.
– Їздовий Іван Жумеля. Але всі називають його Амбал.
– Чому Амбал? Він же не якийсь здоров’як, не велетень, а скоріше навпаки…
– Саме тому його, ніби в насмішку, так і нарекли.
– Як трудиться?
– Нормально. Справляється. – Голова не знав, до чого ця бесіда.
– На колгоспній Дошці Пошани його фото є?
– Нема. Але якщо треба – буде.
– А в партію його б можна? Нам же треба з народних низів…
– Гм-м, чого б ні. Людина він загалом позитивна, правильна...
Все це чуючи, Іван заспішив сховатися від партійно-начальницьких очей і вже сідав на воза, але його окликнув голова:
– Підійди, Іване Васильовичу.
Їздовий слухняно підійшов.
Привітався культурно.
Поручкалися.
Якусь мить комуністичний діяч районного масштабу зверхньо-вивчально й уважно дивився на прийшлого.
– У капеерес поступити хочеш? – запитав без усяких хитромудрих вступів. Думав, що чоловік захлинеться з великої радості за виявлене йому високе довір’я.
Іван зробив вигляд, ніби це для нього справді нечекана велика новина: рівна, приміром, першому польоту людини в космос – і не менше. Й радісна водночас: мовби йому подарували авто «Волгу»…
І все ж не знав одразу, що відповісти. Не лише йому, а всім було відомо, що партійців ставлять на найтепліші місця. І не тільки в колгоспі, а всюди. Це були люди ніби вищої суспільної касти.
Але йому було добре та затишно і на своєму обшарпаному рипучому возі. І ні на які чини-посади ні в колгоспі, ані в селі не претендував.
Та що і як зараз сказати начальству? Щоб і вовк ситий, і вівці цілі…
– А там платять? – ледь усміхнувшись, чемно спитав. Хоч добре знав, що не платять, а навпаки: ще йому треба б щомісяця робити партвнески. Але чудово грав незнайку. Він це добре вмів.
– Т-та… Т-ти, несвідомий такий, ще хочеш, щоб то-тобі платили? – аж обурився райкомівець. Просто не чекав такого питання. Подібного зухвальства за всі його партійні роки з ним ніколи не було. От дика несвідомість, глупота сільська. Тундра! Тьфу. Що, партія – дійна корова? Але врешті заспокоївся: справді, з ким тут дискутувати? Простаком Іваном? Не та вагова категорія.
– Люди вважають за велику честь знаходитися в рядах великої і славної ленінської партії, а ти… Е-ех, Іване, політично непідкований Іване… – зі смутком у голосі втрутився в бесіду колгоспний голова, аби підтримати райкомівську особу. «Справді, не мене ж йому захищати, Івана-роботягу», – подумав Амбал, тепло глипнувши на керівника господарства, якого поважав. І не за те, що керівник, а за те, що добра й справедлива людина. Краєм вуха Іван чув, що й сам голова комуністів не дуже любить і навіть конфліктує з партійним секретарем їхнього колгоспу.
– Кажете, що не платять. Ну, тоді нам не по дорозі, – з якимсь глибоким жалем спокійно мовив несвідомий Іван Амбал і впевнено і якось так гордовито-незалежно попрямував до своїх теж безпартійних трудяг-коней...
2011 рік