Засідання комітету народного кнтролю потроху наближалося до кінця.
Дехто вже відверто зітхав, дехто тихцем залишав кабінет, вибачливо
позираючи на голову комітету Омеляна Підлозного. Той хмурився, але
нікого не затримував.
Останнім питанням порядку денного було слухання пояснень комірника
Сергія Івановича.
-- Ну, що тут розповідати, -- комірник відсунув рукав сорочки й
крадькома поглянув на годинника. – Підняв я її з землі, брудну таку,
іржаву...
-- Будь ласка, встаньте, -- суворо запропонував голова комітету. – І
давайте докладніше. З самісінького початку.
-- Та вже стільки розповідав, -- зітхнув Сергій Іванович. – Вже й
самому набридло...
Але, підвівшись зі стільця, відкашлявся, на мить замислився, підвів
догори загадковий погляд і почав розповідь.
* * *
...У сонячному небі, співаючи дивні пісні, кружляв пташиний хоровод.
Чарівний запах квітів плив із зелених луків. Тихий, ненав'язливий
вітерець доносив приємну прохолоду від ставка. З ферми лунав відчайдушний
свинячий вереск.
Сергій Іванович нічого цього не чув за веселим дирчанням мотоплуга, який
тягав свого господаря по городу. Земля, що її перегортав леміш, парувала
й радісно чорніла. Вона була задоволена. Задоволений був і Сергій Іванович
– впровадження малої механізації давало чудові результати. Притримуючи
кермо й майже не докладаючи зусиль, він ішов за мотоплугом. Він не знав
і не міг знати, що йому готує доля...
Аж раптом прогресивна техніка різко зупинилася на місці, двигун напружено
завив і, бахнувши, заглух. Вилаявшись, Сергій Іванович спробував знов
запустити двигуна, та механічний помічник не рушив з місця – щось його
міцно тримало. Сергій Іванович присів навпочіпки й побачив, що леміш
зачепився за якусь іржаву залізяку, що стриміла з землі...
* * *
-- Ну, підняв я її, роздивився та й хотів було відкинути на смітник...
-- Кого це – її? – суворо перепитав Омелян Підлозний.
Голова комітету чудово пам'ятав, що саме ледь не потрапило до смітника, бо
вже чув цю історію принаймні разів із двадцять. А запитав так, для годиться,
бо цього вимагав порядок.
-- Як це – кого? Забули, еге ж? – реготнув Сергий Іванович, проте, згадавши
про порядок, заспокоївся та й продовжував: -- Ну, я одразу зрозумів, що це
ніяка не бомба-граната...
* * *
...Він підняв її з землі. Це була звичайнісінька гасова лампа, яка провалялася
на городі хтозна скільки й тому нагадувала жмуток іржі. Поморщившись, Сергій
Іванович рушив був у бік смітника, але увагу його привернуло штамповане
тавро. „Ану-ну...” – подумав він і спробував відтерти від нього іржу...
Густий дим повалив із лампи. Оглушливо гахнув грім. Вмить почорніле небо
розкололося навпіл гострою блискавкою. Земля під Сергієм Івановичем
здригнулася і різко зсунулася вбік...
* * *
-- І, уявіть собі, -- Сергій Іванович обвів інтригуючим поглядом усіх
присутніх, -- із лампи вилізає... хто б ви думали?
-- Та чули вже... – втомлено озвався хтось із залу. – Джин...
-- Джин! – радісно повторив Сергій Іванович, сам захоплюючись власними
спогадами. – Справжнісінький! З бородою, у цьому... – Сергій Іванович
зробив рух руками, ніби надягає на голову круглий абажур. – У чалмі! І
каже він людським голосом, по-наському: „А чи не хочеш ти, шановний Сергію
ібн Іван...”
-- Я ж просив: до-клад-ні-ше! – нагадав Омелян Підлозний, постукуючи
кульковою ручкою по столу.
-- Та куди вже докладніше, -- невдоволено пробурмотів Сергій Іванович.
– Зелененький такий. Усе йому зелене: і чалма, і борода, й обличчя. А сам
прозорий такий, усе видно крізь нього, як крізь пляшку...
-- А ти часом не... не той? – хтось із присутніх гучно клацнув себе пальцем
по горлу.
-- Боронь боже! – злякався Сергій Іванович і замахав руками.
* * *
...Так, Сергій Іванович того дня був тверезий, як і завжди. Він не любив
горілку за те, що вона останнім часом дуже дорого коштує, а самогонного
апарату не мав, адже боявся конфіскації майна, яке зовсім не хотів утрачати.
Він гризонув себе за палець і заверещав од болю. На пальці забілів слід
від передніх зубів.
Це був не сон...
-- Слухаю і підкоряюся, -- вклонився джин, притуляючи зелені долоні до
зеленої бороди.
-- Ви... хто? – простукотів зубами Сергій Іванович.
-- Я твій раб, о мій вельмишановний Сергію ібн Іван, -- джин іще раз чемно
вклонився. – Наказуй мені, і я виконаю будь-яке твоє бажання...
-- У мене немає бажань, -- на всяк випадок відказав Сергій Іванович, повільно
й обережно озираючись навкруги. Поруч нікого не було.
-- Що, зовсім немає бажань? – недовірливо перепитав джин і, наблизивши до
вуха Сергія Івановича своє зелене обличчя, швидко зашепотів: -- Є леза
„Жиллет”, сигарети „Лорд”, магнітола „Шарп”, запальничка „Ронсон”... Без
брехні, щоб я здох! Все звідти, -- джин кивнув у бік вечірнього сонця, яке
вже торкнулося обрію своїм червоним краєм.
-- Не треба! – твердо відповів Сергій Іванович. – Є в мене і леза, і
сигарети, й магнітола...
-- Хе! – презирливо скривився джин. – Леза твої – „Спорт”, сигарети – „Ватра”,
магнітола – „Карпати”... Хіба я не знаю?..
* * *
-- А я й відказую: „Нічого заморського мені не треба!”, -- Сергій Іванович
рішуче рубонув долонею повітря. – Я, кажу, корінний житель і патріот нашої
Довгохвостівки і не потерплю, щоб у моїй хаті знаходилися всілякі буржуйські
леза та магнітоли! У мене все тільки вітчизняного виробництва! – Сергій
Іванович зверхньо поглянув на голову комітету Омеляна Підлозного.
-- Ну, цей момент можна й пропустити, -- ледь почервонівши, зітхнув той. –
Це несуттєве.
* * *
-- Не відпущу я тебе без подарунка! – розлючено заревів джин і заскреготав
зеленими зубами. – Я тобі зараз палац до небес!..
* * *
Сергій Іванович схвильовано сьорбнув води із склянки і згорда подивився на
членів народного контролю.
-- А я знов йому своєї: „Не хочу палаців до небес! Кому ж я доведу, звідки
у мене, скромного комірника, отакенні палаци до небес!!”
* * *
-- Тоді так: ні тобі, й ні мені! – люто прогарчав джин і змахнув рукою: --
Гой ля-ля!
Хата Сергія Івановича якось дивно розпухла, стінами пробігли тріщини,
посипалися цеглини. Дах завалився, здійнявши хмару пилюки. На тому ж місці
вмить розверзлася земля, і з-під неї вислизнув двоповерховий терем із
чистого золота, прикрашений великими діамантами.
-- Золотого не треба! – роздратовано блиснув очима Сергій Іванович і
демонстративно відвернувся, заклавши руки за спину.
-- Ну, діло хазяйське. Гой ля-ля!! – знову скрикнув джин, і терем покрився
акуратними мармуровими плитами.
* * *
-- От і все, -- Сергій Іванович нерішуче сів на своє місце.
-- А де ж зараз той джин? – запитала секретарка. – Що про це в протоколі
писати?
-- Зник, звичайно, -- посміхнувся Сергій Іванович. – На те він і джин.
-- Пробачте, -- поцікавився голова комітету Омелян Підлозний. – А дачу з
басейном і „Ладу” останньої моделі, якщо не помиляюся, вам Золота рибка
презентувала?
-- Та ні, -- зневажливо відказав Сергій Іванович. – Усе ви наплутали. Машину
й дачу – то чарівна паличка. А Золота рибка – тільки гараж з охоронною
сигналізацією.
-- Ну що, більше запитань немає? – Омелян Підлозний обвів поглядом членів
комітету народного контролю. – Тоді порядок денний вичерпано.
Товариство, зітхнувши, радісно рушило до виходу.
Омелян Підлозний проглянув протокола, виправив орфографічні помилки і
задумливо поглянув у вікно.
-- Гой ля-ля, -- повільно промовив він, хитаючи головою. – І не причепишся
ж...
Заховавши доументацію до сейфа, голова комітету вимкнув світло, зачинив двері,
сів у виблискуючий склом і нікелем рожевий „Форд-Мустанг” – подарунок Діда
Мороза, завів двигун і поїхав додому.
1986