ОЛЕКСАНДРА ОСТАПОВА - http://proza.ru/avtor/19lesy52 - ВТОРОЕ МЕСТО В ТЕМАТИЧЕСКОМ КОНКУРСЕ «МИТТЕВОСТI ЖИТТЯ» ПРОИЗВЕДЕНИЙ НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ МЕЖДУНАРОДНОГО ФОНДА ВЕЛИКИЙ СТРАННИК МОЛОДЫМ
фото іконки.
Присвячую моїй найкращій подрузі НІНІ.
Уривок із повісті«ПАМЯТЬ»
...Всі події про які я хочу розповісти відбувалися на Дніпропетровщині в 30-их роках. Мій дід Петро мав чудовий тенор. Тому і громада церкви відправила його на навчання. Він здобув освіту регента церковного хору. Маючи абсолютний слух, завжди носив з собою блокнот з нотним станом, куди записував мелодії, які йому сподобалися, прослухавши їх один єдиний раз.
Хор церкви, де він служив, славився на всю околицю. І, хоч в сусідніх селах були свої храми, люди йшли пішки на службу саме в цю церкву, щоб послухати хор під його керівництвом, а особливо, щоб послухати його голос. Бо від його співу свічки самі засвічувались.
У діда Петра була дружина і троє малих хлопчиків: Леонід - 1926 р. н., Віктор - 1927 р. н., Микола - 1929 р. н. Жили в прекрасному будинку з паркетною підлогою в кімнатах. Стіни і підлога на кухні були вистелені білим кахелем. А ще було в них багато шаф з книгами. На покуті й на стінах - багато ікон. Одна з них - Різдва Христового – була незвичайна.
Ікона та періодично обновлялася. А перед бідою дзвонила так, як до церкви дзвонять дзвони. Коли до неї хтось наближався, дзвін стихав. Відходили – появлявся знову.
Вже були позакривали церкви в сусідніх селах, а нашу чомусь не зачіпали. Роботи у священника і хору було багато, бо люди продовжували вінчатися, хрестити дітей.
В село почала навідуватися влада чи то з області, чи то з району. Мій батько, а був він старшим сином у сім'ї, згадує, що найвищого чина сільрада посилала до них ночувати. Так як будинок їхній, як і сільська рада, стояли в центрі села. Той чоловік був у шкірянці, мав хромові чоботи, шкіряний картуз, який не знімав, коли заходив в кімнату чи коли сідав за стіл. Здавалося, що він і спав у ньому.
Повечерявши, непроханий гість розглядав книги. Відбирав для себе нібито почитати, але ніколи їх не повертав. Такі відвідини повторювалися неодноразово. І щоразу він забирав в'язку книг. Дідусь дуже переживав із-за цього, але нічого не міг вдіяти.
Одного дня задзвонила ікона. Дзвін був такий голосний. що ставало моторошно. Діти підходили до ікони, звук стихав, брали її в руки, крутили на всі боки. На вигляд - це була звичайна дерев'яна ікона. Ставили на місце, відходили... і знову - дзвін. Дорослі зрозуміли, що це не до добра. Відчували, що щось чекає недобре на родину.
На ранок прийшли закривати церкву. Керував всім цим "процесом" той постоялець. І сільська рада, і церква, і будинок священника, і будинок мого діда знаходилися навколо майдану. Туди виносили ікони та книги з церкви, з будинків священника і дідового. Все палили. Кілька ікон, в тому числі і Різдва Христового бабусі вдалося сховати.
У двір завели нових господарів. Це були чужі люди. Розмовляли вони російською мовою. З двору забрали весь сільськогосподарський реманент:плуг, борону, воза та інше. Пара коней була робочих, пара коней сірих в яблуко були на виїзд, корови, птицю.
Взяли й бабусині золоті прикраси. Їх було немало.
Священника й дідуся заарештували. Бабусю з малими дітьми вигнали на всі чотири сторони. Діти були такими малими, що нікуди далеко піти не могли. Попросилися в сторожку, що стояла неподалік ферми... І почалися чорні дні для родини...
.....
Батько не міг пригадати, скільки пройшло часу відтоді, як арештували діда. Одного разу, коли бабуся понесла йому в тюрму передачу, він повернув свою брудну сорочку. Як вона її дома намочила, то проступив текст, написаний хімічним олівцем. Діда через рік-два (тато не міг згадати) відпустили. Говорили, що бабусина сестра Поліна його викупила за корову. Згодом і в цієї сестри арештували чоловіка, відібрали хату, її вигнали з шістьма дітьми. Вижили тільки дві сестрички Марія і Віра. Четверо дітей померли від голоду.
Дід, повернувшись з тюрми, зліпив в сусідньому селі хату-мазанку, де вони почали і жити. В колгосп їх не взяли, бо вважали, що негідні. Дід шив і ремонтував взуття, мали свій город.З того й жили. Батько згадував, що інколи дід співав. Тоді всі сусіди кидали роботу і завмирали, слухаючи його спів.
Не минув їх і голодний 33-ій. Я ще в школу ходила, а вже знала, що урожай 32-ого був хороший. Його просто відібрали. Про це мені розповідав батько, мати, свекруха та інші свідки тих подій.
В хаті не залишилося ні ріски. Діти плакали від голоду. Навіть не плакали, а скімлили. Голод не давав спати. Тоді бабуся заварювала гілочки вишні, давала дітям зі словами: "Попарте кишечки". Мій батько пережив війну, був у німецькому таборі на примусових роботах, де годували баландою. Він говорив, що голод гірше війни, гірше табору. На війні знаєш, що треба воювати; в таборі хоч баланду давали, а голод - це безвихідь.
Від голоду почали пухнути. Діти вже були як примари. Батько розповідав, що вийшов з хати та й побрів на вогник, що виднівся з якоїсь домівки. Постукав, йому відчинили. Там жив Терешко. Зайшов до хати, а там на столі парувала юшка з маленькою рибкою. Терешко й питає: "Льоню, ти їв щось сьогодні ?" "Ні",-відповідає. "А вчора їв?" "Ні". "А коли ж ти їв останній раз ?" "Не пам'ятаю". Тоді ці люди дали тої юшки поїсти трішки, бо наїдатися вволю смертельно небезпечно. Дали й додому рибки.
Той чоловік ховав десь риболовецькі снасті. Ховав не в дворі, бо знайшли б і відібрали. Так той Терешко допоміг вижити сім'ї мого діда, а значить і мені побачити світ. Вночі вони з дідом ловили рибу, бабуся з його дружиною носили ту рибу в місто і міняли її на крупу. Давали небагато, зі стакан, але цього вистачало, щоб вижити.
Пишу і плачу. Слава Богу, що ми маємо хліб і до хліба. Після голодомору в Україні стали менше народжувати дітей. 2-3 дитини і все. "Нащо злиднів розводити",- говорили. Я переконана, що треба народжувати всіх дітей, яких дає Бог. Інакше на нашій землі буде жити інший народ. Це розуміють ті, хто править "балом".Думок багато.
А голод 33-ого на генетичному рівні поселив страх перед владою. Не так давно я чула таку фразу: "Дають зараз поговорити, щоб визначитись, кого ще треба відстріляти". Дико ! Страшно !
.....
Пережили голод. А в 1937-ому якось хтось прийшов вночі. Діти не чули тієї розмови. Дідусь швидко зібрався та й пішов з дому. А перед ранком прийшли його арештовувати. Кричали, матюкалися, били бабусю та з тим і пішли. Діда не було більше року.
В 1941 - війна. Діда ще з одним чоловіком посилають пішки гнати худобу на Північний Кавказ. Але їх наздоганяють німці, худобу відбирають, а вони повертаються додому.
2 жовтня 1942 року 16 -річного батька забирають на примусові роботи до Німеччини: табір м. Гамбурга, де він пробув до 30 квітня 1945 року. В надзвичайно важких умовах, напівголодний вижив. З ним не раз в таборі траплялися неймовірні випадки, але щось рятувало йому життя. Здавалося, ніби якась сила берегла його.
Отже,2 жовтня 1942 року його насильно вивезли на примусові роботи в Німеччину. Попав він в табір м.Гамбург.
Одного разу їх повели розбирати будинок, який бомбили. А одяг, який дали з дому, пообносився. І хлопці взяли дещо з одягу, що знайшли там. Згодом прийшов господар того будинку. І, в кого знайшли його речі, того кинули окремо в барак, сказавши, що вранці їх розстріляють.
Таких виявилося декілька десятків. А вранці їх вишикували розстрілювати. Тоді наперед вийшов німець і через перекладача повідомив, що в зв"язку з тим, що не вистачає робочої сили, стрілятимуть кожного п"ятого. Мій батько був четвертим.
Або ще такий випадок.
Годували в таборі погано. Вони ніколи не наїдалися. Хтось зі звалища приніс напівзгнилу капусту. І цьому були раді. Вирішили ще сходити принести. Десь перелазили під огорожею, бираючись до звалища. А, коли поверталися назад, один з наглядачі, відомий своєю жорстокістю і ненавистю, став їх бити. Бив нагайкою, сплетеною з колючої проволоки . Хлопці пролазили під огорожею, а він шмагав так, що кров сюрчала зі спини. Дійшла черга й тата мого. Каже, що зіщулився, чекаючи удару, бо бачив, коли лупив попередніх товаришів. Проліз, а його не вдарив кат. Коли підвівся, то зрозумів, що той так був замахнувся, що нагайка вирвалася з руки і повисла високо на дроті, який проходив вгорі.
Тато кинувся тікати. Наглядач доганяти, на ходу розстібаючи кобуру і витягаючи пістолет. Хлопці, які залишилися ззаду, розповідали, що не встиг він прицілитися, як сам впав на рівному місці, пістолет відлетів в сторону. Доки підводився, батько забіг в барак, вискочив на четверту полицю і притиснувся до стіни. Той бігав, кричав, але його хтось погукав. На цьому все й скінчилось.
Гамбург нещадно бомбили. Якщо прилітала наша авіація, то бомбили певні об"єкти і відлітали. Американці бомбили все підряд так, що земля горіла.
Одного разу, коли працювали в місті на будівництві, почули гул літаків. По звуку зрозуміли, що летять американські бомбардувальники. Кинулися до сховища, але німець їх не пустив. Вдарив мого батька, ще когось. Хлопці змушені були стояти в маленькому тамбурі - вході до сховища.
Та бомба влучила безпосередньо у сховище. Той німець, який не пускав наших, загинув. Загинуло ще багато людей. Багато було ранених. А всі, хто стояв у тамбурі, залишилися неушкодженими.
Під час іншого бомбардування тато припав до землі. Ніколи він в такій ситуації не перебігав з місця на місце. А то, згадує, ніби якась сила підняла його і він чимдуж став бігти. Почувши свист чергового снаряду, знову впав на землю. Коли ж підняв голову після вибуху, то побачив, що воронка утворилася точно в тому місці, де він лежав спочатку. А, якби не перебіг....
В таборі годували дуже погано. Тяжка праця і погане харчування виснажували людей. Інколи приходили німці і брали до себе на роботу, повертаючи бранців на ніч знову в табір. Хоч роботу давали важку, але годували краще, ніж у таборі. Ще й з собою могли дати щось із харчів. Мого батька чомусь ніхто не брав, а він був вже зовсім охляв.
І ось одного разу вранці вишикували хлопців і стали питати чи не вміє хто печі мурувати. Вийшов один чоловік постарше. Німцеві ще потрібні були муляри. Тоді він став прохати, щоб зголосився хтось, хто хоч стіни вміє класти. І тоді мій тато, пам'ятаючи, що там дадуть більше їсти, ступив з шеренги.
Гадав, що він справиться з цією роботою, хоч ніколи в житті не мурував. Німець першому чоловікові дав класти грубу, а моєму батькові - стіну. "Я старався з усіх сил",- згадував тато, але бачив, що виходить криво. Дуже хвилювався. За обман могли відшмагати нагайкою з колючого дроту, вбити... Покликали обідати, посадили за стіл. "Я їв, а серце від страху калатало так, що, певно, оточуючі чули", - розповідав.
Коли повернувся до роботи, то побачив, що стіна розвалена. Став гірко плакати і проситися. А німець сказав: "Не плач. Я навчу тебе мулярської справи".
Після того він при потребі брав мого батька на роботу і вчив. До старості тато вважався одним з кращих мулярів серед знайомих. І завжди міг заробити собі. Але дуже багато мурував безкоштовно або за символічну плату.
Звільнили табір англійські війська. Можна було залишитися жити в Гамбурзі або поїхати в будь-який кінець світу. Але дуже хотілося додому. Та додому не пустили. Коли перейшли на територію зайняту радянськими військами, знову всіх загнали за колючий дріт просто неба. Тримали там, доки ретельно не перевірили. Потім залишили служити в армії. Так як під час розбору завалів був розірвався неподалік снаряд і в праву руку попав осколок, то рука не розгиналася в лікті. Весь час була зігнута. Із-за цього залишили служити в комендатурі м.Варен.
Одого разу тато заступив вночі на чергування. Перед цим вдень зовсім не спав. Перед ранком підморозило і стояти було холодно. Він підійшов до копиці сіна, зарився в ньому. Звідти все було видно. Зігрівся і задрімав перед ранком. Якби застали сплячого на посту, віддали б під трибунал.
Тато згадує, що чітко почув жіночий голос: "Льоня, проснись!" Цей голос пролунав двічі, а за третім разом ніби чиясь рука затрясла його за плече і жіночий голос прокричав вже: "Льоня, проснись!"
Він прокинувся і голосно промовив: "Стой! Кто идёт?!" У відповідь почув: "Рязводящий с караулом!" Ніде нікого, крім них не було. Хто його розбудив? Чия рука з копиці сіна трясла його плече?
Після звільнення була можливість залишитися в Гамбурзі або податися в якийсь інший кінець світу. Він завжди говорив: " Ти уявити собі не можеш, як хотілося додому до батьків і братів".
Перевели на територію Східної Німеччини, як зразу всіх знову загнали за колючий дріт під відкритим небом. Тривали перевірки, а по закінченню тата залишили служити при комендатурі м.Варен, а тоді м.Магденбурга. Додому повернувся тільки в 1950 році.
Після звільнення села від німців діда Петра (1891 року народження) забирають на фронт. Пізніше прийшла похоронка, що він помер в госпіталі м.Орла від ран. Середнього брата Віктора ще з кількома хлопцями мали теж забрати в армію. Хлопці вирішили собі на проводи вловити риби. Знайшли снаряд, сіли всі в човен і на середині річки хотіли глушити рибу вибухом. Але в одного з них вибухівка спрацювала в руках... Всі загинули...
Рівно через тиждень помирає бабуся. Залишився дома один 15-річний брат Микола. Взимку, не маючи чим обігріти кімнатку (лісів там немає), він взяв в колгоспі в'язку дров. За це його (сироту, сина загиблого) посадили у тюрму на 4 роки.
Коли батько вернувся, в хаті жила чужа жінка з трьома дітьми. Її чоловік не повернувся з війни, а хата згоріла. Вона впала на коліна і благала не виганяти її з хати. Тато переночував ніч та й подався на Донбас, в Донецьк на шахту. Там познайомився з моєю мамою, створили сім'ю. Згодом переїхали на Батьківщину мами в Черкаси.
Батько дуже хотів відшукати нашу ікону. Шукали по церквах. Ходили, навіть, до провидиці.
Вона сказала, що ікону вивезли в Росію, в Брянську область. Хата знаходиться на відшибі, під лісом. Шукати її, думаю, нереально.
Батько був більш ніж впевнений, що те все, що він пережив і залишився живий – дякувати треба ІКОНЦІ, яка його оберігала.
У нас є подібна ікона вдома. ЇЇ мама купила в церкві років 15 тому. Коли батько лежав паралізований сім років - ікону тримав біля себе приколотою до килимка, що біля його дивану.
Десь за тиждень до смерті став просити, щоб йому заварили чай з гілочок вишні. Пив він той час до самої смерті і все згадував зі сльозами на очах голод. У нас завжди на горищі, підв'язані до бантини, висіли мішки з сухарями. А в сундуці - зерно недоторканне. Батько панічно боявся голоду...