МОВА УКРАІНСЬКА
ХОБI
Не встиг я відчинити двері з табличкою "Завідуючий відділом скарг
Облвиконкому" й зробити крок до кабінету, як назустріч кинувся стрункий
привітний юнак. Лагідно всадивши мене на стілець, пригостив мінералкою,
запропонував болгарську сигарету й співчутливо запитав:
-- Що турбує, добродію?
-- Мені... В мене... -- ще мить тому готовий тупати ногами й гупати кулаком
по столу, вимагаючи справедливості, я очманів од несподіваного прийому.
Крізь сльози розчулення тільки й вичавив: -- Кран у кухні підтікає... вже
дві години...
-- Аж цілих дві години?! -- вжахнувся молодик. -- Неподобство!
Покрутивши телефонного диска, він на когось суворо нагримав і, поклавши
рурку, обернувся до мене:
-- Поспішайте додому, шановний. Зараз усе буде зроблено.
Не вірячи своєму щастю, я кинувся геть із кабінету, навіть забувши
попрощатись. Біля квартири вже чекав сантехнік. Швидко підкрутивши краника,
чемно вклонившись та категорично відмовившись від пляшки, він вручив мені
свою візитку й пішов. Неначе уві сні, я знов побіг до Облвиконкому.
-- Так не буває! -- вихопилося з моїх грудей, ледь я переступив поріг відділу
скарг. -- Ви -- чарівник! Ви... ви...
-- Не перебільшуйте, пане. Я не чарівник, -- посміхнувся парубійко. -- Я --
простий нічний сторож. А це, -- він окинув поглядом кабінет, -- це моє хобі.
Люблю, знаєте, громадську роботу. Вночі сторожую, а вдень людям допомагаю.
От, як вам, наприклад...
-- Що-що?! -- не второпав я. -- Значить, ви ніякий не...
-- Так, так. Я ніякий не чиновник. Просто теж колись прибіг сюди скаржитись,
на те, що нічним сторожам не видають службових посвідчень. А тут, у кабінеті,
нікого не було. А людоньки йдуть сюди та йдуть, і в кожного сво; проблеми...
Ну, сів я за телефон, почав займатися. Одному допоміг пенсію отримати,
другому -- дитину в ясла влаштувати, третьому… четвертому… А потім самому
сподобалося, тож і біжу сюди після чергувань.
-- А... а де ж... де ж справжнє керівництво?
-- Дідько їх зна. Я й не бачив тут нікого -- мабуть, балотуються десь. Або ж
по сесіях виступають.
-- Ганьба! -- вигукнув я й рішуче попрямував до кабінету найголовнішого
міського начальника.
Перед високими обитими дерматином дверима вирувала, гомоніла й обурювалася
черга. Я зазирнув до кабінету -- він виявився порожнім. Прокрокувавши до
столу, я сів у крісло під великим Гербом Радянського Союзу.
-- Хто перший — заходьте!..
I -- почалося. Я впевнено вдавлював кнопки селектора, накручував телефонні
номери, видавав довідки, батькував недбалих керівників та приймав численні
делегації з інших областей по обміну досвідом. Балотуватися було ніколи.
Мешканці міста швидко переконалися, що міська верхівка -- то не лише
мікрофонні вояки, а ще й надійні помічники трудящих. I трудящі віддячили:
за короткий час наша Слобожанська область прискорила, підвищила та збільшила
все, що можна було прискорити, підвищити та збільшити. Американці, яких
удалося догнати й перегнати, жваво зацікавилися методами нашої роботи, тож
Вашінгтон і Нью-Йорк почали сперечатися за почесне право називатися
містом-побратимом Слобожанська...
А якось до мого кабінету пошкрібся той самий молодик з відділу скарг. Я
всадив його до крісла, запропонував склянку "кока-коли", пригостив
гаванською сигарою, потім запитав, що привело його до мене.
-- Чуєте, добродію, -- почав він, уважно дивлячись на мене. -- Я вже цілий
місяць телефоную до столиці. I, знаєте, щось ніхто не відповідає. Мабуть,
усі десь балотуються або по сесіях бігають. От я й подумав: чом би нам з
вами не...
I він урочисто поклав на стіл два авіаквитки до Києва.
(1989)