Якби я був весною, я би жив десь на півдні, краще в Італії. Щоби прокидатися десь так у лютому. Виходити в сад з відволоженого міжсезонням палацу підстаркуватого. Торкатися долонями, в яких починає стугоніти гаряча кров, трави охололої та трішки зів’ялої, але все ж таки, все ж таки зеленої. Чути як вона прокидається, наливається сонячним еросом. Відчувати як танатос ховається в нірки мишачі та кротовини.
А за кілька днів набухають бруньки, вибухають листочками такими липкими, гірко-солодкими. Цвіт та квіт розпускається абрикосовий, крокуси, ряст. Зелено, біло, синьо. Сонце, блават, хвилі моря ультрамаринові. Спів пташок знавіснілих, крики чайок у бухті, себто мартинів. І скидав би я мартенси доннам, одягав би легкі черевички, пустотливо торкав би їх ніжки ледь вище колінець, лоскотав, а вони би сміялись. І я б посміхався, заховавши у кутики вуст оту посмішку пані Джоконди.
Я би був мандрівничим, все далі і далі на північ, залишаючи літо, що на п’яти так нагло мені наступало б. Я би феном спадав у Швейцарію милу, до озер з оберемком барвистого зілля в руках. Ну а далі я сів би в автівку і помчав би по гладенькім, хоч яйця коти, автобані. Хай розкішні сади розцвітають, квітчають садиби добрих бюргерів, Гретхен і Руді. Хай на вікна герань виставляють сивочолий Карл-Ґустав і Марі, його донька, гарненька така реготунка. Я б її пригорнув, але часу нема. Там на березі Балтики шведи зібрались, палять ватру, чекають мене, прагнуть знову моїх поцілунків…
Я закінчу мандрівку в Лапландії, в тундрі. Ми там з літом зустрінемось врешті. Погарцюємо трохи, подишемо вітром ще трішки студеним, повитягуєм гномів з домівок підземних за бороди сиві. Гучно скажемо: «Нумо, хлопці! За хвіст та на сонце!».
А як осінь прийде у далекій моїй Батьківщині, я інкогніто сяду на Боїнґ сімсот сорок сьомий і до неї, сестриці полину. У безлюдній кав’ярні на Капрі на відсонні поцілуємось нишком, розгорнемо книжку і у голос разом прочитаєм: «все колись та скінчиться, лиш життя не зникає нікуди…»