Погана пристрасть. Роман про сумного i смiшного вi

ПОГАНА ПРИСТРАСТЬ.РОМАН ПРО СУМНОГО І СМІШНОГО ВІСЛЮКА

                Засноване на реальних віртуальних подіях, пояснення в коментарях під россійськомовним варіантом Неллі Верховська, портрети авторські
 
Красива ніч, синім ліхтарним півморком, сяяла за вікном. Чувся шум дерев і дощу. Це шизофренічне нещастя так і стирчало під моїми вікнами. Сидів у тіні дерева і дивився вгору, намагаючись розгледіти мене.
Дивний божевільний. Так відчайдушно ненавидів мене, але не зміг жити там, звідки я пішла. Ось й з'явився з іншої країни, щоб доторкнутися до мене. Навіщо? Я його мрія чи болячка? Дивне відчуття, коли розумієш, що хтось цілком поглинений тобою. І пристрасть ця така сильна, що жадає знищення свого об'єкта, тобто мене. Але в мої плани це ніяк не входить.
Похмурий, великий та неповороткий. Що хочеш ти від мене, віслюче? Рекламував мені свої давнішні досягнення в спорті, після того, як побачив фото, на якому я оголена. І одичавів, коли я показала його всім. Але я ніколи не була твоєю. І не буду. Адже ти нудний і дурний.
Ти зовсім не зрозумів мої забави в насилля. Там мова про виставу, коли всім весело й просто дражниш інстинкти. Справжнє насильство – це погано. Але ти бігав за мною саме з ним. Зрозумій, після цього у тебе зовсім немає шансів, адже я зневажаю тих, хто шкодить мені.
Ти вірно відчуваєш, що я боюся твоєї величезної пітної туші. Адже поряд з тобою я просто метелик, якого легко розчавити. Але ти вирішив зробити саме це. Чи хочеш ти повісити як трофеї мої крила або просто сподіваєшся мучити, поки я (твій світ в мені), не стане таким же сірим, як і ти сам?..

...Настав інший день. Красиве сонце усміхнулося мені, коли я вийшла до озера. Раптом, чиясь широка рука схопила мене за волосся на потилиці й закинула голову. Нахиляючись наді мною, як би бажаючи вкарбуватися в мене, вчорашня тінь тріумфувала:
- Думала, що я не знайду тебе, шльондро? - прошипіла мені прямо у вухо бризкотюча слина.
Відповідати було складно, тому що він все ще тримав мою голову під шия-вивертаючим кутом.
- Пішов геть, придурок. Підбери свої яйця й забирайся, - спробувала крикнути я, одночасно намагаючись схопитися за згадані предмети, щоб відірвати їх.
Але він не відпускав. І схопилася я тільки за міцну тканину натягнутих джинсів. Як тут можна щось здавити? Але я намагалася. Хоча виходив дивний і недоречний у даному випадку еротичний масаж.
Тим часом, тремтячою рукою, лиходій щось витягнув з кишені. Цим чимось, виявилася запечатана в целофан мокра серветка. Її-то він й засунув мені в рота, після того, як витягнув цю гидоту з упаковки. Смак хлороформу обпалив мені горлянку. Плюватися вже не було сил, перед очима все поплило.

Частина 2.
Виявляється, я лежала прямо на землі, занурившись обличчям у траву. Я свідомість втрачала, чи що? Свиня сиділа переді мною кроків за п'ять і щось смажила на багатті. Який же він жирний ... Здавалося, таким черевом, можна розчавити кролика.
Ми були в лісі. Середина літнього, але вже не особливо спекотного дня.
Чесно кажучи, у мене волосся стало дибки навіть на руках. Наодинці в лісі з цим лютим кабаном, який від усіх намагається приховати своє хворобливе обожнювання «шльондри» ... Мама!
Бігаю я відмінно. Вже багато років, майже щоденні пробіжки, повинні були позначитися зараз й допомогти. Але він повернувся саме в цей момент і побачив мій повний жаху, кричущий погляд. Схопившись, я кинулася в найближчий проріз між кущами.
Це мені так здалося, що я підхопилася. Насправді, ледь підвелася на карачки і, хитаючись, спробувала пересунути кінцівки. Відповзла до тих кущів, напевно, всього на півметра. І знову впала, не розуміючи, що зі мною.
Моторошний кухар, нічого не сказав. Просто продовжив ворушити своє вариво. Чи то страх, чи то наслідки серветкових ліків, заважали мені навіть говорити: не ворушився язик.
Товстун повільно і незграбно підвівся. Підійшов до мене та поволочив за пахви до багаття. Посадив, обперши про дерево. Потім почав жерти те, що готував. Простягнувши ложку з якимось бульйоном мені, сказав:
- На, попустить.
Дійсно, після ковтка, мова до мене повернулася:
- Кретин безмозкий, моя сім'я знає, що ти бігаєш за мною як віслюк. Якщо від мене не буде звісток, всі одразу зрозуміють, що це ти мене викрав.  Вези мене додому!
Він просто похмуро подивився на мене, продовжуючи жувати. Знову простягнув ложку мені. Враховуючи, що від їжі я приходила в себе, я їла те, що він пропонував. Чи зможу я зараз втекти? Я встала на ноги і зрозуміла, що зможу.
- Погасаємо лісом? - глумливо промовив він. - Ми в 60 км. від міста. Далеко бігти зібралася?
- Що ти від мене хочеш, свиня? Трахатись зібрався? Прямо тут? По-іншому нікого ще вмовляти не доводилося?
- Ти б головою думала, перш ніж свої світлини голі виставляти та оповіданнячка еротичні писати. Пригод захотілося, от й отримаєш. Знамо, не в перший раз. Почекай, я вмить.
- Кретин, нещасний, за собою стеж. Оголення на фото та в оповіданнях ні чиїх прав не порушує, а волочити людину кудись насильно - це кримінал. У тюрму захотів?
- Я там був. І вийшов одразу. У мене друзі є. А ось у тебе тут - один тільки я. Тебе, сучку, давно віддерти як слід треба. Відразу рипатися перестанеш, - він відвернувся, поставити каструльку на землю.
Наступної секунди, я вже бігла по наміченій під час перепалки стежці. Як добре, що він не біжить за мною. Та й куди йому, такому – слонареві. Чорт, тільки куди ж це я? Сподіваюся, не в гущавину, а до дороги. Але я поняття не маю, в яке вона стороні ...
Звук хлопка. Потім різкий та сильний удар в лопатку. Мене просто жбурнуло на колоду, через яке я хотіла перестрибнути.
Ліва рука оніміла, раптовий сильний кашель, рвав легені. Невже, це справжня куля? Боженьки... Я ж кров'ю сплину.
Але крові не було, просто удар. Напевно, постріл був з якогось пістолета, який стріляє гумою.
- Побігала? А тепер пішли.
Борів вивернув мені забиту руку й потягнув назад, на галявину з багаттям. Я плакала від болю. Весь бойовий дух счез.
- Відпусти мене, я тобі нічого не зробила. Всі твої претензії - просто фантазії, ти уявив бозна що і повірив. Але це просто фантазії!
- Ти думаєш, я - жирний? - свин притягнув мене на ту ж галявину й сам сів на травичку біля.
Я все ще тремтіла після малоприємного волочіння по землі за забиту руку. І сильно боліло плече. Що, цікаво, я можу зробити з цим кабаном, щоб його засмажити? Відібрати пістолет. Оглушити. Обдурити. Або погодитися на його домагання. Але раптом вони в тому, щоб вбити мене? З цього психа станеться.
- Мені наплювати, жирний ти чи ні. Головне, що ти - хворий. Тобі 35 років, дорослий мужик, що ти як підліток недороблений почуття свої висловити не можеш? Коли хочеш жінку, за нею треба доглядати, радувати її. Від цього й тобі радість. А ти що влаштував? Як скажений бик намагався мене затоптати. Тепер ще це ... Це - деструктив, розумієш? - моя полум'яна промова заспокоювала мої ж сльози, якими я спершу давилася.
Але мій борів, здавалося, нічого не чув. З гиденькою посмішкою, він просто розглядав моє заплакане обличчя та тріумфував, що він тому причина.
- Роздягайся або я зламаю тобі ніс, - хихикаючи прогумгукав він.
- Здохни сволота, - вже спокійно й твердо вимовила я.

Частина 3.
Якими довгими можуть бути секунди, коли вони, імовірно, останні в житті. Головне, зосередитися не на тому, чого боїшся, а на те, що можеш зробити, щоб захистити себе.
Мені завжди подобалися в ігри в зґвалтування. Але з тими, хто мене приваблював. Я й не припускала, до чого ж це може бути бридко.
Дивна річ, презирство до цього нещасного, хворого на голову бовдура, геть витіснило страх. Він же просто хвора тварина, значить, я можу з ним впорається.
«Тварина» потягнула до мене руки, маючи намір однією схопити, а іншою вдарити. Я, підліток 90-х, зберегла у душі захват від перших фільмів-бойовиків, які накривали тоді нашу розвалену країну, знала: або я заб'ю його зараз до смерті, або він мене.
Настільки швидко, наскільки змогла, я вивернулася та кинулася прямо в помираюче вогнище. Схопила звідти палаючі гілочки й тицьнула ними в очі свого залицяльника. Він завив. Здається, не так від болю, скільки від люті й подиву на мій відчайдушний спалах.
 Хотіла ще облити його з каструлі, але вона стояла ближче до супротивника, ніж до мене. Де цей триклятий пістолет, з якого ця падла по мені стріляла? Не бачу. Напевно, він у нього.
Потрібна велика каменюка або поліно, щоб ласкаво пригорнути милого раз 20 по голові. Але де ж цей лісовий інвентар самозахисту? Де?!!
З багряним обличчям, ревом й нецензурними обіцянками вбити мене всіма можливими і неможливими способами, бик кинувся на свою «червону ганчірку». Гаразд, бичаро, в такому стані, прицільні постріли тобі недоступні.
Побігли. Про ниюче після резино-кульового поранення передпліччя, я намагалася не думати. Я витримаю цю пробіжку, інакше він мене просто вб'є. При всьому трагізмі, картинка виходила комічна. Я, в льняній коричневій ельфійській сукні до землі, лечу, задерши поділ, через купини й канави. А за мною, з завиваннями білоруською мовою, намагається мчати незграбний двоногий танк. Але ліс-то густий, й намагання переслідувача мене наздогнати, нагадують п'яного обжерного вовка з мультику, який наосліп ломиться через огорожу.
Не знаю чому, але він мене наздогнав. Ми стрімголов покотилися по землі, і я старанно намагалася заїхати коліном по самому уразливому місцю негідника. Чому у фільмах це все так легко? Це ж нечесно, показувати, що там всі відразу згинаються, а той, хто вдарив гордо перемагає. Поки ми перекочувалися один на одного, я стукнула його зазначеним способом, рази три. І нічого. Здається, він навіть не помітив.
Зупинилися. З розмаху, гад вдарив мене по вилиці. Дивно, але зовсім не було боляче. Хоча виглядало це жахливо: летючий на тлі сонця кулак й лютий оскал обпаленого в куриві білоруса.
Моє плаття має застібку-блискавку спереду. Я спеціально її так зробила, щоб вражати вузьке коло спостерігачів, розорюючи наряд майже до середини стегна, й скидаючи його, потім, з плечей. Зараз же ця одежна хитрість відіграла зрадницьку роль. Розпалених жирдяйчику, навіть не довелося напружуватися, щоб мене роздягнути. Миттєво розстебнувши з вигляду таке суворе вбрання, він витягнув мене звідти й, тримаючи за шию, знову притиснув обличчям до землі. 
Навіщо, ця сволота, знову, змушує мене цілувати землю?! Напевно, не хоче, щоб я на нього дивилася. Він адже дуже соромиться того, що жирний.
З якимось пронизливим скигленням, він навалився на мене ззаду, силуючись втиснути у мене те, по чому хвилину назад, я так енергійно намагалася влучити коліном. Але у нього не виходило. Ще сильніше вдавивши мою голову в рихлу від наших перекидань землю, він, судячи по звукам, став смикати свою мляво звисаючу плоть.
Боже! До чого хотілося знущатися над цим імпотентом! Але треба стриматися, а то свою лють він направить на знищення мене. Тепер зрозуміло, чому він так лютував весь цей час. Чому так тяжко ненавидів мене скільки місяців. Просто мій еротико-іронічний стиль спілкування, він сприймав як знущання над його дефектом. Н-да...
- Давай, я зверху! Лягай, я буду зверху! - як можна більш переконливо прохрипіла я.
Але з боку горе-ґвалтівника, лунали лише якісь хлюпають звуки, які показували, що він вже нічого й нікого не чує. Він що, плаче?

Частина 4.
Вечоріло. Взагалі-то, притискатися голими грудьми до землі - холодно.
- Гаразд, заспокойся, наступного разу вийде, - дружнім тоном вимовила я. - Шию-то відпусти, я бігати більше не буду.
Нещасна говірка тварина стогнала, сидячи по-турецьки. Він не схлипував. Просто гудів. Як пароплав або гудок стародавнього паровоза.
Знову рвонути по купинах? Сенс? Я не знаю де ми.
Пістолет! У нього ж є пістолет! Підкравшись з тилу, я вихопила з кишені поганця зброю. Стріляю я добре. Садистична посмішка осяяла моє вимазане сльозами та брудом обличчя. Постріл. Іакающий віслюк валяється на землі й задихається. Ще б пак! Я адже потрапила йому в сонячне сплетіння. 
- Де твоя машина, чмо? - співчутливо поцікавилася я, все ще гола, але з пістолетом, стискаючи його в витягнутих руках.
Схоже, він приходив до тями, а це погано. У мене ж лишень гумові кульки. Та й наскільки їх вистачить... Треба витягнути у нього мобільний телефон і подзвонити в міліцію. З іншого боку, з цього ідіота станеться зробити ще декілька таких лісових вилазок. І не факт, що вдасться довести його нехороші наміри. Значить, треба вбити. Інакше мені ця тварюка ввижається скрізь буде.
Як же, все-таки, вибратися з цього лісу? Замочу я придурка чи ні, додому їхати все одно доведеться ... Ще одна куля в голову негідника збільшила мені час на роздуми.
Починало темніти. Ліхтарів у лісі нема. Якщо стемніє, то доведеться робити факел. Запальничка, слава богу, була знайдена в виличезних кишенях «кавалера». Там же опинився телефон, триста тридцять доларів, гривні й пара кредиток (білоруські дешеві зайчики не рахую).
- Якщо не хочеш ще кулю, скажеш, де машина, - подумки, я закопувала в найближчій канаві теплий труп співрозмовника.
- Тільки пальнеш, шалава, живий звідси не вийдеш, - він перестав корчитися й випростався.
«Коли я перестану потрапляти в такі ситуації? Хоча, вже звичка, вже не страшно », про себе міркувала я, поки тіло переді мною здригалося від ще двох випущених в нього куль. Але кулі, скінчяться. Як його вбити тут і зараз, я не відаю. Як звідси вибратися - теж. Значить, вихід, на жаль, один: дзвонити в міліцію ... Нудно. А що робити?
- Машина - там ... Мммм ... Ти до неї метрів 20 не добігла. Там, нижче, дорога, - він плакав.
- Підіймайся, покажеш, - а за допомогою машини можна вбити. Задавити... Збити ...
Моя жертва спочатку поповзла, а потім, вже на двох кінцівках, відправилася в машино-вказуючий шлях. Я трималася на безпечних кроках десяти. Сукня висіла на руці, одягати її та втрачати з виду мого божевільного, я боялася.
Через цю худобину, десь позаду, залишилися мої улюблені червоні туфлі. Сука! Гаразд, компенсую втрату з його гаманця. Білизни на мені й так, майже ніколи не було, так що матеріально він завинив мені тільки взуття. Але моральний збиток явно вимагає творчого підходу...
Вбити чи не вбити - ось головне питання цього догораючого дня. Комітет захисту прав тварин про це ніколи не дізнається і за цього убогого людиноподібного не покарає. Навряд чи про його пригоди обізнаний хтось ще. Машиною зіб'ю. Головне, щоб завести її змогла.
Неспроможний коханець сумно плентався попереду. Опущені плечі, хитка хода, зігнута спина. А я буду сумувати за ним. Зізнатися чесно, хоч й дуже негативно, але з такою шаленою енергією мене ще ніхто не домагався. Ось вже палкий шанувальник... Просто не навчив його ніхто красиво залицятися (а сам, занадто тупий, щоб дійти своїм розумом), він й застряг на стадії смикання за кіски. Бідолага.
Машина... Жалюгідна копійка, либонь, випуску року мого народження. Напевно, взята напрокат. Тим краще. Тільки мої відбитки пальців тут ні до чого. Треба буде потім їх стерти.
- Роздягайся, сонечко. Хочу на тебе подивитися, наостанок, - машина завелася, двигун гудів. Моїх навичок водіння, повинно зараз вистачити: триклята хабарницька автошкола, виявляється, таки згодилася. Патрони з бардачку поповнили мій арсенал. Тепер можна як слід постріляти.
- Навіщо? - похмуро й підозріло, дивлячись спідлоба поцікавився він.
- Роздягайся, малюк, роздягайся, - для кращого огляду я включила фари.
Повз, з гиканням, проїхала якась компанія. Ще б не гикати: в машині сидить гола вимазана жінка, з дивним блиском в очах, а на дорозі хитаючись, стоїть розбитий тип.
- Розумієш, бейби, ти повинен роздягнутися, інакше мені доведеться тебе переїхати. А так, розглянувши тебе оголеного, я можу й подобріти... - мені було весело. Така чудове пригода. Екстрим, звичайно, але контроль над ситуацією зараз у мене, що ще треба для повноцінної развлекухи?.. Я помиготіла   йому фарами.
Сумна тварина почала повільно стягати з себе і так вже розпатлану одежину. Футболка, джинси, величезні сімейні труси... Смішний малюче! Схожий на дирижабль й запухле морозиво одночасно. А члена-то зовсім і не видно. Може, його й немає?
- Як самопочуття? Сексу ще хочеш? - ласкаво уточнила я. Він мовчав. Здається, йому було не по собі.
- Повернись, хочу подивитися на твою дупу.
Він повернувся. Зовсім безвольно. Невже, настільки пригнічений? Зажерлива спереду фігура, ззаду зовсім була безстатевою. Похилі, як у жінок ХІХ століття плечі, широкий, ніби для пологів таз. Ги... Бути незадоволеним життям у нього є всі підстави. Але фізичне, в його випадку, легко виправити: здорова їжа, плюс, тренування, і може бути задовільним. З фізіономією не зовсім пощастило, але для чоловіка, це дрібниця. Щоправда, питання про статеві органи не вирішене: є вони чи ні?
- Покажи мені знову личко, принцеса, - поки він стояв до мене спиною, я встигла натягнути плаття.
- Животик підіймай. Ще трохи вище. О! Так ти, все-таки, трохи мужик... Значить, проблема в голові. Його обличчя нічого не виражало. На пальці руки, що тримала черево, було видно слід від обручки. Перехотілося мені його вбивати. Злощасний гамадрил.

Частина 5.
- Поговоримо про наші почуття. Лапочка, ти все ще мене хочеш?
Він просто мовчав. Дивився в упор на лобове скло машини й мовчав.
- Я можу переїхати тебе зараз. Можу розстріляти в тебе всю кулі, що ще є. І мені доведеться зробити це, якщо ми не з'ясуємо зараз наші відносини. Я вже пропонувала тобі це, після виявлення, що ти пристаєш до мене в мережі під чужим ніком. Ти тоді просто видалив свою веб-сторінку, а тепер приїхав ганятися за мною у лісі... Я тебе дуже хвилюю, так? Або, у тебе нічого не виходить в ліжку й ти розраховуєш, що мої еротичні розповіді запорука того, що зі мною у тебе таки вийде?
Ще одна пауза з боку голого респондента. Знову довелося в нього вистрілити. І ще раз. І ще. Він вив, але нічого не говорив. Я відчувала себе есесівцем в лісах Білорусії... Партизан не здавався. Повз пронеслося ще кілька машин. Вирази у проїжджаючих були тривожні. Ще рятувати хто кинеться. І не мене.
Після всіх цих пострілів, мені перехотілося дзвонити в міліцію остаточно. У нас дурні закони... Ще звинуватять у тортурах над беззахисним іноземцем.
О! Знайшла в салоні іржавого жигуля копійки свій мобільний. Звичайно, найрозумніше, було б зараз просто виїхати, але я люблю гострі відчуття. Та й страховка на майбутнє потрібна. Прихопивши включений на відеозапис телефон та не спускаючи пальця з курка пістолета, я підійшла до катованого.
- Я знаю, тебе звати Андрій, але Віслюк тобі більше підходить. Залишуй нити та слухай компроміс. Зараз, ти будеш дрочити і повторювати «я буду триматися подалі від Неллі Верховської». Я зроблю відеозапис, і якщо ще раз до мене поткнешся - він облетить увесь інтернет, всі твої улюблені форуми. А головне, це побачить твоя дружина, дочка і колеги. Станеш зіркою Білоруської митниці, але підвищення, навряд чи отримаєш. Альтернатива - буду штовхати тебе капотом як м'ячик, по всій дорозі, поки не здохнеш. Так що, членчік в руки і починай.
Якщо буду в нього занадто часто стріляти, він перестане бояться. Тому, в підкріплення своїх слів, я тільки виразно продемонструвала пістолет.

Тиха українська ніч... Це ще давно констатував класик. Але ця ніч була ще й тривожною, напруженою. Страсною... Але це була погана пристрасть. Хвороблива.
Боляче було мені, після перекидань по землі з 1,5 центнерами теплого м'яса. Боліло забите гумовою кулею плече. Адреналін в крові затихнув, я тремтіла від холоду.
Боляче було й Віслюкові. Я змусила його смикати свою висульку хвилин 10. Потеребив... Не кінчив. Навіть й не вставав на цей шлях. Але був відображений за сим тереблячим заняттям, з озвученням необхідної фрази.
- Одягайся, нещастя. Може, все-таки, поговоримо?
Ні. На його обличчі був всього лише прогноз чергової істерики... Він нічого не зрозумів. Ні того, що заслужив влаштовану мною прочуханку, ні того, як сильно насвинячив.
Напевно, в його свідомості, я тільки що збільшила свій міфічний рахунок, витканий з його заздрості і дурості. Будь-які повчання будуть сприйняті ним як щось нехороше з мого боку. Будь-який крок назустріч – як привід мене ж образити.
Бідний партизан, йому потрібні вороги, щоб відчувати себе сильним ... Але він боязкий, тому й вибирає тих, хто здається йому в уразливим.
Цікаво, навіщо, все-таки, він приперся мене ґвалтувати? Адже я явно не його тип. Що й було доведено, відсутністю заряду в його біологічній «рушниці». Мабуть, це був єдиний доступний йому спосіб заподіяти мені біль. Просто хотів придушити мене як особистість, тому що заздрив моїм вигадкам і сміху. Хлопчик-несміх, хто вкрав твій сміх?
Я сіла в машину та повільно поїхала геть. Хтозна, куди вела ця дорога. Сподіваюся, в мій рідний Київ. Каламутне видіння, нерухомо зникало в люстерко заднього огляду. Прощай. Твої кредитки не поверну. Знаю, ти переключився на новий об'єкт для ненависті. Але в чомусь, я тобі дуже вдячна: подарував мені пригоди й я їх більше не боюся...
Постскриптум. За словами спостерігачів за розвитком подій, що послужили основою для цього роману, Віслюк вивчив на пам'ять кожне слово і дуже пишається цим твором. Через 9 місяців після написання оповідання, він зробив до нього ілюстрацію: з'єднав нас у колажі, взявши моє фото в соц.сеті й своє власне...


Рецензии