МОВА УКРАІНСЬКА
РЕФЕРЕНДУМ
Блимаючи сигнальними ліхтарями, сріблястий лайнер рівно гудів усіма турбінами
й повільно плив над пухкими, схожими на величезні шматки вати, хмарами.
Запряжені в крісла пасажири займалися своїми пасажирськими справами – хтось
дрімав, відкинувшись на м'яку спинку, хтось читав куплену в аеропортівському
кіоску книжку, хтось поглядав в ілюмінатор на поля, озерця та дороги, що раз
у раз виникали в розривах хмаркової пелени.
Аж раптом, коли білява бортпровідниця з професійною усмішкою почала розносити
лимонад, у пасажирському салоні пролунав гучний хриплий голос:
-- Спокійно! Всім залишатись на місцях!
У проході між кріслами стояли двоє статечних молодиків -- один зухвало
перекидав з долоні на долоню гранчасту "лимонку", другий міцно тримав
напереваги ручний кулемет.
-- Командира сюди! -- гаркнув той, що з кулеметом, цілячись бортпровідниці
між очі. -- Не барися, ми не жартуємо!
-- Ти ба, ще погрожує мені тут, -- презирливо стулила губи дівчина та й рушила
до кабіни екіпажу.
Отримавши коротку та повну обурення інформацію про становище в пасажирському
салоні, командир вийшов до нападників:
-- Ну, що, шановні? За бугор закортіло, якщо не помиляюся?
-- Не помиляєшся, -- грізно пробуркотів той, що з кулеметом. -- Тільки швидше
й без дурниць. Бо ми можемо прискорити події! -- він скреготнув затвором і
взяв на приціл найближчий ряд пасажирів. -- Втямив, капітане?
-- Авжеж. Що ж тут не втямити. А куди саме бажаєте?
-- Куди завгодно, нам однаково, -- озвався другий терорист. -- Хоча б до
Парижа.
-- Нема проблем! -- з готовністю промовив командир.
-- Тобто як це -- нема проблем?! -- раптом скочив із крісла лисуватий
чолов'яга в окулярах "референт", схожий водночас на голову процвітаючого
кооперативу та на модного лікаря-стоматолога. -- От проблеми як раз і є! Я
протестую!
Одвівши ліктем від свого обличчя кулеметний ствол, він вистрибнув на середину
проходу і, трохи запинаючись на "р", ображено вигукнув:
-- Ці речі слід вирішувати тільки демократичним шляхом, а не отак, зненацька,
та ще й подібними антигуманними методами!
Від хвилювання лисуватий захисник демократії пройшовся туди-сюди по салону й,
перевівши подих, звернувся до нападників:
-- Мушу зауважити, громадяни, що ви тут не самі! Крім вас у літаку ще є багато
людей, і нав'язувати їм свої бажання зі зброєю в руках -- це, добродії,
ганебний пережиток застійного минулого. Ви не перебивайте мене, а от краще
послухайте, що я вам скажу. Заходять колись до моєї квартири люди в цивільному,
і -- що ж ви думаєте? -- тягнуть мене й мою дружину Ларису Едуардівну до свого
КДБ! І починають кричати, лякати й запитувати про мого двоюрідного брата
Йосипа Арнольдовича. Ви хочете знати, що їм зробив мій бідний двоюрідний брат?
Так я вам відповім. Він просто сказав, що йому хочеться до Тель-Авіва.
Слухайте сюди. Хіба порядні люди забирали б за це мого двоюрідного брата
до свого КДБ? Ні в якому разі. Хіба порядні люди називали б мене на допиті
"громадянин Шнейєрзонгофштейнбергман"? Знов ні в якому разі. Порядні люди
згадали б, що в мене є ім'я та по-батькові -- Борис Семенович...
-- Давайте вже коротше! -- заблагав той, що з "лимонкою". -- Чого ви від нас
хочете, Борисе Семеновичу?
-- Оце вже ділова розмова. Я бачу, що ви зовсім не бажаєте бути схожими на тих
непорядних людей, які грубо запитували в мене та моєї дружини Лариси
Едуардівни про мого двоюрідного брата Йосипа Арнольдовича. -- Борис Семенович
поважно протер окуляри, сів у своє крісло й схрестив руки на грудях. -- Я
бачу, що ви людина інтелігентна, що з вами можна домовитись про важливі діла.
Тому пропоную всенародне обговорення цього важливого діла.
-- Як це? -- ледь не впустив "лимонку" терорист.
-- Дуже просто. Нам слід провести референдум, як це робиться в цивілізованих
країнах. От ви пропонуєте всім летіти до Парижа. А ви не задумалися, що хтось
із пасажирів може мати інше бажання? Отже, щоб не було несправедливості,
давайте голосувати. І голосувати тільки квитками, як це робиться на солідних
масових заходах. Не партійними, звичайно, а квитками на цей авіарейс.
-- То що ж ви нарешті хочете, Господи?
-- Я-а? -- аж остовпів Борис Семенович. -- Ви в мене запитуєте, чого я хочу?!
Ларисо, -- звернувся він до красивої чорнявої жінки, що сиділа в кріслі поруч.
-- Ти чуєш, цей молодий симпатичний чоловік з бомбою в руках питає в мене, чого
я хочу. Він, мабуть, тільки сьогодні з'явився на світ. Ну, чого може хотіти
моєї національності та... зовнішності? Звичайно, я, як і мій двоюрідний брат
Йосип Арнольдович, хочу до Тель-Авіва. Тож хто за Тель-Авів -- прошу голосувати.
У командира екіпажу, що не без здивування дослухався до цієї розмови,
замерехтіло перед очима від лісу рук з синенькими папірцями. Командир кілька
разів перерахував квитки -- їх кількість точно збігалася з цифрою, вказаною в
польотних документах. Проти не було нікого. Утрималися двоє. Це були самі
терористи. В них, виявляється, зовсім не було квитків, а голосувати руками не
могли, бо в них тримали заряджену зброю.
-- Одноголосно. -- визначив Борис Семенович. -- І приберіть, панове, своє
залізяччя, воно тільки дратує представників народних мас. Краще б протокол
вели, як це робиться в серйозних випадках.
-- Слухайте, я вас зараз пристрілю, -- люто просичав той, що з кулеметом. -- Ви
мені дуже набридли!
-- І зробите велику дурницю, -- заперечив Борис Семенович. -- По-перше, на моєму
боці закон більшості, а по-друге, вас усе життя мучитиме совість, що ви
застрелили живу людину, яка не зробила вам нічого поганого.
З почуттям переможця Борис Семенович демонстративно відвернувся до ілюмінатора.
-- Він правий. Вимога більшості -- закон для меншості, -- твердо промовив
командир екіпажу й пішов до кабіни.
Невдовзі лайнер з'явився у повітряному просторі аеропорту імені Бен Гуріона,
м'яко знизився й рівно покотився по довгій злітно-посадочній смузі.
-- Шановні пасажири! Наш політ завершено, -- пролунав у динаміках голос
бортпровідниці, коли до літака було подано трап з незрозумілими лутерами на
боці. -- Екіпаж прощається з вами й бажає успіхів...
-- Тю-ю! -- розгубився той, що з "лимонкою", невпевнено визираючи з салону.
-- А де ж поліція, пожежники, "швидка" ?..
-- А навіщо? -- широко посміхнувся командир екіпажу. -- Нічого ж не
трапилося. Рейс звичайний, без пригод, без несподіванок...
-- Як -- без пригод? -- ошелешено вигукнув той, що з кулеметом. -- Це ж...
це ж літак "Слобожанськ — Львів"?!
-- Помиляєтеся, пане, -- зауважив командир. Це завжди був рейс "Слобожанськ
-- Тель-Авів". Наш старий, звичний маршрут...
-- То ви, шановні бандити, видно, літаки переплутали, -- співчутливо похитав
головою Борис Семенович, підходячи з валізами до дверей. -- Це буває, от
послухайте, що я вам розповім...
І, загородивши спиною вихід, почав розповідь про те, як він колись сів не в
той поїзд, їдучи до Магадана, де волею жорстокої долі опинився його двоюрідний
брат Йосип Арнольдович.
(1989)