І навіщо пантеличити це дівча? Воно ж бо не відає чому я такий стриманий, усе перепитуючи – за що? Не знає і не може знати. Або й просто – не мусить…
І те, як прагнеться любови, і те розуміння, що лише це почуття зрушить світ з укляклої летаргії…
Напрочуд тихим весняним заходом сонця тривога здіймалася узвозом вулиці у мідяних променях.
У непорушності повітря нечутний подих здійняв порожню прозору поліетиленову торбу, і вона – дихаючи і переливаючись гарячими променями пропливала живою медузою повз підпалені канделябри анемон каштанового цвіту. Такий спокій і тиша у цьому передвечір’ї, що чути стугін серця. Воно мов та поліетиленова медуза вповільнено але вперто римовано лунило у пустку, не знаходячи відлуння в океані мідно-золотавого повітря міста.
Нічний подих з півночі збудив до життя грубі предмети і мутну пиляку у непрозорому пластику пам’яти – нетліючу несправжність…
Наранок вимерзли анемони каштанового цвіту. Вимерзло нове майбуття!
Живемо зашпорами позаторішнього цвітіння.
Травень 93