О, Боже, дай-но мені сили
Душевний біль перемогти.
Очам дивитися несила
На скніння людства без мети.
О, Доле-доленько, навіщо
Ти жахний здійснюєш засів?
Чи, може, сон наснився віщий,
Як за Тарасових часів?
Невже не досить негараздів,
Вкраїно, на твоїй землі?
Чи ти таких чекала гадзів,
Що сіють попіл по ріллі?
...Якби мені всміхнулось Сонце,
О, люди, вам його тепло
Я б віддала: хай у віконце
Хлюпоче світла джерело!
Чому ж, засліплені Злобою,
Ви не порідните серця,
Щоб у свавільному розбої
Велична Людяність Творця
Перемогла й запанувала,
Вселила б в душі вам Добро,
Щоб ви і я, й онуки мали
Надійне захистку крило?!
Волаю, плачу і... благаю
До Вас, добродії мої:
Не оскверняйте небокраю
Над плесом житниці-Землі!
* * *
Не чують.
Йдуть і йдуть,
Джерело топчуть
В каламуть.
А серце скнить,
Що розум спить,
І нікому
Той герць спинить!
Людино!
Зупинись!
Та до озерця
Нахились.
Невже навік
Зльодніло серце?..
Тоді візьми
І... помолись.
* * *
І знову
Спокою нема.
Знов квилить думка
Від одчаю:
Коли ж бо
Райдуга загра
На синь-воді
Того ручаю?
Хай хлюпне
Чиста голубінь!
Хай серце спрагу
Потамує!
І хай ця
Чорна Злоби Тінь
В далекий Всесвіт
Помандрує!!!
* * *
Як хочеться
Напитися
Водиці
Із чистої
Джерельної
Криниці!..
(Чи стверджую?..
Чи мрію?..
Чи сон це?..
Чи... Надія?!)