Десять хвилин до
початку спектаклю.
Великий, майже повністю заповнений зал тоне у напівтемряві.
Якщо роздивлятися це приміщення очами звичайного глядача, перед вами розкинеться щось на кшталт великої галявини, оточеної с усіх боків стінами з балкончиками, як їх прийнято
називати ложами, замість трави - паркетна підлога, вкрита червоними витоптаними килимами, на яких великими чергами тісняться ряди дерев'яних крісел, оббитих червною шкірою. Усе, що може побачити будь-хто, зайшовши до зали - це велика сцена із щільно закритою завісою та слабке тепле світло рамп, у якому можна розгледіти мікроскопічні кристалики старого театрального пилу.
Сім хвилин до початку спектаклю.
За цією самою закритою завісою вирує своє життя, зовсім невідоме тим, хто у цей момент сидить за складками старого бархату та тримає в руках красиво складену програмку і чекає початку.
Перевірка реквізиту, текст, грим, костюми, пудра, мізансцени, світло, завіса, куліси - у них своє життя. У неї своє особливе життя.
Вона стоїть посеред закритої сцени, точно на своєму місці, там, де й повинна. Ще один вечір, ще один спекталь, ще один нервовий зрив. Хвилину тому, вона ще повторювала свої репліки, але як завжди, за три хвилини до початку думки починають тьмарити розум, не даючи їй сконцентруватися на сьогоднішній Адель чи Джульєтті чи кого вона там грає. На одну мить дівчина підбігає до завіси й зовсім трошки розсуває складки важкого бархату, одним оком окидуючи зал. Повний. Звичайно, на її вистави ходять завжди, незважаючи на ціни. На неї хочуть дивитися. Дівчина знає, що варто їй тільки з'явитися на сцені, як усі погляди будуть прикуті лише до неї. Вона завжди дивувалася, як легко їй вдається уносити серця глядачів лиш одним помахом вій, посмішкою або елементарним па. Як її люблять усі. Ні, їм просто подобається та Адель, Джульєтта, Роксі, чи кого вона там грає. Вони зовсім не знають її. Не знають її справжню, і, можливо, навіть не хочуть й думати, що крім сценічного образу, крім світлого волосся, блакитних очей, родинки біля верхньої губи та фігури є ще вона сама. Вони не знають, що кожний її вихід є щастям і прокляттям для неї водночас. Як важко грати, коли в залі немає для кого. Якби десь, навіть на самих задніх рядах сидів хтось із її близьких, вона б це відчула і грати стало набагато легше. А так...все одно, повний зал для неї ніби зовсім пустий, публіка - просто ряд тіней. Їм здається, що дівчина живе таким яскравим, як самі спектаклі, життям, а насправді, кожей її день - це суцільне пекло із занять, системи станіславського, репетицій та вистав. І все. А що вона матиме через років так десять? Зіпсовану шкіру від постійного гриму, розшатані нерви та абсолютну самотність. У неї немає іншого життя крім цього, тут, на сцені. Дівчина щаслива. Інколи. На сцені вона розквітає, забуває про все. Головне правило - усе погане, проблеми, усе особисте залишати за лаштунками. Шоу буде продовжуватися все одно.
Завіса підіймається. Море оплесків повертає дівчину на сцену. Це її життя. Вона грайливо підіймає очі, посмішка - шоу почалося.