Якби я був хіміком, я би все ж таки створив ту чудову пігулку, від якої мамин головний біль зникає миттєво. Мені не треба було б шепотіти саморобні молитви аби Бозя не забирав мою маму до себе. Не треба було би тримати спітнілі рученята на її скронях аби той проклятий біль хоч якось та вгамувався.
Я не став хіміком. Не синтезував диво-ліків. З роками головний біль в моєї мами якось сам собою минув. Стерся з моєї пам’яті дитячий бунт проти смерті. В моєму дитячому світі вона була досить частою гостею. З моєю бабусею я побував на численних похоронах. Там були мертві діти, молода мама, яка залишила сиротами трьох діточок: мою ровесницю, якій тоді було п’ять років і двійняток: хлопчика та дівчинку, які лише починали ходити. Там були бабині колежанки, старші бабці та дідусі з восковими обличчями, спокійними ба навіть радісними, яких несли на цвинтар під акомпанемент попівського буботіння, співу півчої та причитань плакальниць, чий артистизм досягав свого піку біля розкритою могили. Все це хоч і робило смерть досить звичним явищем, але не робило її звичайною для мене. Мій бунт був притлумлений, але не переможений.
Як не дивно, я не боявся померти, загинути. Я згорав від високої температури, але був спокійний, спостерігаючи як божеволіють мої рідні. Було дивне відчуття часу, що ніби зупинився. Я потопав, необачно зайшовши на припічок і шурхнувши на глибину. Товща води миттєво зімкнулася наді мною і світло погасло і знову ця дивна зупинка часу, аж поки батько не запірнув і не знайшов мене десь там на глибині. Я пережив клінічну смерть вже молодим чоловіком від якось не сумісної з моїм організмом ін’єкції в лікарні, де проходив обстеження перед відправкою до війська. Там була срібляста брама, через яку ось-ось я мав перейти. Але цього разу я чіплявся за життя щосили, не сподіваючись на лікарів та батька. Я не боявся померти або загинути. Я не хотів засмутити тих, кого любив. Спочатку маму, потім дружину і доньку.
Останній епізод примирив мене зі світом, бо в ньому ми народжуємося і помираємо. Я перестав бунтувати, бо насправді смерті немає, поки триває життя. Поки ми зосереджені на ньому. Поки ми не втомилися від нього. Поки ми дишемо і насолоджуємося повітрям. Поки ми п’ємо прану в сосновому лісі чи на морському пляжі. Поки ми любимо. Поки кохаємо.
Я не став хіміком, але винайшов диво-пігулку від болю. Я зашив її собі під шкіру. Вона дуже просто діє. Треба зосередитись на житті, на його найпростіших проявах. Посміхатися, бути відкритим сяйву над головою. Насолоджуватися. Не боятися. Поділитися дивом з рідними, не обов’язково по крові. Вони будуть скучати звісно, але смутку не буде, бо знатимуть ти пішов, бо так треба, бо не має смерті, а є лиш відсутність життя. Вона - тимчасова. Світ не має кінця та краю. Час – ілюзія, обгортка блискуча. Історія – то фантаста, нічого більше. Живімо друзі поки живеться, не заморочуймося. Може бути…
Цей світ не найгірший, повірте…