Р здвяний поп л

            

Метушня супроводжувалася ароматом кориці у кав’ярнях, а яскраво пурпурні стрічки лише підігрівали атмосферу гарячим полум’ям зимових свят. За золотим серпанком ховалися будинки, хоч досить старезні та занедбані, але різдвяні миттєвості цілком доповнювали – такі  ж загадкові, такі ж незбагненні, але все ж по-святковому привітні, по-буденному звичайні як і життя, що вирувало всередині тих стін. Дерева в алюмінаціях у центрі великого міста по-зірковому посміхалися вечірнім потокам новеньких авто. Cвітлові ефекти, падаючи на бетонних велетнів, створювали образи химер з соборів середньовіччя.
Краса пори зачаровувала ошатністю духу. Проте падіння світової імперії, що віщувалося ще стародавніми майя, все-таки залишило  відбиток на перехожих. Безцеремонні черепахи, що в’яло повзають в очікуванні апокаліпсису, в передріздвяному шумі не помітили, як він вже з півстоліття панує на Україні. Люди їдять зло, запивають жадібністю, на десерт – заздрість, вони ожиріли від переїдання пестицидів ненависті. Здавалося б кінець, та часом трапляються й інші, яких об’єднує жадоба до наркотику розуміння, залежність від цигарок позитивних емоцій. Називають їх Людьми.
Єдине почуття, яке все ще блукало пустими лабіринтами вулиць Нової Англії, потребувало прихильності. Маскуючись різдвяною потребою у теплі та затишку, шукало залишки своїх колег, чи хоча б суперників. Спустилося, щоб нагадати про те, що забуто. З проблисками теплих спогадів, чи то надій, рухалося без певної мети та напрямку, крізь вітер, між гучних магістралей,  поміж густої самотності.  Зустрічало схід, впиралося в захід. Полювало на Homo sapiens, які під оманливо-надмірною масою розуму втратили, в кінці кінців, душу. Жертвою стала жінка.
       Прихід зими закарбувався морозною втіхою під шкірою Люби. Ще на початку літа у щебетанні ластівок промайнуло ракетою життя. ЇЇ кохання, що приземлилося в аеропорту Бориспіль, стигло аж до осінніх врожаїв. Коли ж дозріло, приємно дивувало дніпром радостей, мостами тепла. Літало поруч із фарами вантажівок, ловило миттєвості погоди. Ні сліз, ні болю. Лише воно.
       Цього ранку всі цифрові девайси обіцяли перший сніг. Люба звично дивилася на перехожих. Сіра буденність витала над головами цих простодушних. Жодного натяку на життя чи живу пристрасть. До слуху вдерся звук, схожий на виверження вулкану. Це кава, рвучко звільнившись з тенет турки, гордо розпласталась на поверхні старої газової плитки. Процес миття привів до дії неактивовану до цього моторику тіла, а чашка гарячої кави запахом відкрила дві прижмурених повіки зелених очей. Згадавши події останнього тижня, зіниці розширились, потонули на дні спогадів. Жодні сірі коментарі не могли вплинути на чудовий настрій. Сьогодні був надзвичайний день. Ніяких банальностей про те, що надягнути, ніяких фатальностей чи приглушених тонів. Тільки душа одягалася щохвилини у нове вбрання щастя, тільки спогади в розмаїтті дощу падали краплями серцебиття.
        Квартира, насичена креативним хаосом кохання, ввібрала в себе піднесений дух. Закидана мистецьким приладдям: якісь там яскраві тюбики фарби, старий, пожовклий папір, купка макулатури, товсті томи, нещодавно зроблених блокнотів – все  відображало риси її характеру. Безлад доповнювала усмішка, що як сюрреалістична абстракція нависала на обличчі Люби. Світильник, який миготів маяком обурення , більше не дратував, самотність не поверталася, зірки не падали, земля оберталася.
    Після польоту, приземлилася у львівській кав’ярні. Кінчиком ручки малювала літери на зіжмаканому папері. Погляд втупився в картину стилю «декупаж» і полетів через засніжені гори до палючого сонця на інший континент.
 За звичкою рука потягнулася до кишені – дві  пачки цигарок – ось і запальничка. Така раптова поява запалила її очі. Два маленьких світлячки рухалися по осі його постави – такої  величної, як у Цезаря, таємничої, як у монаха.
Постать ожила. Запримітивши краєм ока обпалений з усіх боків аркуш паперу, засяяла, наче не людська, а божественна її подоба. Аристократично поцілувала надтонкі пальці на руці Люби. Потім досить віртуозно скинула пальто і впала у глибінь очей навпроти.
– Новий  шедевр? – спитав він, притулившись своєю статурою до тендітної особи за столиком. А коли ж вмостився на такому собі  королівському троні, одержав довгоочікувану відповідь, що прозвучала громом посеред кам’яних стін, де присмерки гасових ламп блискавкою влучили у відвідувачів.
–   Ні. Лист тобі.
Люба зашарілась, про що мовив рум’янець на її щоках. Проте зоровий контакт зостався непохитною стіною. Він водночас і боготворив, і як нормандські замки Англії, захищав від усього ворожого. Рука невпевнено ковзнула по дубовій поверхні столу, а жмуток паперу просякла надмірна вологість рук. Хтось різко вхопився за цю останню надію відвертих слів. Легко торкаючись пальцями змокрілих долонь, його погляд все ще блукав у ровах її ув’язненої душі з надією осягнути там чи хоч на мить побачити філософію її реальності, саме її дійсність без жодних комп’ютерних спецефектів.
Взявши до рук це високе творіння, доволі  таки великий згусток повітря вилетів через засмальцьований димар. Задуха наповнила легені. Туман за вікном тиснув на почуття. Прочитані рядки  розпливалися і, як чорні ворони, здіймалися з пустелі Білих Пісків, миттю розліталися зграями по венах до самого серця, піднімалися все дужче догори, кричали що є сили, водили хороводи, доки серце не зупинилося. Та все ж пульсувало, вибухало воно вулканом, тануло в рядках прощання.
Замовили дві філіжанки «Снігової королеви». Жадібно дивилися один на одного, говорили про погоду,розбавляли похмуру дійсність потоком сміху.
– Моя  королево… Смачно! Моя снігова королево. Невже і сніг  так п’янко огортає ліризмом? Так збуджено і водночас спокійно ув’язнює кайданами кохання.
– Сніг, наче музика, наче церковний дзвін, що наповнює буденну метушню у центрі Києва, мелодією жаданої тиші.
– Побачити б, а краще відчути!
Люба наблизилась з бажанням поцілувати цю величну фортецю її таємних фантазій. Тіла завмерли у космосі невагомості.  Вона була настільки доступна та близька, що краплі холодного дихання відзеркалювалися парою на його гарячих губах. Люба відчувала давно знайому прокурену романтику його голосу, впала у глибину майбутньої зустрічі. Час призупинився. Клубок диму огорнув їхні ілюзії. Але враз заряди відштовхунилися. Потік енергії током пройшов крізь шлунок, а потім підійнявся вище по артеріях до серця. Бажана мить застигла в передпокої злиття вуст.
– Розлука. Сніг…  те, що з’єднує і розлучає. Диктує свої умови, щоб ми  бачили крізь його вуаль  хоч далеко, але сонце. За морозами та хуртовинами існує безумовний світ позитиву,  необмежений теплом чи душевною порожнечою. Такий багатогранний. Він відділяє зиму від літа, а тебе від мене.
– Відділяє? Я падаю до твоїх ніг, так само легко кружляю закутками твоїх поривань, я той морозець на шкірі, коли втрачаєш голову від щастя, я вічність в сповільненому русі посеред світових гір та долин, вічність, що осідає не на дахи та вулиці, а відразу ж у душі.
– Навіщо такі порівняння? Співставляти єство природі? Порівнювати, робити вибір? Коли писані закони людського пізнання створюють вищі твори мистецтва, милуючись безмежністю безперервних явищ, ти  аж ніяк не можеш бути частиною хоч і безглуздих, але істин.
– Якщо мої слова – безумство, то це тільки через твій хмільний настрій.
– Хміль розчиниться, залишиться осад. 
– Якщо і зилишиться щось, то лише ендорфіни, які будуть міститися в спогадах, і які ти будеш безпощадно поїдати. Жодних прикростей! Безумовний світ позитиву, пам’ятаєш?
– Звичайно.  Та спогади не варті жодної реальної миті сяючого виразу твоїх очей.
– Як вершки на твоїх губах, я буду завжди хрускотіти, прогинаючись під плавною ходьбою твоїх витончених форм … ну ось, знову невинний погляд.
Офіціант непомітно проник до столика закоханих. Та навіть він не зміг відтягти магніти їх зелених очей. Пройняті пафосом, вони натхненно творили нові сторінки ще не написаного роману. Люба, не змінюючи положення рук, та непереводячи погляд, відповіла досить врівноважено і спокійно:
– «Французький  поцілунок», будь ласка. І… рахунок.
Таємним залишився лише адресат, що ніби розтанув у підтексті плинних думок.
 – Ви  досить люб’язні, леді. Продовжуй, моїй цікавості немає кордонів.
Та заряди більше не відштовхувалися. Обоє підійшли до межі, де кордони  все-таки мали б розділити їхню спільність інтересів.
Каву ковтали повільно, розбиваючи секунди на вічність. Обіцяли, курили, хихотіли. Потім пили вино. Легко і стримано вдивлялися вдалечінь, мріючи про майбутнє.
 В дзеркальному відображенні ялинкових прикрас силуети повільно гасли, контури тіл розтікалися. Заморожена присутність людей яскраво відображалася французькою кіноматографією на маленькому екрані китайської бордової кульки. Час від часу, як за сценарієм, тіла блискавкою звіріли, ковтали залишки атмосферного повітря. Краплі поту стікали по лискучій поверхні скляної цяцьки, доки нитка, що її обв’язувала не обірвалася, і у вільному падінні дистанції не з’єдналися, розтрощивши створену красу.
 – Завтра Різдво. А снігу ж так і не було.
      Блаженне відчуття стрілою пронизало їхні серця, які розбились на друзки від удару по холодній мармуровій підлозі.  Та кому яке діло: Святвечір – у кав’ярні порожньо. Антична атмосфера інтер’єру в поєднанні з цигарковим димом творила в цей час картини сучасного мистецтва, закарбовуючи чарівні моменти мудрих промов любовних втіх. Все було мирно і надто добре, щоб бути правдою. Все було на своїх місцях. Люба розчинялася в ньому, а він у ній. Стукіт її черевиків лунав на весь Париж, бруківкою долі летів понад хмарами.
Прощалися у вагоні метро. Мчали щодуху назустріч сотні тисяч світил. І навіть застиглі краплі метеоритного дощу, досягнувши непроглядного андеграунду, танули під ритмом суцільного серцебиття. З десяток сонячних систем гасли перед величчю цього відчуття, яке спокоєм наповнювало їхні душі. Мільйони людей проходили поруч, мільярди думок вирувало всередині загублених душ, та лише вони поділяли одну невербальну дійсність на двох.
      Наступного ранку випав сніг.