Церква. Украинский

ОПОВІДКА ПРО ТЕ, ЯК МИ ІЗ КУМОМ ЦЕРКВУ ОХОРОНЯЛИ

Жив у нас у селі багатющий чоловік, Головань прізвище його було. Жив собі, та й помер, бо старий вже був добряче. Та перед тим, як померти, заповіт написати встиг. Син у його один лише був, та страх який непутящий, жив собі десь у місті, а з батьком взагалі знатися не хотів. Ні помочі від його не було, ні піклування ніякого, вже років із двадцять він до батька в рідне село не заїжджав. От і не залишив йому Головань ніякого спадку, усе майно, дім та худобу іншим родичам заповів, а гроші й усілякі коштовності, а їх у нього було добряче, то їх він на церкву віддав. Зробили за ті гроші ремонт покрівлі, і купили ще хреста золотого і чашу з усякими камінчиками коштовними. Помер Головань вже років із півтора тому, а синок його шалапутний тільки зараз про теє провідав.

Стою я значить сьогодні в неділю на службі у церкві, і він тут бачу стоїть, з сусідами Голованя про спадок розмовляє, ну вони йому й відповіли як є, що все майно Головань по родичах і церкві заповів, а йому хіба що дулю з маком. Діждав він кінця служби, і підійшов до отця Никифора, нашого попа нового, та і я тоді поближче пробрався, цікаво стало, що йому, волоцюзі, від попа нашого потрібно. Про гроші чую розпитує, ну отець Никифор йому і показав покрівлю і баню позолочену, а потім і хрест золотий показав, і чашу коштовну. Тут у його очі й загорілися хижим блиском, мені навіть цікаво стало що він далі казатиме, що видумає щоб коштовності зцапати, та він більш нічого не питав, побажав гарного дня попові, та й пішов собі. Я аж ногою тупнув від розчарування.

Після служби вирішив я до кума сходити, бо у церкві його не бачив. Між іншим розповів йому про Голованевого сина: «я навіть розчарувався, кажу, коли той далі сперечатися не став, а розвернувся і пішов собі. Вже напевно повернувся назад до міста». А він нікуди не поїхав, каже кум.

-         Та як же не поїхав?

-         Отак і не поїхав. Залишивсь у якихось людей на ніч.

-         Якого ж дідька йому тут треба, про спадок начебто взнав, може до якихось знайомих?

-         Та які в його тут знайомі, він же уже років із двадцять сюди носа не казав.

-         Ну тоді не знаю…

Аж раптом я згадав як він на церковні коштовності дивився. А що, кажу кумові, як він нашу церкву пограбувати зібрався?

-         Думаєш наважиться? Чоловік він звісно паскудний, але щоб церковне майно красти – не знаю…

-         Та ти б бачив його очі, коли він золото побачив, думав вирве з рук у батюшки ту чашу!

-         Не віриться якось…

-         Кажу тобі недобре він щось замислив, нюхом чую, ось ходім лишень до попа, він усе-таки розмовляв з ним, може щось скаже.

Отець Никифор нового нічого нам не сказав, чоловік він, каже, не путьовий, але ж не злодій, та й церква на ніч замикається. Та я чогось тільки ще більш занепокоївся. Давай, кажу кумові, церкву вночі постережемо, недобре мені чується.

-         Та ти шо, з глузду з’їхав, чи що? Тобі кортить вимерзти і на землі поспати?

-         Скажи мені куме, коли мене моя чуйка підводила?

-         Авжеж не підводила, от тільки мерзнути і не спати всю ніч кому кортить?

Та кума я все-таки вмовив, натомість якщо нічого не справдиться, він обіцяв мене добряче кийком розігріти. Так і вирішили.

Підвечір зайшов я за кумом. Випили ми добряче задля хоробрості, кум вдів свій здоровенний облізлий кожух, що він йому ще від діда залишився, і пішли ми. По дорозі ще до мене зайшли, повечеряли і знов добряче випили, щоб не змерзти, та і з собою літри із півтори взяли, щоб не сумно було чатувати. Вирішили так: я зі сторони ставка охороняю, а кум збоку кладовища. Допили ми пляшку і розійшлися вартувати.

Прокинувсь я на світанку в калюжі від того, що якась бродяча собака мені пику облизувала. Ой а голова ж боліла! Зіп’явсь я ледве-ледве на ноги, і пішов на кумову сторону. З іншого боку церкви ставні з вікна були виламані, ну всередину заглядати я не став, і так все ясно, пішов шукати кума. Лежить бачу на могилі тещиній хреста обійнявши, мов найкращого друга, весь в багнюці, мов свиня, ще й хропе так, що земля двигтить і надгробки трусяться. Стусонув я його ногою разів зо три, тоді він тільки щось промурмотів, раз на десятий прокинувся, очі розліпив, і одразу скривився і застогнав, голова мабуть не менше ніж у мене боліла. Допоміг я йому підвестись і розповів, що злодія ми прошляпили. Похнюпився кум мій тоді й скривився ще більше. Ну що ж робити, поплентали ми тоді до мене, підтримуючи один одного. Жінка моя спочатку макогоном нас добряче пригостила, а потім росолу трохи дала. Отак і сиділи ми рядком на лавці, синці потираючи, росол попиваючи, стогнучи та бідкаючись, коли раптом піп у хату зайшов. Привітався, і промовляє до мене: «Якби не ви, Тарасе, бути нам пограбованими, а я ще вам не вірив!» Я від подиву рота роззявив, кум очі вирячив, а жінка каструлю від несподіванки упустила.

А приключилося от що: Волоцюга Голованів десь у дві години ночі до церкви підкрався, ставні тихенько зняв, виявляється він їх зіпсував заздалегідь, пробравсь у церкву, схопив коштовності, і назад через кладовище бігти. А в цей час дощик невеличкий пішов і кумові це не дуже сподобалось, бо водою стало його підтоплювати, адже лежав він в невеличкій ямці. На той час кум мій здатність по-людськи ходити вже втратив, але ще у повну кондицію не увійшов, міг тільки лізти наче жаба. Так от мандруючи таким чином він ще посковзнувсь, і ляпнувсь пикою у багнюку,  вивалявсь там хорошенько, доки знову підвестись зміг, і щось волаючи поповз далі, шукати більш затишну постіль. Аж тут злодюга біжить. І тут побачив він те повзуче чорне створіння з блимаючими очима і скуйовдженою шерстю, яке ще гарчить нелюдським голосом, та на його наповзає. Що він там подумав - не знаю, чи перевертень йому якийсь увидився, чи упир, тільки як він побачив оте страховище, то зойкнув і упав без тями. На той зойк люди позбігалися, побачили таке діло, і віднесли злодюгу в хату, кума мого теж ногою помацали, але він чомусь просинатись не схотів, то його там і залишили далі варту нести. А горе-злодій як до тями прийшов, до образів почав тулитись, хреститись і читати молитви, заспокоївсь трохи тільки тоді, як попа побачив, і віддав йому крадене.

Хай там як, а з того часу кум мій більше почав довіряти моїй інтуїції, з батюшкою Никифором ми затоваришували, та й взагалі горілку стали пити меньше.


Рецензии
Саша, спасибо порадовали украинской мовой. Все хорошо и замечательно. Интересный, забавный сюжет, написано отлично, смешно, с настоящим добрым хохляцким юмором.

Молодец. Но вот вам замечание. Не все владеют "братским" языком. Потому было бы очень даже правильным, ниже "украинского текста" разместить русский перевод. Жаль, что пропадают такие занимательные юморески.

С пожеланиями успехов, Ант.

Антонина Глушко   13.07.2015 06:09     Заявить о нарушении
Благодарю Вас за мысли!
А по поводу перевода - думал об этом, но значительная часть этих украинских рассказов держится именно на колорите и специфике звучания украинского языка, потому, я просто не знаю, как сохранить ту атмосферу изменив язык текста...
Хотя, я ведь не пробовал, и, может быть, действительно стоит этим заняться, раз Вы сказали об этом.

Ушахин Александр   13.07.2015 08:22   Заявить о нарушении