Хотів би я ним бути. Хоч іноді. Отим теплим, ніжним, літнім дощем. Добовим. Спрагла земля не натішиться ним. Коріння дерев, трави, квітів п’ють його не нап’ються. Буяє після нього зело червневе. Чайна троянда ще довго зберігає на своїх пелюстках його такі солодкі краплини.
Стукотить він весело та пустотливо цей курячий дощик по дахах і парасолях. Нечемними струмочками заливається в долиноньку між грудей дівочих. Струменить по ринвах та стікає в цеберочка. А там вже сонячні зайчики виблискують та чекають на любисток. Настоїться він на літеплі до вечора. І митимуть ним волосся на тіла за день розпашілі красуні. Бо ж чи не гарні влітку дівки з молодицями в дощовій воді купані, заговореній «люби мене не покинь, легіню»?
Якби я був дощем, купав би траву на луках мало не кожен день аби була вона соковитою, не вигорала на сонці липневому. І падали би мої краплі важкі на річку і пінилася би вода і сотні тисяч маленьких кіл зливалися б у феєричну симфонію. А в тому мереживі плавали би двоє зовсім голісіньких. Бо кого тут стидатися? Дощу безсоромного, який, як найкращий скульптор робить одежу зайвою у тих, хто забув парасолю або зумисне не взяв?
Якби я був дощем, я би зварив тобі борщику, якого світ ще не знав. У ньому був би мед Золотого Сонця, дещиця срібної солі Чумацького Шляху і дивовижне зілля клечальних свят. Я би нагодував ним всіх, хто втратив надію зустріти кохання-долю. Світ би змінився на якусь часину. Цього було би достатньо, щоб не думати про те, що десь трава зеленіша…