Якби я був просвітленим, кожен би ранок стрічав посмішкою. Радість жила би в мені до скону віку. Не спішив би нікуди, всюди встигаючи. Пив би чай, як амріту, а повітря, як воду. Розумів би природу, її задум величний. Зупиняв би плин часу, не для всіх, звісно, для себе. Бо що таке час? Умовність, та ж ілюзія. Ланцюжок подій, колообіг історій з незмінним набором сюжетних ліній.
Дивлюся на воду. В ній кола, турбулентності, ламінарії, куширі та лілії, латаття по-нашому. Бігцем не біжу, не сиджу сиднем. Все мені видно. Все що треба мені знаю. Вибираю, не маючи вибору і радо усе приймаю. Відчуваю себе рікою тихоплинною, вогником, що ліниво поління долизує там на тім березі та підморгує Альфі-Кассіопеї, якої на небі ще не видно, але нас вона бачить добре.
Запалюю свічку, духмяні палички. Тих, кого люблю відчуваю ніби вони поряд. Тримаю на руках котиська кудлатого. Тіло його вібрує солодко, він мурчить, розпускає хвилі спокою. Він – просвітлений, ми живем на його планеті. Ми тут в приймах, тому хворіємо на велику нестачу любові. Нам би трішки нею подихати, просвітитися хоч дещицею.
Якби я був просвітленим, був би котом на планеті Homo Sapience.