Вона ще дитина,але вже занадто багато розуміє.Ззовні лише малеча,проте її душа ніби постаріла на кілька десятків років.Здається,лише вона може зрозуміти саму природу речей,бачити все справжнє,а не намальоване в своїх думках.Дівчина лише частинка всесвіту,лише його пил,але Зоя не підносить себе вище всіх.Їй просто все вже набридло.
За ці 2 роки вона вже надивилася,до тошноти,на ці чотири стіни,з яких вже опадає вапно,обшарпане від часу.Насиділася на підвіконні,дивлячись на вулицю і бачачи вільних людей.Та вона ніби птах в клітці – на вікнах грати.ЇЇ кімната була не вишуканою:жорстке ліжко,на якому від сну жахливо боліла спина;стіл з ручкою і зошитом.
Три рази в день приносили їжу,яку потрібно було вживати,щоб вижити і ліки.Від них залишався гіркий присмак і боліло під серцем,яке ще й досі боролося за життя,але воно ще не знало,що йому не перемогти.
Раз в місяць приходила матір,питала як вона,цілувала ніжно в щічку і виходила.Здається,вона навіть не знає,що Зоя все прекрасно чує!І це її збентежене»Як вона?» і навіть «Як довго вона буде ще жити?» І спокійний і розмірений голос лікаря : «Її стан на даний момент не стабільний!»,і той жахливий вирок,що лунає кожного разу і який вона почула рівно два роки назад,коли вперше опинилася тут: «Це онко.У неї остання стадія раку…» і його,ніби співчутливе: «Вибачайте,але ми не в змозі допомогти!»І навіть слова про її смерть: «Вперше бачу,щоб стан людини був настільки жахливий.Хвороба вбиває її з середини.Вона довго не протримається!»…
Зараз Зоя боїться дивитися у дзеркало.Її,колись прекрасне шовкове волосся кольору осіннього сонця вже давно зникло.Залишилась лише гола шкіра на головіюІ ці виразні голубі очі потьмяніли від пережитого горя.Посмішка навіки зійшла з її обличчя.
І Зої набридло пити ці ліки,щоб змусити хворобу хоч трохи відступити і звільнитися від болю.їй стало все важче і важче очікувати новий світанок.Вона давно вже не спала і навіть найсильніше снодійне не допомагало.
Зоя знала,що скоро кінець,але не здавалася,хоча вже не мала сил боротися…
Сьогодні мусила прийти її матір.Цього дня вона вже не пила ліки,лише бажала одного,тому на мамине: «Як ти?»,відповіла – «Я хочу прогулятися!»
«А ти не занадто слабка?»
«Ні..Дай мені волі..Наостанок!»
«Що ти таке кажеш?!Ми зможем!Чуєш,що я кажу?МИ ЗМОЖЕМ!!»
«Мамо,прошу!»
І жінка закрила обличчя руками.Вона вперше заплакала при доньці.
«Мамо,не плач.Дозволь мені вийти.Лише на мить..На одну щасливу мить…
Ці стіни душать мене!»
Жінка ,не бачачи іншого виходу,дозволила і вийшла разом з донькою.Вони сіли на лавку.
І дівчина подивилась на дерева,увінчані золотавим листям,яке з шурхотом падало вниз.Серце забилося швидше..На голу,чорну землю,ще й досі вологу від недавнього дощу.Ще швидше..На синє небо з декількома білими хмаринками і на жовте сонце,що трохи сліпило її. Ще швидше..Але вона була надзвичайно щаслива,її більше нічого не лякало.
Зоя нарешті була вільна.Вільна від палати з чотирма стінами і вікном з гратами.Вільна від тої порожнечі,від несправедливості цього світу,від того нестерпного болю,що мучив її.Надзвичайно швидко…
І тут дівчаче серце не витримало і зупинилося….
Там,навпроти лікарні,на лавці,в обіймах найдорожчої людини проста дівчина Зоя стала по-справжньому вільна!..