Ненавиджу на людях плакати. А коли сльози стримуєш, таке враження, ніби ковтаєш голки. Вони повільно рухаються по твоїх нервах та зупиняються десь у горлі...
Ненавиджу усвідомлювати безпорадність становища. Ненавиджу розуміти, що мені не байдуже, якщо таке становище - для мене безпорадність.
Краще б я жила далі у своїх мріях, нащо мені така правда, якщо не можу з нею співіснувати?
Навчитись би нічого ні від кого не чекати. Навчитись би тих, хто хоче піти, відпускати...
Ненавиджу тобою випробувати себе на міцність.
Мабуть, хтось вирішив, що я зможу зіграти цю роль, якщо мені до рук потрапив сценарій. Та хіба я граю? Я живу. Та хіба так живуть? Ні, граю...
Не приходь до мене уві сні та не вітайся зранку.
Не треба зазирати в очі, відшукуючи покірність. Бо вона в них є, і я це ненавиджу.
Краще б я не вважала тебе своїм, адже ти лише собі належиш. А я не вмію змінювати звички.
І програвати ненавиджу.