Глава І. Cтаробраменський лев.
В райцентрі Жуково, якому нещодавно повернули його історичну назву Село Сопляки, було так багацько кав’ярень, кафе, бістро, шашличних, вареничних, що здавалося жителі його народжуються лиш для того, щоб скуштувавши в дитинстві енергетичного напою, в юності перейти до пива, вина та горілки, і померти від цирозу печінки десь до тридцяти років.
На справді, жителі, народжувались, споживали генетично-модифіковані продукти імпортного та вітчизняного виробництва і помирали не в Сопляках, а в місті куди їх гнала або жага до знань, або інстинкт урбанізації, або безробіття.
Життя в селі було спокійним, весняні дороги не виблискували антрацитом і вся молодь міста була закохана в доньку сільського голови до такого ступеню, що тільки раз на чотири роки, до виборів, віддавала свою закоханість на поталу політичного протистояння.
Ці вибори переривали першій панянці пошуки нового обранця, гідного цієї поважної та заможної родини.
Питання кохання і смерті не турбували Ілька Горобецького, хоча цими питаннями він повинен був займатися щоденно працюючи в комісії по соціальній підтримці молоді. З дев’ятої до п’ятої відсидіти на робочому місці було не можливо, тому, перед початком обідньої перерви, Ілько обов’язково мусив попасти на очі начальству і повторити сакраментальну, як йому здавалось, фразу, «я на зустріч з виборцями».
Ранком, випивши філіжанку запашного , розчинного «Nescaf;» , про яку радянська Клавдія Шульженко могла тільки мріяти , виходив з темного під’їзду «хрущовки» на сповнену надіями, що ніяк не збудуться, вулицю Незалежності.
Це була центральна вулиця селища з вибоїнами , заасфальтована ще в часи тоталітаризму.
Зліва, зелений змій затаївся за метало-пластиковими вікнами ресторану «Німфа», справа, двері нічного клубу підприємця Березенчука , ще виділяли кокаїновий туман.
Далі , цирульня , бувша перукарня будинку побуту з незмінним майстром Гофманом який підозріло вижив в роки воєнного лихоліття та голокосту.
Ще далі, пельменна, яку сміливо можна би було назвати ще однією погребальною конторою на рівні з рестораном і нічним клубом.
Гості селища, не знайомі з особливостями приготування пельменів легко куплялись на вивіску «Ласкаво просимо».
Хоча похоронних кантор було багацько клієнтура їх постійно оновлювалась.
«Ласкаво просимо» скуповувало в населення велику, і не дуже, рогату худобу, яка помирала своєю смертю, а пан Березенчук до ночі працював як ломбард, розкумарюючи спраглих, але вільних від каральної психіатрії жителів.
Люди в Сопляках вмирали так як і за совітів, та здавалось , що рідше бо похорони були моторизовані і рух центральною вулицею не перекривався.
Стіл за яким працював Ілько Горобецький, нагадував гробову плиту комунізму, був виготовлений на меблевій фабриці «50 років СРСР» і паскудні комуністичні наймити , на превеликий жаль, не забрали його з собою при відступі до Москви.
Ніженьки його трусились від ваги першого комп’ютера Стіва Джобса на якому Горобецький розкладав пас’янс «Косинка». Це лякало пана Ілька і комунізм в усій його огидності Горобецький починав ненавидіти ще більше.
Папки з записами містили всі дані про кредити взяті молодими людьми в нових банках з столітньою історією та темною репутацією. Ці дані Горобецький вивчав з запалом збоченого гінеколога.
В п’ятницю, як звичайно, Горобецький проснувся о пів на восьму ранку і зразу ж надів окуляри золотої оправи які придавали йому солідності. Окуляри мали звичайне, а не збільшуване скло . Пан і без них добре бачив де погано лежать бюджетні кошти. Одного разу , стурбований тим, що виглядає надто молодо, як до займаної посади він купив їх за для гігієнічного вживання в образ чиновника знаючого про життя трохи більше пересічного українця. Спочатку вони йому не сподобались бо майбутня його дружина знайшла, що в окулярах він вилитий Косіор. В розпачі він хотів подарувати окуляри начальнику місцевої ЖЕК, на день народження та потім передумав. На день народження прийшов на сам кінець, без подарунка, але напитися встиг.
-Hello!- проспівав Городецький самому собі спускаючи ного з канапи.
Hello, вказувало на те, що пан Ілько прокинувся в доброму гуморі. Сказане при пробудженні « О, shit!» значило, що печінка болить після вчорашнього саміту голів районних селищних рад.
Городецький засунув ноги в штани костюмного спецодягу і погрузив їх в тупоносі , чорні капці, які одягав на службу. Дорогі, срібні , лискучі , китайські туфлі він беріг на weekend, що неухильно наближався.
Поголивши обличчя, він погладив його рукою, як Девід Бекхем у відомій телерекламі. Вийшло знову не так як у зухвалого англійця і трішечки невдоволений результатом, Ілько рушив на зустріч новому дню. В офісі його зустріла тітка Клавдія, стараннями якої він і отримав посаду.
-Іллячко,-прогриміла вона,- сьогодні я бачила дурний сон.
Фраза «дурний сон» завше звучала при їхній зустрічі коли тітонька страждала проносом.
Ілля Матвійович дивився на тітоньку зверху вниз. Його зріст доходив до 185 сантиметрів. З такої висоти йому легко і зручно було відноситись до тітки з деякою зверхністю.
Клавдія Іванівна продовжувала:
-Я бачила небіжку Марію з розбещеним молодиком в сауні «Золотий дощ» .
Від громовиць голосу Клавдії Іванівни дрижала виготовлена під кришталь люстра з поліпропіленовими брязкальцями.
-Я надто стурбована! Боюсь , щоб чого не сталося.
Послідні слова були вимовлені з такою силою, що каре на голові Іллі Матвійовича загойдалось в різні боки. Він зморщив лице і роздільно вимовив:
-Нічого не буде , тітонько. Ви за комунальні послуги вже платили?
Виявилось , що не платила. Квартирна платня також була не сплаченою. Ілля Матвійович не любив своєї тітки. Клавдія Іванівна була дурнувата і її перед пенсійний вік не дозволяв сподіватися , що вона коли-небудь порозумнішає. Скупа вона була до неймовірності і тільки позички племінника не дозволяли цьому прекрасному почуттю розвиватися до безконечності. Голос у неї був такої сили і густоти, що від нього присідали коні в навколішніш селах. Окрім того, це було найжахливішим, вона вірила телевізійним ворожбитам. Надивившись в вечері їхніх передач вона бачила сни. Вона бачила їх завжди. В снах їй являлась померла сусідка Марія то в сауні «Золотий дощ», то в барі « Брильянтове копро» то в покер клубі «Туз-Анус». Померлу сусідку вона ненавиділа і та в знак помсти снилась Клавдії Іванівні в оточенні жагучих мачо, бравих десантників або брудних пастухів. Пуста була тітка. В додаток до всього під носом у неї росли вуса, і кожний походив на пензлик для палубного лаку.
Ілля Матвійович трішечки роздратований вийшов з кабінету. Коло пошарпаної сходової клітки , що слугувала місцем для паління, притулившись до одвірка , стояв гробових справ майстер, власник нічного клубу Березинчук. Від системного краху своїх кредитних починань і тривалого прийому горілчаних напоїв очі майстра були яскраво жовті, як у кота і горіли як неопалима купина.
-Честь! Дорогий друже!- прокричав він скоромовкою, побачивши Іллю Матвійовича.
Ілля Матвійович ввічливо , по європейському , при підняв уявного капелюха.
-Як здоров’я вашої тітоньки, дозвольте, прошу вибачення , взнати?
– Мр-р, мр-р, – невизначено відповів Ілля Матвійович і потиснувши круглими плечима , прослідував далі , подумавши про Березенчука , « а не пішов би ти по далі».
– Ну, дай їй Боже здоров’ячка, – з сумом мовив Березенчук,- а Україні єдності дай, туди їх в карусель.
І знову, скрестивши руки на грудях, затягнув цигарку.
Коло туалету, Горобецького знову притримали. На цей раз майстри зі споювання населення ресторану «Німфа». Всі троє разом вклонилися і звідались про здоров’я тітки.
– Здорова, здорова, відповів Ілля Матвійович – що їй зробиться. Сьогодні знову золотий дощ їй наснився і розпутства всілякі, включаючи політичні новини.
Три «німфи» подивившись одне на одного голосно дихнули.
Всі ці розмови затримали Горобецького і на нараду він спізнювався. Нарада повинна була бути, як зазвичай буденною, на тему «поговорили-розійшлися».
Іллю Матвійовича за ріст, повноту та повну відсутність навіть натяку на спортивність, в канторі кликали Арні, або Термінатором.
Після наради, витягнувши зі столу круглу печатку Ілля Матвійович направив вуса «сум за Україною» строго перпендикулярно до столу і сів на подушечну яка оберігала його від передчасного простатиту, ще більш підносячись над своїми співпрацівниками.
За всіма маніпуляціями українського чиновника через шпарку дверей , чекаючи дозволу ввійти спостерігало двоє молодих людей - хлопець і дівчина. Юнак в потертих джинсах був абсолютно розчавлений службовою величчю посади Іллі Матвійовича, можливістю останнього грати в комп’ютерні ігри в робочий час за державні гроші , а в особливості плакатом « А, що ти сьогодні зробив для України?». Нічого путнього для держави хлопець не зробив ще з самого ранку і тому, чуючи себе винуватим у всьому хотів піти геть, якнайскоріше. Йому здавалось – діло за яким він прийшов таке не значуще, що турбувати такого видного пана в золотих окулярах, просто встидно. Горобецький і сам розумів, що справа рутинна, а тому розкривши папку № 2 занурився в папери. Юнка, що з вигляду мало відрізнялась від свого кавалера, виплюнувши жуйку до руки і поклавши її до кишені , помалу тягнучи за руку свого бандероса наблизилась до престолу.
– Перепрошую, – сказала вона, – де тут…
Бандерос радісно і несподівано для самого себе випалив :
Розписують!
Ілля Матвійович не підіймаючи очей , дуже , дуже тихо перепитав:
- Молодіжний кредит? На житло? Купівля авто?
- Розписатися ,- повторив юнак і розгублено подивився навкруги.
- Сусідній кабінет – Горобецький вперто відмовлявся підняти погляд.
- Там зачинено. Вона у відпустці і нам сказали можна у вас.
Рука Іллі Матвійовича , що перебирала папери загрозливо зупинилася. Піднявши голову , Городецький поверх золотої оправи презирливо подивився на молодика:
-Хто вам таке міг сказати?
Переляканий молодик щось непереконливо почав буркотіти про людину в коридорі, але юнка його перебила:
-Ви не думайте. Ми за дурно не хочемо?
Заспокоївшись Ілля Матвійович, знову заглибився в папери і професійно витримавши паузу додав:
-Взагалі то я можу, але якраз зараз готую матеріали до конференції щодо євроінтеграції нашого селища. Приходьте наступного тижня і то …нічого не зможу обіцяти.
Юнка не відступала:
-Зрозумійте! Він на заробітки в Польщу їде, а туристична віза не довготривала. Нам треба терміново.
Дівиця дивлячись в вічі чиновнику потягнула ремінь сумочки на себе і показала , що готова відкривати блискавку . Справа почала рухатись. Ілля Матвійович, як Дефід Копперфільд дістав невідомо звідки бланки заяви і запросив молодят до заповнення. За для годиться пожалівся на застаріле комп’ютерне забезпечення , що не дає нормально внести паспортні дані в невідому базу. Попутно вже голосом старшого наставника, бувалого пластуна, порадив не забути внести до заяви ідентифікаційний код за для майбутнього прилучення до райської програми молодіжного кредитування. Прийнявши від молодят квитанції на оплату , Ілля Матвійович сказав посміхнувшись:
-За терміновість таїнства з вас - , і повернув до них листок формату А4 на якому олівцем була написана сума в сто разів вища за офіційно встановлену Кабінетом Міністрів.
Грубезні промені сонця лежали на його плечах, як еполети. Вигляд у нього був дещо кумедний, але надзвичайно торжеств енний. Окулярне скло спучилось сяйвом прожекторів стадіону «Донбас-Арена». Молоді стояли перед ним як овечки.
-Шановні молодята! -, заявив Ілля Матвійович напущено, - дозвольте вас привітати, як тепер говорять , з законним шлюбом. Дуже, дуже приємно бачити таких молодих людей, як ви, котрі тримаючись за руки, йдуть до досягнення вічних ідеалів. Дуже, дуже приємно.
Промовивши сю тираду, Ілля Матвійович прибрав гроші до шухляди столу, потис молодим руки, і сів, задоволений собою.
За сусідніми столами співробітники хрюкаючи в «Nokia» посилали один одному СМС:
-Арні знову читав платну проповідь ;.
Почався неспокійний робочий день. Ніхто не турбував відділ молодіжного кредитування. В вікні було видно як співгромадяни йшли по своїх коза нострах . Рівно о півдні заблимали вогні реклами пельменної «Ласкаво просимо». Ніхто цьому не здивувався. Джип голови колишнього кооператива «Тризуб» перекотившись через вибоїни центрального проспекту коло пельменної не зупинився, пересік площу імені пива «Стара Брама» і бурикаючись в калабанях щез як привид глобального потепління. Держслужбовці в зв’язку з цим, ще довго стояли коло вікна, коментуючи пригоду і пов’язуючи її з плітками щодо скорочення штатів бувшого кооперативу «50 років СРСР» , нині ТзОВ «60 років УПА». Через деякий час проїхав автомобіль Березенчука. Березенчук цілий день їздив по-селищу вишукуючи чи не треба допомогти комусь евтаназією.
Настав довгий , довготерпеливо очікуваний обід. Бабцю, що почала чавкати про реєстрацію онука відігнали на середину площі . Редактор і журналіст місцевого часопису « Вісті Бандерштату» , писав ший під псевдонімом Зох Мазохович, почав цикл досконально всім відомих повстанських казок. Весь зміст цих казок в тому, що німецькі окупанти горілку не пили, а російські пили. Нічого нового, крім збільшення кількості випитого, від нього не можна було сподіватися.
- Ну ось, - іронічно сказав Ілля Матвійович ,- ви тільки, що дозволили собі зауважити «розпили дві бутлі», а далі що?
- А далі я говорю про консервацію совєцькими партизанами своїх же товаріщей. І це доконаний факт.
Ілля Матвійович нервово затушив цигарку:
- А де вони брали посуд, як проходила консервація? Це була гаряча консервація, холодна, яка? Ця тема у вас абсолютно не розкрита.
- Ви зачекайте, не перебивайте. Тут на ГАЗіку приїжджає комісар їхній і привозить цистерну спирту.
Зох Мазохович радісно по гусячому загегав:
- А в них на ранок заплановано в рейд вирушати. Уявляєте, мандраже яке зранку?
- Зачекайте! Коли ж вони воювали, якщо весь час пили?
- А в них в загоні був штатний похмельтолог. А воювали вони мало бо операції їм планували вічно п’яні московські карлики, отже зустрітися з німцями їм було важно . Хіба , що випадок. ЦК їхнє знало про ці неподобства та мовчало.
- Офіціант!- викрикав Горобецький і всі знали , що законний обід підходить до завершення.
Службовий день добігав кінця в пошуках закладу і грошей для проведення обов’язкового вечірнього відзначення чогось. З вікон сусідньої держустанови линуло «Радіо-онлайн». З дубів посаджених 150 років тому, в спомин на відміну панщини, посипались до долу галки і повіялись невідомо куди. Вечірні сутінки по мало збиралися прийти на «Старобраменську площу».
В офіс зайшов рижий міліціянт, без картуза, в шкіряній турецькій куртці одітий не по формі.
Під пахвою він тримав папку для документів, яка не входила до військового спорядження охоронця закону, але де-факто стала його основною складовою.
Сором’язливо ступаючи своїми слонячими чоботиськами, майбутній полісмен підійшов до Іллі Матвійовича і зовсім не соромлячись , без запрошення бухнувся на ледь живий стілець.
- Слава Україні! – голосно бовкнув міліціянт, але не зіганув,- шеф до вас прислав, віддати папери, на регістрацію.
Горобецький шанобливо прийняв документи, розписавшись в високій повазі до начальника з МВС і став їх переглядати.
«Службова записка. Пану Горобецькому. Будь ласкавий, в мене якраз син женився. Так ти його без зайвої тяганини зареєструй на отримання пільгового житла. Його дані візми на Facebook (фамілія моя, звати Іван). Я приїду з відрядження , розберемось кому, скільки. Виконуючий обов’язки начальника УМВС району , Перешиванець »
Ілля Матвійович без зайвої тяганини, без черги, якої до речі ніколи не було, зареєстрував мажорне дитинчатко завжди виконуючого обов’язки Перешиванця.
Від міліонера несло легким подшофе з додатком Philip Morris Ukraine, як від козацького старшини і делікатний Ілько, вільно дихнув тільки коли той пішов.
Час було йти. Всі хто хотів обійти закон та Конституцію України, в цей день, в нього вже побували, а законослухняні набридальники хай зразу йдуть до суду, що також марна справа часу. Не було тільки, до розчарування гробових справ майстрів, в селищі ні весіль, ні поминок , ні днів народжень.
Ілля Матвійович поскладав папочки, вимкнув оргтехніку, розпушив вуса гребінчиком і вже було збирався йти геть, мріючи про вогнево-перчений чехомбілі, як на порозі з’явився Березенчук.
– Вітання дорогому гостю, що скажеш?
Хоча дика пика Березенчука і сяяла в вечірніх сутінках, але сказати хоч щось він не зміг.
– Ну? – сказав Ілля Матвійович більш строго.
– «Німфа», туди її в карусель знаєте які ціни ломить? – смутно мовив майстер білої доріжки. –Хібіа вона може клієнта задовольнити? Одна аренда приміщення скільки коштує..
– Шо? – перепитав Ілля Матвійович по старослов’янськи.
– Та ось «Німфа»! Їх три сімейства з одного ресторану живуть. Уже у них і горілка фальсифікована, і інтер’єр не модерний, і борщ не наваристий, туди їх в карусель. А я – фірма нова, працюю за спрощеною системою оподаткування. У мене огірочки в салаті , відбірні, з тещиного городу, на любителя …
–Ти , що вже з глузду з’їхав? – коротко кинув Горобецький і посунув до виходу. – Перестань нюхати ту гидоту, пий горілку як всі люди.
Березенчук завбачливо відчинив двері, пропустив Іллю Матвійовича вперед, а сам почимчикував за ним згораючи від якоїсь нетерплячки.
- В « Ласкаво просимо» два дні тому , вночі, привезли корову. Корова жива була, але якось відв’язалась від стійла і нализалась селітри для підживлення грунту. Вони, то отруйне м’ясо, змішують з купленим в супермаркеті, туди їх в карусель . А теперь, прямо скажу, краще мого клубу у нас закладу не має, навіть не шукайте.
Городецький гнівно повернувся , на секунду поглянув на Березенчука і сердитий далі пішов швидше.
Ніяких неприємностей по службі сьогодні з ним не було , але відчув він себе чомусь мерзенно.
Співвласники «Німфи» стояли коло свого ресторану в тих же позах, в яких Ілля Матвійович залишив їх вранці. Видавалось , з того часу вони не промовили один одному ні слова, та разюча переміна в їхніх фізіономіях, таємничість поглядів, злорадство в їхніх очах, показувало, що їм відомо щось значуще.
Побачивши своїх конкурентів, Березенчук у відчаї махнув рукою, зупинився і зашепотів в спину Горобецькому:
- Уступлю за сто гривень з людини.
Ілля Матвійович прискорив ходу.
-Можна в кредит.
Власники «Німфи» нічого не сказали. Вони, так само мовчки, рушили слідом за Горобецьким , ввічливо кланяючись та знімаючи на ходу картузи, а-ля Ума Турман.
В кінець роздратований дурнуватими чіпляннями працівників сфери обслуговування Горобецький бистріш, ніж звичайно, вибіг сходами до дверей кафе переживаючи приступи вовчого апетиту. Замість горячого чехомбілі бармен запропонував йому піднятися поверхом вище, до квартири своєї тітки і винувато опустив очі.
Добігши до дверей квартири, чуючи якусь біду, Горобецький потягнувся до кнопки дзвінка, але двері розчинилися і йому на зустріч вийшов місцевий ксьондз. Не помітивши Іллю Матвійовича , дихаючи як кінь Апокаліпсису отець Федір, підібравши правою рукою рясу, понісся сходами вниз.
Тут Ілько помітив ріжучу білизну звичного квартирного безладу і відчув в носі ріжучий запах якогось лікарського бальзаму. В першій кімнаті його зустріла сусідка, жінка аптекаря , пані Штігліц. Вона зашипіла і замахала руками:
- Їй гірше, вона щойно висповідалась. Не гримайте ногами.
- Я не гримаю,- покірно відповів Ілля Матвійович,- та що сталося?
Пані Штігліц підібгала губи і показала на двері другої кімнати.
- Інфаркт-мікарди. Приступ.
І повторюючи явно чужі слова, що сподобались їй своєю значущістю, затараторила:
-Не виключена можливість літального входу. Я хотіла йти за гречкою, забігла до неї, двері відчинені, ну я подумала вона вже побігла в магазин. Гречка має подорожчати, вчасно не прикупиш самі знаєте…
Пані Штігліц довго б ще розповідала про гречку, дороговизну, і про те, як вона знайшла Клавдію Іванівну лежачою коло електрокаміну в абсолютно безпомічному стані, але стогін з сусідньої кімнати, боляче вразив Ільковий слух. Він, швидко перехрестившись, німіючи, рушив в кімнату тітки.
Глава II. Пані Курочка . Відхід.
Клавдія Іванівна лежала на спині, підсунувши одну руку під голову. На голові в неї була хустина яку можна було однаково легко припасувати до національного вбрання українки, циганки, росіянки чи турчанки. Мода на такі хустки була незмінною серед місцевого жіноцтва протягом останніх трьохсот років. Важко собі уявити, що якісь цивілізаційні зсуви можуть цю моду, на різноколірні , квітчасті хустки змінити.
Обличчя Клавдії Іванівни було урочисто, але рівно нічого не виражало. Очі дивились у стелю.
- Клавдія Іванівна, - покликав Горобецький.
Тітка швидко заворушила губами, але замість звичних вуху Іллі Матвійовича трубних звуків він почув стогін, тихий, тонкий і такий жалісний, що серце його здригнулося і блискуча сльоза несподівано швидко викотилася з ока і, наче ртуть, ковзнула до вуса.
- Клавдія Іванівна, - повторив Горобецький, - що з вами?
Але знову не отримав відповіді. Стара заплющила очі і повернулася на бік.
До кімнати тихо увійшла жінка аптекаря і відвела його за руку, як хлопчика, якого ведуть вмиватися.
- Вона заснула. Лікар не дозволяв її турбувати. Ви, юначе, ось що. Сходіть в аптеку. Нате рецепт і вирішіть, чи ви готові за такі гроші , взагалі її лікувати.
Ілля Матвійович у всьому скорився пані Штігліц , відчуваючи її незаперечну перевагу в таких справах.
До аптеки бігти було далеко, грошей , найняти таксі, було шкода , а грошей на лікування таємничої інфаркти-мікарди, напевно, вистачило б для трьох безтурботних вихідних вечорів в компанії прекрасних дам. Далебі, лікування звичайної простуди навіювало думки про безкоштовну конституційну медицину, чомусь, Кубу і хотілося, щоб наш новий президент , вступаючи на посаду давав клятву Гіппократа.
Коло під’їзду сиділи навпочіпки троє господарів «Німфи» і лузали насіння. Звичка плювати лушпиння прямо перед собою не залишила цих, без сумніву поважних людей, навіть при переході в соціальний стан місцевої еліти. Побачивши Іллю Матвійовича лобуряки витягнулися як солдати. Березенчук образливо знизив плечима і, простягнувши руку в напрямку конкурентів, пробурмотів:
- Плутаються, туди їх у карусель, під ногами.
Було вже майже темно. На тлі вечірішньої зорі виднілася постать Березенчука, який, притулившись до кованих воріт, без особливого натхнення тягнув з пляшки пиво «Стара брама».
Посеред площі, коло пам’ятника Шевченко з малозрозумілим написом:
Учітеся, брати мої!
Учітесь, читайте…
велися жваві розмови, викликані звісткою про тяжку хворобу Клавдії Іванівни. Загальна думка присутніх зводилося до того, що «всі там будемо» і що «Бог дав, Бог і взяв» , «в бюджеті і так грошей не має».
Перукар салону краси «П’єр і Карден» Саша Гофман, котрий, від недавно, охоче почав відгукуватись на ім’я Єжи, і тут не упустив нагоди виявити свої знання в медичній галузі, почерпнуті ним з популярного журналу «Пан+Пані»:
- Сучасна наука, - говорив Шура Карлович, - дійшла до неможливого. Візьміть, скажімо, у клієнта прищик на підборідді вискочив. Раніше до зараження крові доходило, а тепер навіть у мене в салоні ви можете придбати чудодійний крем з солей Мертвого моря для запобігання появи цих самих прищиків.
Громадяни почали криво посміхатися.
- Це ти, Сашко, трохи загнув коштура! Де ж це бачено, щоб у Чорному морі така дивина водилася! Вигадає ж людина! ..
Колишній наперсточник, а нині керівник будівельної компанії Прус навіть рознервувався:
- Дозвольте, панове. Єжи правий! В Чорному морі, яке майже мертве , на справді є такі чудо-солі. На косі Тузла залягають. Через те москалі ту косу у нас хотіли відібрати.
Розмова набувала гарячої форми і чорт зна до чого б дійшла, якщо в кінці вулиці не показався Ілля Матвійович.
- Знову хоче в аптеку їхати. Кепські справи, значить. Який раз до стоянки таксі не добігає.
- Помре стара. Недарма Березенчук сам не свій бігає і про поминки бубонить.
- А лікар що говорить?
- Що лікар? Казали йому – застрахуй тітку і чекай спокійно свого щастя.
«П'єр і Карден», давно вже поривався зробити повідомлення на медичну тему, заговорив, боязко озирнувшись:
- Тепер вся сила в продуктах компаніі « Hua Shen». Ти в їхню кружку води з калюжі налий і через хвилину сміливо пий як джерельну.
Сказавши це, «П'єр і Карден» замовк. Замовкли і городяни, кожен по-своєму міркуючи про таємничі сили продукту з піднебесної. Коли місяць піднявся і його пом’яте світло осяяло пам’ятник Кобзаря, на мідній його спині можна було ясно розібрати написану графіті чи то лайку, чи то пророцтво:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Вперше напис з'явився на пам’ятнику після всенародного розчарування у можливостях гаранта прав євроатлантичної спільноти виправити в країні хоч що не будь. Міліція, майбутня поліція зовсім перестала розшукувати графітчика після того, як всенародне розчарування змінила всенародна огида. Комунальники напис затерти не могли і не хотіли , посилаючись на недофінансування в результаті якого купити драбину було не реально, а нести з дому свою означало втратити почуття власної гідності.
У будиночках вже заблимали екрани телевізорів. Був час вечеряти, переглядати серіали і новини. Громадяни не стали даремно гаяти час і розійшлися. Подув вітер ...
Між тим, Клавдія Іванівна вмирала. Вона то просила пити, то говорила, що їй потрібно встати і піти забрати позичені пані Штігліц гроші, то скаржилась на пил, від якого, за її словами, можна було задихнутися, то просила увімкнути радіо «Ера». Ілля Матвійович, який вже втомився хвилюватися, ходив по кімнаті, і в голову йому лізли неприємні господарські думки. Він думав про те, як доведеться позичати гроші, бігати за ксьондзом і відповідати на не щирі співчуття колег та знайомих. Щоб розвіятися трохи, Ілля Матвійович вийшов на ганок. В зеленому світлі місяця стояв Березинчук:
- Так як бажаєте, пане Горобецький? - Запитав він, притискаючи до грудей мобільний телефон.
- Що ж, мабуть, - похмуро відповів Ілля Матвійович.
- А «Німфа», туди її в карусель, хіба послуги надає, - захвилювався Березенчук.
- Та пішов ти до біса! Набрид!
- Я нічого. Я щодо десерту і фруктів, подавати, туди їх у карусель, чи як?
- Без всяких фруктів і десерту. Простий , бажано, швецький стіл. Зрозумів?
Березенчук приклав палець до губ, показуючи цим, що він все розуміє, повернувся і, балансуючи , але все ж хитаючись, пішов геть. Тут тільки Ілля Матвійович помітив, що клубний директор смертельно пьяний.
На душі Іллі Матвійовича знову стало надзвичайно некомфортно. Племінниця начальника міліції, сестра Пруса давно його посаду хоче обійняти. Тітка, яка не яка була, а зв’язки мала, посаду йому випросила, прикривала. Йому здавалося, що зі смертю тітки зникнуть ті маленькі зручності і звички, які він із зусиллями створив собі після помаранчевої революції.
Життя відразу почорніло в очах Іллі Матвійовича і повний обурення і відрази до свого життя, він знову повернувся до квартири. Клавдія Іванівна вже не марила. Високо лежачи на подушках, вона поглянула на племінника. Сповна осмислено і, як йому здалося, навіть строго, прошепотіла:
– Ілько, сядь біля мене. Я повинна розповісти.
Ілля Матвійович з незадоволенням сів, вдивляючись в схудле, вусате обличчя тітки. Він спробував посміхнутися і сказати що-небудь підбадьорююче. Але посмішка вийшла дика, а підбадьорюючих слів зовсім не знайшлося. З горла вирвалося лише жалюгідне півкання.
– Ілько, – повторила тітка, – пам'ятаєш мій мебельний гарнітур?
– Який? – запитав Городецький із запопадливістю, можливою лише що до дуже хворих людей.
– Той, імпортний , що я брала по знайомству на базі обспродтогру.
– А, це в мене на дачі?
– Так, в Миргороді.
- Пам'ятаю, чудово пам'ятаю. Диван, два крісла, дюжина стільців і журнальний столик . Чудові, імпортні, румунські меблі. А чому ви згадали?
Але Клавдія Іванівна не змогла відповісти. Обличчя її повільно стало покриватися купоросним кольором. Захопило чомусь дух і у Іллі Матвійовича. Він чітко пригадав вбиральню на вулиці, без зручностей, меблі з тріснутими ніжками, не миту підлогу, старе піаніно «Октава» і овальні чорні рамочки з грамотами родичам за служіння справі партії Леніна-Сталіна.
Тут Клавдія Іванівна дерев'яним, байдужим голосом сказала:
- У сидінні стільця я зашила золото партії.
Ілля Матвійович поглянув на стару.
- Яке золото партії? - Запитав він машинально, але тут же схаменувся. - Хіба це не вигадки?
- Я зашила в стілець рахунки КПРС, на пред’явника в банку Швейцарії - уперто повторила вона.
Ілля Матвійович підскочив і, подивившись на освітлене енергозберігаючою лампочкою кам'яне обличчя Клавдії Іванівни, зрозумів, що вона не марить.
- Золото партії?! - закричав він, лякаючись сили свого голосу.
- В стілець? Хто вас напоумив? Чому ви не дали рахунки мені?
- Як же було дати тобі золото КПРС коли ти член Конгресу Українських Націоналістів? - спокійно і зле мовила стара.
Ілля Матвійович сів і одразу ж знову встав. Серце його з шумом розсилало потоки крові по всьому тілу. В голові почало гудіти:
- Але ви їх вийняли звідти? Вони тут?
Стара заперечливо похитала головою.
- Пам’ятаєш як пограбували мою квартиру вже тут, нічого не поцупивши? Це мої бувші друзі з КДБ. Рахунки я спеціально не брала з собою. Вони залишилися в стільці, що стояв між теракотової лампою і кактусом.
- Але ж це геніально! Я тільки тепер починаю розуміти, яку силу насправді має ваше , на перший погляд невинне «Товариство різеншнауцерів» ! - Закричав Ілля Матвійович повним голосом і, вже не соромлячись тим, що знаходиться біля ліжка вмираючої, з гуркотом відсунув столик і задріботів по кімнаті.
Стара байдуже стежила за його діями.
- Але ви хоча б уявляєте собі, куди ці стільці могли потрапити? Хоч позначку, чорт візьми, ви зробили на цьому стільці? Відповідайте!
У чиновника від злості звалилися з носа окуляри і, майнувши біля колін золотою дужкою впали на підлогу і розпалися на друзки:
- Як? Засадити в стілець мільярди!? В стілець, на якому невідомо хто сидить!?
Але тут Клавдія Іванівна схлипнула і подалася всім корпусом до краю ліжка. Рука її, описавши півколо, намагалася схопити Іллю Матвійовича, але тут же впали на фіолетове одіяло.
Ілля Матвійович, повискуючи від страху, кинувся до аптекарші.
- Помирає, здається.
Аптекарша діловито перехрестилась і, не приховуючи своєї цікавості, разом з чоловіком, побігла в квартиру. Сам він приголомшено забрів у мерзоту запустіння , що залишилась від міського парку. Доки подружжя аптекарів з сусідами прибирали в кімнаті покійної, Ілля Матвійович бродив по саду, натикаючись в темноті на лави, приймаючи закляклі від ранньої весняної любові парочки за кущі, а блискучі під місяцем кущі приймав за діамантові кУщі.
У голові Іллі Матвійовича коїлося казна-що. Звучали державні гімни, грудаста Ксюша з гурту «Блєстящіє» танцювала коломийку під реп. Представлялася йому ямайська спека і чорний довгий лімузин, що презирливо хрюкав на Lexusи і Lamborghini ; багато уявлялося ІллІ Матвійовичу; і жовто-гарячі, чарівно-смачні патісони , і лакейська відданість, і можлива поїздка в Лас-Вегас...
Але зараз же Ілля Матвійович облився холодом сумнівів:
- Як же я їх знайду?
Гімни підкорених держав відразу змовкли.
- Де ці стільці тепер шукати? Їх, звичайно, розтягли з моєї дачі по всьому Миргороду. По всім цим курним, смердючим квартирам, на зразок моєї теперішньої.
Ілля Матвійович попрямував повільніше і раптом спіткнувся об тіло Березенчука. Той спав, лежачи в дублянці поперек садової доріжки. Від поштовху він прокинувся, чхнув і жваво встав.
- Не переймайтеся , пане Горобецький, - сказав він палко, як би продовжуючи розпочатий недавно диспут, - поминки - вони домашнє приготування люблять.
- Померла ваша тітка - додав він радісно.
- Ну, земля їй ортопедичним матрацом, - побажав Березенчук, - померла, значить, старенька ... Старенькі, вони завжди преставляються ... Або Богові душу віддають - це дивлячись яка бабуся. Ваша, наприклад, маленька і в тілі, - значить, «померла» ... А, наприклад, яка вища, та худіша - та, вважається, «Богу душу віддає» ...
- Тобто як це вважається? У кого це вважається?
- У нас і вважається. У рестораторів ... Ось ви, наприклад, чоловік при посаді, високого зросту, і не худий. Ви, вважається, якщо не дай Боже помрете, що «наказав довго жити». А який чоловік не торговий, родичів впливових не має, той, значить, «зіграв у ящик». А якщо хто не козацького роду , москаль, наприклад, або хто з циган, про того кажуть - «перекинувся» або «ноги простягнув». Але наймогутніші коли помирають, автоінспектори або з начальства хто, то вважається, що «дуба дають». Так про них і говорять: «А наш-то, чули, дуба дав» ...
Вражений цієї, дещо дивною класифікацією людських смертей, Ілля Матвійович спитав:
- Ну, а коли ти помреш, як про тебе ресторатори скажуть?
- Я людина маленька. Скажуть «гигнув Березенчук». А більше нічого не скажут.
І строго додав:
- Мені «дуба дати» або «зіграти в ящик» - неможливо. У мене зал ігрових автоматів відібрали то я став дрібною людиною... А з поминками як, пане Горобецький? Невже так без десерту і овочів буде ? Але Іполит Матвійович, знову потонув в сліпучих мріях, нічого не відповів і рушив уперед.
Березенчук пішов за ним, підраховуючи щось на пальцях і, як звичайно, бормочучи.
Місяць давно заховався . Було по-зимовому холодно. Калюжі знову затягнуло ламким льодом. На вулиці «Імені Габсбургів», куди вийшли супутники, вітер бився з вивісками реклами політичних партій. З боку Старобраменської площі, під рев труб футбольних фанатів в’їхала вервичка іномарок з вікон яких стирчали задоволені життям пики і голосно викрикали:
- Бог створив Землю - землевпорядник її розподіляє
- На дні народження у Миколки, сина начальника земельного відділу гуляли, - байдуже сказав Березенчук і почухав під дублянкою груди.
- Так невже так-таки без десерту і фруктів робити?
Якраз до цього часу Ілля Матвійович вже вирішив усе: «Поїду, знайду. А там ... побачимо ». І в діамантових мріях навіть небіжчиця тітка видалась йому миліша, ніж була. Він повернувся до Березенчук:
- Дідько з тобою! Роби! З десертом і фруктами.
Глава III «Зерцало грішника»
Висповідавши вмираючу Клавдію Іванівну, місцевий ксьондз, панотець Федір Косаківський, вийшов з квартири Курочки в повному ажіотажі і всю дорогу до своєї домівки пройшов, неуважно дивлячись під ноги і ніяково усміхаючись. В кінці шляху неуважність його дійшла до такого ступеня, що він мало не потрапив під автомобіль місцевого слуги народу з державним номером «VASYA-666» .
З пекельної машини гриміло:
Сєрєнєвий туман
Над намі пропливаєт…
І пан отець , незважаючи на поважний сан та середні роки, виконав залишок шляху фривольним на пів галопом наспівуючи:
Єщьо одін звонок, і смолкнет шум вокзала,
И поєзд улєтіт в сірєнєвую даль..
Імость , Катерина Олександрівна накривала до вечері. Отець Федір у вільні від всеношної дні любив вечеряти рано. Але зараз, знявши капелюх і теплу, на синдипоні, рясу, швидко проскочив до спальні, на превелике здивування імості, зачинився там і глухим голосом почав наспівувати .
Кондуктор нє спєшит, кондуктор понімаєт
Что с дєвушкою я прощаюсь навсєгда…
Катерина Олександрівна присіла на стілець і боязко зашепотіла:
- Нову справу затіяв! Знову як з Порнозіркою скінчиться.
Порнозірка - суку бульдога, яку отець Федір з великими потугами купив за 400 умовних одиниць на міському ринку. Спочатку собаку Федір хотів назвати Чичоліна. Він дуже поважав італійку і вважав її добрим прикладом здорового кар’єризму, але толерантність взяла гору і перемогла демократична, та все ж сучасна кличка Порнозірка. Він замислив звести бульдожку з крутобоким, мордатим, вічно чихаючим псом секретаря місьвиконкому, а регулярно одержуваний приплід з вигодою продавати .
Побачивши собаку імость ахнула і з усією твердістю заявила, що клонування не допустить. Злагодити, однак, з отцем Федором було неможливо. Катерина Олександрівна після триденної сварки скорилася, і виховання Порнозірки почалося.
Їда собаки складалась з трьох стравах. Квадратні шматочки вареного м'яса, манна кашка і мерзенне місиво, що містило великий відсоток фосфору для зміцнення кісток.
Від доброї їжі і ніжного виховання собака розцвіла і увійшла в необхідний для відтворення потомства вік. Отець Федір наглядав за Порнозіркою, дискутував з видними собаководами, засмучений лише тим, що час іде надто повільно.
Нарешті на Порнозірку наділи новий чепурний нашийник з металічними шипами, що нагадує зап'ясті єгипетської цариці Клеопатри, і Катерина Олександрівна, взявши з собою гроші, повела пахучу наречену до медаліста-нареченого, що належав секретарю міськвно.
Щасливий принц зустрів чарівну Нірку ніжним, далеко чутним гавкотом. Федір, сидячи біля вікна, в нетерпінні чекав повернення своєї «чичоліни». В кінці вулиці з'явилася дебела постать Катерини Олександрівни. Недалеко від місця злуки влади і моралі вона зупинилася, щоб поговорити з сусідкою. Собака описувала навколо господині кільця, вісімки і параболи, зрідка принюхуючись до основи найближчого бігборду. Але вже через хвилину з-за рогу швидко викотився великий одноокий, відомий всій вулиці своєї порочністю пес Баксик. Помахавши хвостом мерзотник підскочив до Порнозірки з явно паскудними намірами. Отець Федір від обурення підстрибнув на стільці. Катерина Олександрівна, захоплена бесідою, не помічала нічого, що діялося за її спиною. Косаківський жахнувся і, захопивши в коридорі бейсбольну биту, вибіг на вулицю. Сцена, що представилася його погляду, була сповнена драматизму. Катерина Олександрівна бігала навколо собак, з вереском: «Пішов! Пішов! Пішов!»- І била Баксика парасолькою по могутній спині. Пес не звертав на побої ні найменшої уваги. Думки його були далеко. Закричавши ще здалеку страшним голосом, отець Федір кинувся рятувати своє майбутнє багатство, але було вже пізно. Побитий Баксик поскакав на трьох ногах.
Велика сімейна сцена, здобрена багатьма важкими подробицями була не минуча. Імость плакала. Отець Федір сердито мовчав, з огидою поглядаючи на собаку як на осквернену святиню. Залишалася тільки крихітна надія на те, що потомство все-таки колись піде по лінії міськвно.
Через певний час Нірка принесла шість відмінних майже чистокровних щенят бульдога , які псувала одна маленька деталь ; у кожного щеняти був великий чорний пухнастий, що лежить на спині калачиком хвіст.
З хвостами-калачиками можливість продати приплід з прибутком щезла. Цуценят роздарували. Собаку піддали ув'язненню і знову стали чекати приплоду. Ночами, а також вранці, вдень і ввечері під вікнами повільно походжав Баксик, втупившись єдиним нахабним оком у вікна і жалібно підвиваючи. Незважаючи на тюремний режим друге покоління ще більше нагадувало бродягу Баксика. Успіх бродячого пса був абсолютно незрозумілим. Третя серія цуценят виявилася вилитими Баксиками і від візитів до медаліста запозичила тільки криві породисті лапи. Косаківський хотів зопалу судитися, але так як Баксик не мав господаря, подавати позов було нікому. Так розпалися мрії про вірний, постійний прибуток.
Рвучка душа отця Федіра не знала спокою. Не знала вона його ніколи. Ні тоді, коли він був секретарем комсомольської організації на овочевій базі, ні коли він був вусатим семінаристом.
Але завжди, на всіх етапах духовної і цивільної кар'єри, панотець Федір залишався паразитуючим елементом.
Мріяв Косаківський про власний завод метало пластикових вікон. Охоплений баченням великих дивідендів, він винаходив різні проекти, здійснення яких повинно було принести йому основний і оборотний капітали для купівлі давно облюбованого підприємства.
Ідеї приходили до Косаківського як громовиці , і він зараз же брався до роботи. Отець Федір раптом почав виготовляти крем Nivea ; наколотив його з тонну , купив , виготовлені в сусідній області баночки, розповсюдив товар в «фірмових» кіосках на кожній автобусній зупинці , але продати товар не зміг, так як ціна одеських конкурентів за таку саму Nivea була в тричі нижчою.
Прочитавши в журналі «Мода» , що страусине м'ясо рекомендують людям з підвищеним артеріальним тиском, серцевою недостатністю, цукровим діабетом, анемією, а таких в містечку, судячи з числа грошових доплат по інвалідності , була переважаюча більшість, він ясно зрозумів, що їх розведення може принести дбайливому господареві чималі бариші. Отець Федір негайно придбав 10 африканських страусів , під знижку 45% на фермі “Українська саванна» і вже через місяць його сука Порнозірка, закльована й перелякана втекла невідомо куди.
Підлі обивателі міста виявилися надзвичайно консервативними і з рідкісною для неорганізованої маси одностайністю не купували м'ясо страуса.
Тоді Косаківські вирішили давати смачні домашні обіди. Отець Федір весь вечір одним пальцем набирав на комп’ютері об'яви про дачу смачних домашніх обідів, що готуються виключно на свіжому коров'ячому маслі. Оголошення починалося словами: «Делікатно і дієтично».
Нова задумка мала великий успіх. У перший же день відвідувачів було 7 чоловік, у тому числі, проплачені місцевими рестораторами, лікар санепідемстанції Бендін та завідувач підвідділу податкової інспекції Козинський, ретельність якого , що до виявлення злісних не платників межувала з релігійним фанатизмом , водій і особистий друг начальника пожежного депо та інші офіційні особи. Серед неофіційних осіб був і православний священник, паству якого Косовецький в свій час добряче розполовинив. Побажавши успіхів в придбанні ліцензії на право торгівлі алкогольними напоями, ортодокс, перехиливши чарчину оковитої поблагословив починання колеги, хитро підморгуючи податківцю. Всім їм обід дуже сподобався. На другий день вони обіцяли прийти зі знайомими та друзями , але не зважаючи на модну тепер побожність , відвідувачі не бажали платити гроші при відсутності в домі отця Федора касового апарату. Дотепний жарт служителя світла про доброчинні обіди відвідувачами був не оцінений і сприйнятий буквально. Наславши прокляття на зависливих конкурентів , приголомшений, отець Федір притих на цілих два місяці і затріпотів духом тільки тепер, повернувшись з дому тітки Курочки і замкнувся, на превелике здивування імості, в спальні. Все показувало на те, що він осяяний новою ідеєю, що захопила всю його сутність.
Катерина Олександрівна кісточкою зігнутого пальця постукала у двері спальної. Відповіді не було, тільки посилився спів. Попадя відступила від дверей і зайняла позицію на дивані. Через хвилину двері прочинились, і в щілини з’явилось обличчя, на якому грав дівочий румянець.
- Дай мені ножиці скоріше, - швидко сказав отець Федор.
- А як же вечеря?
- Потім.
Отець Федір схопив ножиці, знов зачинився і підійшов до невеликої подряпаної чорної шафи.
Поруч висіла старовинна картинка «Зерцало грішника». Особливо втішило його «Зерцало грішника» після невдачі з страусами. Картинка ясно показувала тлінність всього земного. По верхньому її ряду йшли чотири малюнки, та заспокійливі душу слова : «Сим молитву діє, Хам пшеницю сіє, Яфет владу має, смерть всім володіє». Смерть була з косою та з крилами. Смерть була зроблена ніби з протезів і ортопедичних частин і стояла, широко розставивши ноги, на порожній горбистій землі. Вигляд її ясно говорив, що невдача зі страусами - справа пуста.
Зараз отцю Федору більше сподобалась картинка: «Яфет владу має», де огрядна багата людина з бородою сиділа на троні з повним усвідомленням свого багатства. Отець Федір посміхнувся і, досить поспішно, уважно дивлячись на себе в дзеркало, почав підстригати свою борідку. Через п'ять хвилин панотець переконався, що підстригати бороду він зовсім не вміє. Пістрижена борідка виглядала непристойною і навіть подозрілою. Побачивши його імость від здивування навіть руки назад відвела.
- Що ж ти над собою зробив? - Вимовила вона накінець.
- Допоможи мені хоч ти. Ніяк не можу самостійно справитись.
Стали підстригати вуса, доводячи їх до пропорційних размірів.
Подальше ще більше вразило імость. Федір заявив, що цього ж вечора має виїхати в справі, і зажадав, щоб Катерина Олександрівна побігла до брата-байкера і взяла у нього на тиждень шкіряну куртку , шкіряні штани та , відповідно, шкіряні чоботи.
- Нікуди не піду! - Заявила вона і заплакала.
Півгодини Федір крокував по кімнаті і, лякаючи дружину зміненим своїм обличчям, молов нісенітниці. Було зрозуміло тільки одне: панотець ні з того, ні з сього постригся, хоче їхати невідомо куди, а її кидає.
- Не кидаю, - твердив Федір, - не кидаю, через тиждень буду назад. Адже може ж бути у людини справа. Може чи не може?
- Не може, - говорила імость.
Отцю Федору, людині в поводженні з ближніми лагідному, довелося навіть постукати кулаком по столі. Хоча стукав він обережно й невміло, тому що ніколи цього не робив, жіночка все ж дуже злякалася і, накинувши хустку, побігла до брата. Залишившись один, Федір з хвилину подумав, сказав: «Жінкам теж важко» - і витягнув з-під ліжка журнал для чоловіків , який ретельно приховував від своєї Катерини. Перегорнувши кілька сторінок він зупинився на тій де було відкладено кілька купюр американських грошей, що залишились від попередніх його авантюр. Перерахувавши гроші він подумав, що на тиждень мандрів , якраз вистачить.
Глава IV. Муза далеких мандрів.
За годину до приходу вечірнього потягу панотець Федір, в коротенькій шкірянці, стояв у черзі біля каси і боязко поглядав на вхідні двері. Він боявся, що імость, всупереч його наполяганням, прибіжить на вокзал , і тоді забудовник Прус, що сидів у буфеті і пригощав пивом знайомого митника, відразу його впізнає . Отець Федір із здивуванням і соромом поглядав на свої шкіряні штаненята.
Патруль міліції повільно пройшов по залу, втихомирив виниклу в черзі лайку , що виникла між пасажирами з-за різних поглядів на мажоритарну систему виборів і зайнявся двома бомжами, які наважилися увійти в зал , видаючи себе за погорільців з Закарпаття.
Касир, розкішна пані бальзаківського віку, на подив усієї черги, не довго гралась в пошук останнього місця в плацкартний вагон і давала здачу дрібними грошима.
Посадка в загальний вагон носила звичайний, кровопролитний характер.
Пасажири, зігнувшись під вагою величезних однакових клітчатих сумок, бігали від голови поїзда до хвоста і від хвоста до голови. Федір ошелешено бігав разом з усіма. Він так само, як і всі кокетував з провідниками , так само, як і всі, боявся, що касир дав йому «неправильний» квиток, і тільки впущений нарешті у вагон повернувся до звичайного спокою і навіть повеселішав.
Після того, як з гучномовця на пероні, жіночим голосом, була проголошена не зрозуміла тарабарщина , поїзд рушив, везучи з собою Федю-байкера в невідому далечінь у справі загадковій, але, як видно, обіцяючій мандрівнику великі посули.
Цікава штука – вокзал. Самий пересічний громадянин, там , відчуває в собі деяку клопітливість і швидко перетворюється або в пасажира, або просто в безквиткового гульвісу , який затьмарює життя і службову діяльність бригад і перонних контролерів. З тієї хвилини, коли громадянин вступає в смугу відчуження, яку він по-дилетантському називає вокзалом , життя його різко змінюється. Зараз же до нього підскакують «васі шукшини» із «Каліна красная» і дивлячись поверх пасажира , а не на нього енну кількість разів повторюють «машинка, машинка, машинка…». З цієї хвилини громадянин уже не належить самому собі. Він - пасажир і починає виконувати всі обов'язки пасажира. Обов'язки ці багатогранні і ,в основному, приємні.
Пасажир дуже багато їсть. Прості смертні ночами не їдять, але пасажир їсть і вночі. Їсть він смажене курча, круті яйця, шкідливі для шлунка, і огірки. Як тільки поїзд рушає, починається брязкотіння горілчаних пляшок і підстрибують загорнуті в газетні кульки курчата, позбавлені ніжок. Але пасажири нічого цього не помічають і на заборону «приносити і розпивати…» не зважають. Розклавши закуску і швидко знайшовши компанію, пасажир негайно, поки знаходиться в зоні досяжності телефонує дружині:
- Їду. Зі мною в купе якась сім’я. Чоловік, жінка і дитина. Не має навіть з ким словом перекинутись.
Нареготавшись і випивши за знайомство пасажири розповідають анекдоти. Регулярно, через кожні три хвилини, весь вагон надривається від сміху.
«Сидять на березі гірської ріки тато і два сина, а в річці москаль купається. Раптом москаля хапають спазми і він починає топитись. «Помогитє, спасіть…» -кричить і розмахує руками. Сини повставали, але побачивши , що батько спокійно сидить і курить люльку знову посідали. Москаль втопився. Через деякий час гуцул, докуривши люльку , питає синів: «Хлопці! А що той москаль хотів? Я тої їхньої, псячої мови, зовсім не розумію»
Цю ж секунду починають брязкати, потривожені громовим сміхом, навіть пластикові стаканчики. Але пасажири цього не помічають. У кожного на серці лежить заповітний анекдот, який чекає своєї черги. Новий виконавець, штовхаючи ліктями сусідів і благально кричить : «А от мені розповідали», - насилу заволодіває увагою і починає:
- Коло прив’язаного до дерева москаля, гуцул повільно розкладає сокиру, пилу, ножі… Син , побачивши батькову роботу запитує, - Тату? А чому ви його , просто, не вб’єте? - Батько відповідає, -Тому, синку, що зараз я маю час і натхнення.
Пасажири вмирають від сміху, темна ніч закриває поля, тонкі семафори в світних зелених окулярах педантично проносяться мимо, дивлячись поверх поїзда , а з тамбуру лине ліричне
Ми Україну не здамо
І Києва, столицю
Всіх ворогів переб’ємо
І станем на границю…
Цікава штука смуга відчуження! Якого би далекого прямування не були поїзди всі вони мчать до Москви. Чим ближче потяг наближається до тієї самої границі – тим патріотичніші стають пісні заробітчан. З появою в вагонах тих самих «василієв шукшиних» , що тараторять «рубль, рубль, рубль…» патріотичний пафос пасажирів зникає разом з вранішнім туманом, що охолоджує серця сталкерів, героїв Тарковського. Відчужені зоною нерозуміння і вікових образ, ці герої стають простими сердешними дядьками.
Муза далеких мандрівок манить людину. Вже вирвала вона панотця Федора з тихої обителі і кинула казна в яку далечінь. Вже й , Ілля Матвійович Горобецький, потривожений в самому нутрі своєму , задумав чорт знає що таке.
Носить людей по країні. Один за тисячу кілометрів від місця служби знаходить собі сяючу наречену. Інший, в гонитві за скарбами, кидає поштово-телеграфне відділення і, як школяр, біжить за скарбами гетьмана Полуботка , а третій так і сидить собі вдома, любовно погладжуючи доспілу грижу і чекаючи поки за безцінь можна буде купити туристичну путівку в якусь країну, охоплену кривавою революцією арабської весни.
На другий день після похорону Ілля Матвійович відправився на службу і, виконуючи покладені на нього обов'язки, зареєстрував кінчину Клавдії Іванівни , отримав матеріальну допомогу, як інвалід розумової праці і, розпрощавшись з товаришами по службі, відправився додому. По дорозі він завернув у маркет . Провізор, Левко Григорович, якого домашні та друзі називали - Липа, стояв за прилавком, оточений різноколірними банками, склянками, тюбиками , і, з властивою йому нервовістю, продавав своячці пожежного інспектора «крем Анго проти загару і веснянок, надає виняткову білизну шкірі». Своячениця мала необережність проговоритись, що біжить на базар, тому до крему Липа втюхав їй губну помаду «з блиском , не встоїть ні один настоящій полковник» і чудо препарат довготривалої дії «Антімоль» випущений фірмою Duracell.
– Як вам можливість нашого вступу до СОТ? - запитав Липа Горобецького.
- Скоріш би, - відказав Ілля Матвійович. – Потім в НАТО і євросоюз , рахуйте, наш.
Левко Григорович співчутливо потиснув плечима, ніби кажучи , «Москва всіляко блокує», і приступив до справи.
- Що ви хотіли?
- Засіб для волосся.
- Для рощення, фарбування?
- Яке там рощення, - сказав Ілля Матвійович, - для фарбування.
- Для фарбування є чудовий засіб «Титанік».
- Контрабандний товар. По митній декларації проходить як гуманітарна допомога тому всього 3 гривні за половину каплі. Не змивається ні холодної, ні гарячої водою. Радикальний чорний колір. Рекомендую як доброму знайомому.
Ілля Матвійович покрутив у руках квадратний флакон «Титаніка», зітхнувши глянув на етикетку і виклав гроші.
- А китайці, скоро, заберуть у москалів всю землю, до Уралу! Здорово, правда?
Ілля Матвійович повернувся додому і з огидою став поливати голову і вуса «Титаніком». По квартирі поширився запах аміаку. Після обіду сморід зменшився, вуса обсохли і радикальний чорний колір виявився з дещо зеленуватим відливом, але вдруге фарбувати вже було ніколи. Ілля Матвійович перелічив всі готівкові гроші, замкнув квартиру, сховав ключі в задню кишеню , сів у швидкий Прага-Москва і поїхав в Житомир де якраз проходили спільні військові маневри Україна-НАТО, під гучною назвою «СІБРИЗ», що мали залякати ворожу державі 5 колону. Деякі розумники розшифрували назву навчань, як попередження українофобам , «всі в Сибір брись» .
Глава VII Великий комбінатор
В половині дванадцятого з північного заходу, з боку села Чумаківки, в Житомир заїхала молода людина років двадцяти восьми. Його зупинив стоп-контроль. Місцевий еколог , на посту ДПС виглядав як безпритульний.
– Шановний! – весело запропонував він. – Давайте перевіримо вміст СО2 вашого двигуна!
Молода людина вийняла з кишені двадцятку і подала безпритульному, але той не відставав. Тоді водій , іронічно поглянув на прилад перевіряльника і вигукнув:
– Можливо, тобі дати ще ключ від квартири, де гроші лежать? Коли прилад останній раз проходив сертифікацію?
Безпритульний, що зарвався, зрозумів необґрунтованість своїх претензій і негайно відчепився. Молода людина збрехала: у нього не було ні великих грошей, ні квартир, ні банківських рахунків на яких ці гроші могли б лежати, ні ключів, якими можна було б ці квартири відімкнути. У нього не було навіть зв’язків. У місто молода людина потрафила в престижній іномарці випущеній в часи Хрущовської відлиги. Його могутня шия була кілька разів обернута старим шерстяним шарфом, ноги були в лакових штиблетах із замшевим верхом апельсинового кольору. Подертих шкарпеток під штиблетами було не видно.
В руках молодий чоловік тримав сумку від ноутбука.
«Кропива ти моя кропива, та-ра-ра- ра, та-рі-ра «- заспівав він, арію з вічно постійного, останнього концерту Михайла Поплавського, підходячи до барахолки.
Тут для нього знайшлося багато справ. Він снував між шеренгами продавців, що торгували на розвалі, виставивши вперед себе комп’ютер і серйозним голосом став кричати:
– Кому ноутбук?! Дешево продається ноутбук! Не Китай!
Несподівана пропозиція довгий час не народжувала попиту. Делегації домогосподарок більше цікавилися косметичними товарами і товклися коло продуктових наметів. Мимо продавця вже двічі пройшов агент УБОЗу, але оскільки ноутбук ні якою мірою не походив на вкрадений вчора з офісу хімпродконцерну «Масло селянське», від думки відібрати хорошу річ «за так» «пінкертон» відмовився. Агент перестав магнетизувати молоду людину очима і підійшов з метою тільки запитати ціну.
До обіду чудо-техніки було продано інтелігентному борцю зі злочинністю .
- Пам’яті на диску не міряно, – сказала молода людина, – було б що запам’ятовувати.
Звільнившись від краденого приладу за 200 долларів , весела молода людина пообідала в піццерії «Сorner of taste» і пішла оглядати місто. Він пройшов вулицею Незалежності , вийшов на Героїв УПА (колишню Пушкіна), пересік Корпоративну і опинився на Героїв Панфіловців. Немало здивувавшись факту не перейменування молода людина опинилася на вулиці Помаранчевих надій.
Як і прийнято в кожному українському місті, самою красивою спорудою була податкова інспекція .
Молода людина зупинилася, щоб прикурити в охоронця , який сидів на лавці при вході.
– А що, батьку, – запитала молода людина, затягнувшись, – наречені у вас в місті є? Старий анітрохи не здивувався.
– Є. Без манди, але роботящі, – відповів він, охоче вплутуючись в розмову.
– Більше питань не маю, – швидко промовила молода людина. І зараз же поставив нове запитання:
– В такому будинку, та без наречених?
– Наших наречених, – заперечив охоронець, – давно з ліхтарями шукають . У нас тут державна податкова і пенсійний фонд.
– А в цьому будинку що було за тоталітаризму?
– Коли було?
– Та тоді, при старій владі?
–– А при старій владі обком комсомолу був. Я тоді тут працював шофером в першого.
– В мера?
– Сам ти мер! Він не мером був. Комсомольський лідер.
– Чиновник, значить?
– Сам ти чиновник! Сказано тобі – лідер.
Розмова з розумним двірником, що слабо знався на структурі капіталістичного суспільства, продовжувалася б ще Бог знає скільки часу, якби молода людина не взялася за справу рішуче.
– Ось що, дядьку, – мовив він, – непогано б вина випити.
– Ну, пригости.
На годину обидва зникли, а коли повернулися назад, дядько був вже вірним другом молодої людини.
– Так я у тебе переночую, – говорив він.
– По мені хоч все життя живи, раз свідома людина.
Добившись так швидко своєї мети, гість моторно спустився в кімнату охорони, зняв апельсинові штиблети і розтягнувся на лежанці , обдумуючи план дій на завтра.
Звали молоду людину – Остап Бендер . Зі своєї біографії він зазвичай повідомляв лише одну подробицю: «Мій дідо, – говорив він, – був цісарю відданий.
Внук, цісарю відданого, за своє життя змінив багато занять. Жвавість характеру, що заважала йому присвятити себе якій-небудь одній справі, постійно кидала його в різні кінці країни і тепер привела в Житомир без чистих шкарпеток, без ключа, без квартири і без грошей. Лежачи в теплій до смороду сторожівці , Остап Бендер відшліфовував в думках два можливі варіанти своєї кар'єри. Можна було стати альфонсом або зробитися багатоженцем і спокійно переїжджати з міста в місто, тягаючи за собою нову валізу із захопленими у чергової дружини коштовними речами.
А можна було ще завтра ж піти в комісію по енергозбереженню і запропонувати їм узяти на себе поширення ще не написаної, але геніально задуманої картини «Націоналісти пишуть лист голові «ГАЗПРОМу» , по популярній картині художника Ріпки ( відомого як Рєпін) «Запоріжці пишуть лист турецькому султанові». В разі успіху цей варіант, враховуючи відкати, міг би принести тисяч чотириста. Обидва варіанти були задумані Остапом під час його останнього перебування в Києві. Варіант з багатоженцем народився під впливом вичитаного у вечірній газеті судового звіту, де ясно вказувалося, що якомусь багатоженцеві не можуть припаяти якихось два роки не говорячи вже про сувору ізоляцію. Варіант № 2 народився в голові Бендер, коли він за контромаркою відвідав Мистецький Арсенал. Проте обидва варіанти мали свої недоліки. Почати кар'єру багатоженця без чудового, сірого в яблуках, костюму було неможливо. До того ж потрібно було мати хоч би десять тисяч для представництва і зваблювання. Можна було, звичайно, одружуватися і в похідному зеленому костюмі тому що чоловіча сила і краса Остапа були абсолютно чарівні для провінційних Мартусь на виданнні , але це було б, як говорив Бендер:
-Флірт . Робота не Ланселота.
З картиною теж не все йшло гладко. Могли трапитись чисто технічна скрута. Чи зручно буде малюваті провідника «Нафтогазу» в папасі і білій бурці, а прем’єра-жінку – голою до пояса. В разі чого можна, звичайно, намалювати всіх персонажів картини в одностроях , але це вже не те.
– Не буде того ефекту! – виголосив Остап вголос.
Тут він помітив, що охоронець вже давно про щось гаряче говорить. Виявляється, дядько вдався до спогадів про колишнього лідера.
– Державтоінспекція нас не зупиняла. Приходиш до нього, скажімо, на Новий рік з поздоровленням – троячку дає. На перве мая , – ще троячку. Так, скажімо , в день ангела їхнього, Лєніна, 22 квітня поздоровляєш – п’ятку може дати. Ну, ось одних вітальних за рік рублів п'ятнадцять і набіжить. Медаль навіть обіцявся мені присвоїти.
- Я, – говорить, – хочу, щоб водій у мене з медаллю був. - Так і говорив, -Ти, Тимохо, рахуй себе вже з медаллю.
– Ну і що, дали?
– Ти почекай.
-Мені, – говорить, – водія без медалі не потрібно.
До Москви поїхав за медаллю. Ну, вперше, говоритиму, не вийшло. Товариші з ЦК не захотіли.
-Перший секретар, – говорять, – за кордон виїхав, зараз неможливо.
Наказав мені чекати:
-Ти, – говорить, – Тимоха, чекай, - без медалі не будеш.
– А твого пана що, посадили? – несподівано запитав Остап.
– Ніхто не садив. Сам виїхав. Що ж йому тут було з студентами на граніті сидіти. А тепер медалі за охоронну службу дають?
– Дають. Можу тобі організувати. Двірник з повагою поглянув на Бендера.
– Мені без медалі не можна. У мене служба така.
– Куди ж твій пан виїхав?
– А хто його знає! Люди говорили, до Канади виїхав.
-А! «Летять , летять по небу журавлі.. ». Він, значить, емігрант?
– Сам ти емігрант. До Канади , люди говорять, виїхав. А обком під податкову забрали. Цих хоч щодня поздоровляй – гривні не отримаєш!.. Ех! Лідер був!..
У цей момент двері відчинилися. На верхній сходинці стояв Ілля Матвійович Горобецький , чорновусий і чорноволосий. Очі його сяяли під окулярами до перебудівним блиском.
– Лідер! – пристрасно замукав Тимофій . – З Канади!
Ілля Матвійович, збентежений присутністю стороннього, голі фіолетові ступні якого лише зараз побачив із-за краю столу, зніяковів і хотів було бігти, але Остап живо схопився і низько схилився перед Горобецьким:
– У нас хоча і не Оттава, але милості просимо до нашого куреня.
– Здрастуйте, Тимофій, – вимушений був сказати Ілля Матвійович, – я зовсім не з Канади. Чого тобі це спало на думку?
Але Остап Бендер , довгий благородний ніс якого виразно чув запах смаженого, не дав охоронцю і пікнути:
– Розумію, – сказав він, косячи оком, – ви не з Оттави. Звичайно. Ви приїхали з Конотопа відвідати свою покійну бабусю.
Кажучи так, він ніжно обійняв очманілого охоронця , і виставив його за двері перш, ніж той зрозумів, що сталося, а коли схаменувся, то міг зміркувати лише те, що з Канади приїхав лідер , що його, Тимофія , виставили за двері і що в лівій руці його затиснута паперова десятка .
Ретельно замкнувши двері, Бендер обернувся до Горобецького і сказав:
– Спокійно, все гаразд. Моє прізвище – Бандера! Напевно , чули?
– Не чув, – нервово відповів Ілля Матвійович.
– Ну як, звідки ж в Канаді може бути відома фамілія Бандера? , - іронізував молодик.
-Як погода в Квебеку? Хороше місто. У мене там двоюрідна сестра заміж вийшла. Недавно прислала мені каву з запахом ваніліну в рекомендованому листі.
– Що за нісенітниця! – вигукнув Ілля Матвійович,– яка кава ? Я приїхав не з Оттави,а з…
– Розумію, з Трускавця. Городецький ніколи ще не мав справи з такою темпераментною молодою людиною і відчув себе просто погано.
– Ну, знаєте, я піду, – сказав він.
– Куди ж ви підете? Вам нікуди квапитися. Кредитори самі вас знайдуть. Ілля Матвєєвіч не знайшовся, що відповісти, розстебнув пальто з оксамитовим коміром і сів на лежак, недружньо дивлячись на Бандеру.
– Я вас не розумію, – сказав він слабким голосом.
– Це не страшно. Зараз зрозумієте. Одну хвилиночку.
Остап надів на ноги апельсинові штиблети, пройшовся по кімнаті і почав:
– Ви як добирались? Через Польщу? Фінляндію ? Румунію? Мабуть, дороге задоволення. Один мій знайомий проходив недавно Бориспільську митницю, він живе в Славуті, має тимчасовий паспорт канадійця. Митники в ньому свого розпізнали і за небажання спілкуватися на мові мало не до трусів розділи при догляді. Валюту не задекларовану знайшли. Тепер йому жінка передачі в СІЗО носить. А ви через Київ чи через Львів добирались?
– Чесне слово, – вимовив Ілля Матвійович, відчуваючи несподівану залежність від балакучої молодої людини, що стала на його дорозі до щастя, – чесне слово, я громадянин України. Врешті-решт я можу вам показати паспорт.
– Хіба біометричний. При сучасному розвитку друкарської справи на Заході надрукувати український паспорт – це така дрібниця, що про це смішно говорити. Один мій знайомий доходив до того, що друкував навіть долари. А ви знаєте, як важко підроблювати американські долари? Там папір з такими, знаєте, різноколірними волосками. Потрібне велике знання техніки. Він вдало сплавляв їх на московській чорній біржі; потім виявилось, що його дідусь, відомий валютник, купував їх в Києві і абсолютно розорився, тому що долари були все-таки фальшовані . Отже ви зі своїм паспортом теж можете помилитися. Ілля Матвійовичч, розсерджений тим, що замість енергійних пошуків він сидить і слухає тріскотню молодого нахаби про темні справи його знайомих, все ж ніяк не наважувався піти. Він відчував сильну боязкість при думці про те, що невідома молода людина розбовтає по всьому місту, що приїхав колишній комсомольський лідер. Тоді – всьому кінець, а може бути, ще в СБУ викличуть.
– Ви все-таки нікому не говоріть, що мене бачили, – прохально сказавГородецький, – можуть і насправді подумати, що я емігрант.
– Ось! Ось це конгеніально. Перш за все актив: є емігрант, що повернувся в рідне місто. Пасив; він боїться, що його заберуть в СБУ.
–Та я ж вам тисячу разів говорив, що я не емігрант!
– А хто ви такий? Навіщо ви сюди приїхали?
– Ну, приїхав з міста N у справі.
– У якій справі?
– Ну, у особистій справі.
– І після цього ви говорите, що ви не емігрант?.. Один мій знайомий теж приїхав.
Тут Ілля Матвійович ч, доведений до відчаю історіями про знайомих Остапа і побачивши, що його не зіб'єш з позиції, підкорився.
– Добре, – сказав він, – я вам все поясню. -Врешті-решт без помічника важко, – подумав Ілля Матвійович, – а шахрай він, здається, великий. Такий може бути корисним».