МОВА УКРАІНСЬКА
ХЛОПЧИШ ПОГАНИШ
I треба ж було таке утнути, га? Так образити чоловіка!.. Хоча, хто знав,
стільки ж років спливло, а він і досі... Хоч біжи навздогін та вибачайся.
Тьху!
А почалося це давно...
Того дня увійшла до нашого 4-го "А" Зінаїда Володимирівна та й каже:
-- Любі діточки! Наближається славетний ювілей -- 50 років Великої
Жовтневої соціалістичної революції. Піонерській організації нашого класу
доручено підготувати святковий спектакль. Хто з вас читав чудову казку
Аркадія Гайдара "Військова таємниця або Казка про Хлопчиша Кібальчиша"?
-- Й-а-а-а!!! -- на тридцять три горлянки заверещав 4-й "А".
-- От і чудово. Значить, лишилося тільки розподілити ролі...
Хлопчишем Кібальчишем став хтось із відмінників. Батька, Брата,
Вершника-сурмача й Діда-в-сто-літ теж було обрано без проблем. Затримка
вийшла тільки за роллю Хлопчиша Поганиша. Щось ніхто не підходив: один –
надто вже худенький, другий -- не в міру інтелігентний на вигляд, третій –
і без того має двійку з поведінки, в четвертого — тато партійний діяч...
Так би й зірвався святковий спектакль, коли раптом...
Коли раптом розчахнулися двері й до класу влетів Кока Зликін. Насправді його
звуть Микола Мерзлікін, та дуже він завжди набурмосений, здається, чимсь
ображений або на когось сердитий, тож і причепилося до нього прізвисько --
Кока та ще й Зликін. Шморгнув, значить, він носом, підтяг штанці й заканючив
своїм противним голосом:
-- Зін-димирівно, проба-а-ачте, буди-ильник злама-ався, авто-обуса не
було-о-о...
-- О-о! -- злагодженим хором ревнув 4-й "А". -- Поганиш, Поганиш!
По-га-га-ниш!!!
-- О-о! -- в захваті вигукнула Зінаїда Володимирівна, аж потираючи руки
від задоволення. -- Та кращого ж Поганиша й уявити не можна!..
Очманілий Кока крутив головою, нічого не розуміючи. А коли від радісних
зойків однокласників та Зінаїди Володимирівни до нього дійшла причина масових
радощів, то він... гучно заплакав. Крізь жалібне виття й судомне схлипування
ми почули, що Кока згодний грати кого завгодно -- хоч Головного Буржуяку,
хоч його бульдога, хоч коня, хоч задні ноги цього коня, але... але ж не
гидотного Поганиша!
Та піонерське доручення є піонерське доручення. Що ж тут удієш...
На репетиції Кока ходив скривившись та закусивши нижню губу, щоб не
розплакатись. Близьким до істерики фальцетом виконував свою найголовнішу
репліку: "Я дрова нарубав, я сіна натягав та й підпалив ящики з чорними
бомбами, білими снарядами та жовтими патронами..." Солоні сльози душили
Коку, як він одержував буржуїнську нагороду -- Чорний Хрест Зрадника...
I от — прем'єра!
Де й подівся той бідолашний, заплаканий Кока Зликін! Це вже був
справжнісінький Хлопчиш Поганиш, хитрий та жорстокий диверсант, нахабний
перевертень, запеклий ворог-шпигун! Поруч із ним на сцені не можна було
фальшувати -- він надихав нас своєю безкомпромісною грою, неймовірним
перевтіленням... Після спектаклю його тричі викликали на біс, він виходив
і вклонявся захопленим глядачам -- школярам, учителям, батькам,
представникам райвно...
Потім він гірко ридав за кулісами. Дівчатка годували його цукерками,
відпоювали ситром і гладили по чорнявій голові...
I от позаду школа. Розійшлися ми, роз'їхалися, розлетілися. Нові, вже дорослі
проблеми охопили нас, закрутили у вирі життя. Загубилися в лабіринтах
пам'яті безліч імен, облич, голосів...
Якось простую Сумською, аж назустріч -- бравий льотчик у синій формі. На грудях
-- орден Червоної зірки, кілька медалей, під кашкетом -- чорняве волосся з
ледь помітною сивиною. Та це ж...
-- Коко... Миколо! -- вихопилося в мене. -- Ти?!
-- Ну!..
Привіталися. Трохи повагавшись, обійнялися. Поплескали одне одного по плечах.
Не змовляючись, завернули до ресторану...
Поки офіціант бігав по замовлення, розговорилися. Кока, виявляється, давно
літає. Командир екіпажу цивільної авіації, пілот першого класу. Пройшов
Чорнобиль, Афган, Чечню, інші "гарячі точки"... Зараз -- на міжнародних
лініях. Париж, Лондон, Берлін, Відень... А тут, значить, додому завітав…
-- А ти? -- запитує.
А що я? Та все якось так. Вчився — не довчився, одружився -- розлучився.
Нічого цікавого. Хіба є що згадати -- так це шкільні роки...
Коли на столі з'явилися всілякі шашлики-балики, салати-сервілати й пляшка
"Столичної", я мимоволі згадав:
-- А ти ж, Коко, хотів був іти до акторського факультету. Пам'ятаєш, як ми
ставили "Військову таємницю"? Це ж нині той Поганиш, мабуть, був би
національним героєм. Часи ж бо змінюються. Пишатися треба, а ти, дурненький,
плакав...
Кока Зликін так і завмер з тільки-но відкоркованою пляшкою в руці. Повільно
звернув на мене розгублений погляд. Потім, випроставши з-під рукава годинника,
похитав головою:
-- Вибач, старий, -- він поставив пляшку на стіл. -- Я тут... згадав зараз...
розумієш, справа в мене... я побіг...
-- Та посидь, куди ж ти! -- зніяковів я. -- Ще ж не випили навіть!..
-- Ні-ні, тре' бігти, -- він підвівся, натяг свого льотного кашкета й майже
силоміць потис мені руку. -- А ти лишайся, пий, закусюй. За все уплочено!
I пішов на вихід. Пішов, не озираючись.
Ех, Кока, Кока... Та якби я знав!
От, халепа!..
Тьху!
(1990)