Запах весни. Ти від нього чманієш, п’янієш, наливаєшся ним по вінця. Глуха кропива, чорнобиль, полин, чистотіл. Все одразу. Зелені, ще липкі листочки пахтять особливо. Тільки зараз, лише кілька днів. Господи, не дай мені померти в цей час!
Цвітуть вишні. Нарешті. Бо це стрімке тепло вже зовсім літнє розбудило хрущів і вони голодні лазили кілька діб, марно шукаючи поживу. А зараз загули. Які там цикади, які цвіркуни! Ось вона медитативна музика для українця. Тарас знав і то знав напевне! Цвіте черемуха. Цвіте верба, відцвітають ся ясени і ронять пахкі китички свої на стежки, тротуари, траву.
Все разом. Наче в тундрі. Куди ж ти спішиш так, весно? Кульбаба цвіте і крокуси, тюльпани лугові та жовтець. А каштани ось-ось вибухнуть, ще тільки листя сяк-так прокльовується, а вже пірамідки готові фонтанувати білим пахучим шоколадом.
Весно моя, весно, яка ж ти скороминуча! Скільки життів треба прожити щоб тобою насолодитися вщерть?
Чому я не художник? Чому не на пленері? Мешкаю в мегаполісі, припнутий ефемерними зобов’язаннями, як пес на ланцюгу до його метушні, шуму-гамору, та калейдоскопу понурих облич та дрібних душ. Добре, що навіть тут, в кам’яних мішках живуть дерева та кущі, квіти і зело. Добре, що сонце світить і падає дощ, стукотить об дашок моєї мансарди. Горлиця кличе і ухкає сич в гаю за дорогою. Добре, що я люблю, Весно моя кароока…