Якби я був будівничим, я будував би місто в горах. Так, як будували колись, в добу не нашої історії. Знадобилося би знову відкривати секрети тонкої обробки каменю, пересування в просторі мегалітів, проектування тут і зараз аби в довкілля вписати будови, з оцих ось каменів. Так, як будують піщані замки дорослі та діти нашого світу.
Я затуляю очі, щоби бачити видива...
Всі ці лобзики, циркулярні пили, що ріжуть плоть гір, як ніж масло. Маніпулятори, що піднімають багатотонні брили з легкістю і кладуть їх з мікронною точністю. Променеві нагрівачі, що роблять за кілька хвилин базальт пластиліном, а металеві руки майстрів з них ліплять якесь гончарне диво, або видувають, як склодуви та прикладають усе те швидко та вправно, бо в горах вістимо зимно. Я милуюся на те. У повітрі висять тривимірні креслення кольорові. Майстри роблять свою справу вправно, без гамору та метушні. Лунає музика. Повітря насичене пахощами. Будова на тисячоліття.
Тут немає нічого зайвого. Є камінь, вода та світло. Тепло подарує Сонце і вітер. Їжу земля, яку принесемо з долини. Ми будемо пити прану. Ми - діти Неба, сини волі. У цьому місті нам не страшні землетруси, хуртовини, бурани. Гори хитаються час від часу, клекотять надра, але ми знаємо - все, що вбудовано так от з любов’ю та розумінням, буде стояти вічно.
Якби я був будівничим, я будував би саме так: з каменю гір в горах.