Вертикаль

               
                Л Ю Б О М И Р    Ф Р А Н К І В



   В   Е   Р   Т   И   К   А   Л   Ь
 Небо творить Божественну пару: Анілозі - Марко!  Створені Вічністю Любові.
(АВТОР)
МІСТЧНО-ЕРОТИЧНИЙ РОМАН.









                Стрий -  14.Х1.2003 р.
                Вічне - Щось: Твоє – Моє, зв’язок Самотності  Бога між Тобою – Мною! Ми  Творців повсюди, повсякчас Любові, Кохання такого - такими, як насправді подобаємося Йому, Собі, Людям. (АВТОР).
       Порожнеча – Чаша, наповнена вином  Вічного у наших серцях Землею-Небом. Розкоркована пляшка кагору “Золота Амфора” – наповнюю Келихи: і дзвін-луна Чогось Магічного.
Божественний нектар – поцілунок Чаші Порожнечі, наливається музикою почуттів...
Запалена свічка!
Є час, є дивне діяння чарівної Присутності – повені спокуси, власне, того, що є коханням і переконання Присутності Містичного Сяйва Тебе - од Тебе... 
Мені не весело, мені не сумно з вином і без вина: є щастя необхідності бути із тобою... Смакувати каву, фрукти, шоколад; розмовляти і пестити оксамит Порожнечі – Символ і Знак, що пророкують прийдешнє, і, запивати вином майбутню Ідилію – Берегиню вічності почуття Любові, і спрагу кохати...  Кохати єднанням гармонії екстазу, дивовижно, коли небесна купіль солодкої енергії піднесе до Небес Тіло, нагороджене радістю вина закоханих.
Порожнечу відкриваєш у собі, коли самотньо збагнеш зміст, а навіть, можливо, розкриєш свою Вічність. Дорога ніби й не близька і не складна, звичайно, для подорожнього - спраглого мрії Неба. Мабуть, не тільки через спеку жадаєш ванни чи ріки, ставка, озера, моря, океану?...
Вже ілюзія води повінню несе, а стрімка, холодна течія вгамовує спрагу очищення Купалом. Слава Богу - не тече повз майбутнє, а усміхається і залишає аромат згадки. Здалося, це та, з минулого, де колись розминулись; або та із майбутнього, до котрої ось-ось доторкнуся...
Келих випромінює її тепло і дотик цілунку... п’янко!  П’янко!  Палає чоловіче єство Пристрастю, Жаданням. Промовляю, можливо, недолугі слова, але не я вибираю їх – вибрали мене, самі голосять до неї із тої Величної Порожнечі Кохання. Тільки зостається Щось згадати... Почуття  заповнюються Словами, які  прославляю, Кохаю! Мені тільки описати-розповісти Правду, як Зоря Душі світить у Небі  розлогістю - простором людської вартості життя в коханні, в любові, в дружбі, в честі, повазі, як Воїна Честі.
Ненависть убога і сумна для людини. Ненависть отрута, яка і лікує боягуза, страх - захищає кохання, любов, життя, майбутнє без ворога...
Ми п’ємо, властиво: один келих світиться кагором, наповнений Порожнечею Твоєї відсутності. Мій – Прозорістю Порожнечі, хоч раз по раз наповнюю “Золотою Амфорою”. Та зусилля марні - ти бачиш, знаєш. Вочевидь смієшся - я п’янію від сміху, голосу, тіла, жару душі. Либонь таке кохання: добре, красиве, божевільно розумне. І страждання світлим смутком за повноту журби пристрасті, бажання природного екстазу, задоволення тіла, і мрією себе створити у твоїй плоті...
Хто народиться, ким Буде? Людське прагнення – не обман, якщо світить Мрія. Послухай, кажу Тобі: любов коло чи пряма лінія до смерті? Ти мовчиш. Торкаюсь Твого келиха – подзвін розколює тишу. У очах світяться зорі – показують дорогу до Висоти Колом... Спіраль! Не чиясь, а моя дійсність мого життя, мого кохання, моєї любові є вартістю майбутнього...
Сміється Порожнеча. Я відчуваю звабу дорогого, близького почуття, мрії, що небесами линуть - так стається, коли  Тебе нема тут і вже. Життя без любові – криниця без води.
-  Поглянь на мій келих, що у ньому?... Вино! Прихилися – почуєш голос мого серця у крові.
- Життя завше у Порожнечі - повне кохання мрій.
- Демонічна енергія таланту безмежна – такі популярні: досягають успіхів у політиці, у війнах, революціях.
- Матриця народження – Лада, Берегиня, Краса, Ласка –Управляють Світом...
- Але ж!...
- Не засвітиться Зірка, якщо не потрібна.
- Зірку  запалює людина в любові - вибираємо сягнути її у цьому житті.
- Хто має дорогу мрією - у майбутньому засвітиться у небі. А блудливий  минулим тліє.
- Мрія і Любов у минуле не ідуть. Майбутнє рушійне. Минуле – скриня із фотографіями, речами, пам’ятками – тепло мандрівника у собі.
Згорання у Замкненому Просторі, переплавляється у щоденний смуток: минуле у Смерті - у майбутньому Життя! Роздвоєння – Страта.
- Думки творять Людину.
- Ти Холодний - не твориш кохання - твої  почуття невільники минулого. Ти не сягнеш Мрії.
- Кохання поза розумом, без часу... Творець самотній, проте Його Велична Порожнеча,  запалює зорі. А Ти хто?
- Та, з ким п’єш вино.
-Ілюзія, Мрія?... Чи... Пів Нічна Зоря - далека омана, холодна жага пізнання?
- А я думала – бануєш і жадаєш кохання.
- То чому віддаляєшся, покидаєш мене? Побудь із мною хоч цю ніч.
- Прагнеш тому, щоб не прийшла твоя Смерть? Ніби не сам ідеш до неї, як до коханки в обитель пустотливості. Друже, а вартість є така Того, хто Ти!
- Твоя відповідь смертельна, а я мріяв...
- Ти прагнеш шалу плоті, а  не мрії.
- Плоть?... Без їжі, вина, задоволення – радість танцю із Білої Косою. Щодень висмоктує сили єства, а це ненаписані Слова, Картини і втрата своєї або чиєїсь Мрії. Мені не однаково: бути у плазмі Творчості чи танцювати із Смертю, гайнуючи час.
- Ти не можеш позбутись думок про Смерть і тому не маєш Мрії. Життям – впізнається і оцінюється Вартістю Смерті - тоді твоє Значення заявиться на майбутнє роду Твого. Ти так хочеш?
- Мені необхідно ще написати Щось про Велику Порожнечу, а потому куплю собі револьвер. Танок із тобою, пані Смерте, буде веселим – така моя одиниця Порожнечі. Вона шепоче: я - твоя! Я- твоя! Я-твоя... Книжка, Картина, Музика, Вистава!
- Не револьвер, не Я вирішуємо сенс життя для вічності. Реінкарновані  - назначені для Суті буття Людини. Ідучи у Суть – відкривається Порожнеча Життя тут і вже.
- Годі, люба. Цю розмову вчинив для розваги із тобою, оскільки так себе спалюю і перетворююся жаром... Вітри роздмухують,  а я самітнім попелом  раюю із самотою.
- Хто Ти?
- А ти хто?
- Твоє кохання!
- Кохання?...  Я обманув коханням Смерть! Кохання від... Смерті білого-білого тіла? Наркотик... Позбутися почуття нездійсненого, не пізнаного...
- Ти не крадій любові рідних, друзів, знайомих  - на загал людей. Ти знатимеш безумство кохання, знатимеш танець Смерті, побачиш-побудеш у паралельному Світі.
- Чим заплатити?
- Тим і тими, хто навкіл тебе... Я посилаю тобі Блискавки і Громи свого тіла аби тебе очистити од  Присутності всіх і всього для Творів майбутньому: я тут і вже!
- О, ти прекрасна, дивовижно ласкава - хочеться Смерті, сердито божественна Богине!
- Лестиш неборако... Принесла тобі пісню – слухаєш, насолоджуєшся і кажеш: у Порожнечі нема Смерті, а в Смерті нема Порожнечі.  Осягаєш Буття в романах... Погрожуєш мене, Смерть, описати, розкрити. А скажи, якою? Гарною, мудрою, ласкавою, веселою, цнотливою, розбещеною чи Холодною Пів Нічною Зорею?
- Ти залишила Аромат свого тіла у моїй Порожнечі – одурманила.  Перетворила для Себе полюбовником – попутником Вітрогонки,  виконавцем-слугою Твоїх бажань, насолоди; хмільним спокусником – дияволом, дияволиці Кохання.
- Так, такого прагну, коханий!
Шепіт-шелест уст; дзвін-подзвін роси Келиху грайливого рубіну; п’янкі, жагучі цілунки Смерті. Наливалася Порожнеча кохання - Світ повнився радістю життя - поголос зітхання ласки... Я поринав у пристрасть Творіння, осяяний  прозорим сяйвом чуття Її, Мрії, Майбутнього...
                Розділ – 2.
Дивна ніч повнилася божественними Блискавками, Громами, Зливами...
Я вийшов у Сад і Стихія обняла мене, освітлюючи, обмиваючи, охолоджуючи розпечену білу душу, палаюче тіла в сувої  Любові. Магія Перуна чарувала і я наснажувався великою силою, безмежним жаданням-переселенням в живописні краї прадавнини.
Блискавка світлом креслила тіні будинків, дерев пишні крони, срібні струни дощу - усе  творилося радістю любові відчуттями єства - суттю Землянина, ототожненого із Волхвами Творіння тисяч поколінь - тепер блукає Нащадок з проблемою Любові - Ненависті у собі із Україною – Араттою, пам’яттю – пам’ятником  Кам’яною   Могилою, Царем Атилою, Святославом Хоробрим, Хрещеним Володимиром, Гетьманами Православними, Козаками Запорізькими, Махном, Петлюрою, Бандерою; Ленінця-Бланка, Сталіна, Кагановича Голодомор десяти мільйонів, розкуркуленням-колективізацією, індустріалізацією - вилучення з рідної землі нації і заселення чужинцями;  розстрілами українізації і депортаціями в концтабори Росії - теж десяток мільйонів; війнами світовими і локальними - теж десяток мільйонів знищених; будівниками комунізму і дисидентами, перебудовою – демократизацією; незалежністю, позаблоковістю, без ядерністю і ще чиєю жертвою?... А я ще прагну любові!
Дивний  я на Землі - Інтелігент Хлібороб! Водночас – упевнений. Стихія не мине допоки не здійснюсь у вічності. Навіть мій ротвейлєр збагнув велич Стихії, як Знак Неба, підкорився Їй. Принишк, притулився до моїх ніг – не відступив, не сховався у затишок – безстрашно споглядав на хмари, що кресали вогненні стріли і роздирали себе небосхилом. Перун – Порожнеча Чаші - Знак кохання Пів Нічної Зорі!
“Хто вона?!” – Навздогін вигукнув. Блискавка озирнулася, освітилася.
“Мрія -  бачиш!” - Усміхнулася, розпанахавши Порожнечу пітьми. Грім розлігся, глузуючи з мене. Я засміявся, сказав: 
“Перуне, ми однакові, ми з Любові!... Ха-ха-ха! Огромом живемо, творимо Красу, бо Кохаємо Блискавицю. Ми ЇЇ озвучуємо Словом Чола і Віку, і оплодотворяємо Дружин чоловіками Роду. Та Богиня, котра нас народила - нам призначила себе дарувати ЇЇ Коханню для продовження майбутнього.”
- ?....
“Мовчиш!”
 -?....
“Вас народила для наших Перемог!”
“Блискавко, не нуртуй, не спалиш на ложі... Знаєш – Кохаю, як стихію і нестямний паланням, як Ти. Небо, ти Свідок моєї Честі! Чуєш, Небо, Люблю!
Перунові вочевидь не сподобалось, що Блискавка така нестримна, як кожна жінка, шалено хижа до чоловічого тіла. Вітром засміявся, шмагонув по хмарах, остудив пристрасть божевілля, здибленого демонічним коханням Блискавки тут і вже. Я реготав навздогін Блискавці, Грому, Собі, Пів Нічній Зорі, що зазирнула із-за хмар у синьому Небі, приславши Мрію Поцілунком арійки, скіф’янки, слов”янки,     русинки, українки...
Заярилася Блискавка, знемагаючись пристрастю, освітлювалася, освідчувалася, викрешуючи: ти мій! ти мій! ти мій!
Отака Ти, мовилося мимоволі, впевнена у собі і тобі байдуже чи мені сподобалась? А, якщо ні!
Блискавка, розірвала на собі сорочку чорної хмари... Я побачив серце Пів Нічної Зорі і... було, поруч її - серце моє. Вони були ідеально молодими, красивими, повними Чашами Кохання - наше життя здійснювалося єством нашого почуття – суттю у Щось, чого не впізнаємо без двох сердець. Та враз Вічність – Блискавка палала, як пізнання серця із серцем у Віщому леті Любові Життя...
Стихія віддалялася у вирій, як молодість. Мені не хотілося повернення у минуле, а мелодія серця смутком журилась.
“Я тобі сподобалася. – Не питала, а стверджувала, розмашисто Ти у високості Ночі, скупаного Мене у Саду Землі. – Ти Богом вільний, тому дарую тобі пізнання кохання у Безкінечність не тільки стражданням, а жмутком радості.”
“Не впокорена мною, а великодушно даруєш...Себе? Чи я Чоло Вік, якщо відпустив дружину за кордон на заробітки, а звідти трублять про сексуальних рабинь у борделях?... Спали моє єство, якщо Чоло Віком є!
Люблю Дружину-Жінку-Дівчину – так заповів, Блискавко, геній-поет Шевченко, кинутий в казарми царські за Слово. А кажеш – д а р у ю!”
“Він подарований Мною вам, а ви його тримаєте у тюрмі своєї несвободи... До речі, як і ти, запертий у льох бездушшя. Тебе не читають, не знають окрім подібних тобі...  Голосує проти тебе, на призначеному тобі місці чужинець на своїх таємних зборах: твою правду проголосував брехнею, свою брехню – тобі правдою призначив?  Заперечиш – засудять за розпалювання ворожнечі... “
???...
“Мовчиш, християнине? Віруєш у їхній гріх? Чи страшно тобі ворога не любити? Тобі ліпше тихцем вмирати живим - істотою без Духу, Волі, Свободи! То чи тобі вести  розмову із Мною, Коханою, коханкою, жінкою, дівчиною - моєю вічністю? Он, що! Страждаєш од порожнечі написання роману і безсилий змінити суть. Засмічений...  Думаєш - тільки Смерть Щось вирішує. Так, Я завше біля Твого Порога. Однак, боятись Мене – похоронити себе живим.”
“Тавруєш білим тавром мою Душу, для чого живу?”
“Не спіши без Часу, який наповнює Чашу, щоб ти здійснився у Порожнечі Книгою.  Ти будеш чути пестощі, п’яніти ароматом тіла – Вона заявиться у вимір твого Часу. Це так само, як відчинена Брама Вічності до якої іти повсякчас аби ввійти у Неї, а там... Одиниці! Туди не входять заради наїдків, автомобілів, грошей, задоволення, розваг – там Час святої  Порожнечі, повноти Вічності Кохання Чоло Віком мудрості, честі, правди, сили Роду – зупинишся перед порогом не відаючи, що ти не ішов...”
“Божественно, Блискавко! Тиха наша розмова у Саду домашнього вогнища.”
“Життя - Мрія, Простір, Тривалість, Пізнання.”
“Маниш Стихією?... Згоден, якщо своє тіло розкриєш мені...”
“ Умить прагнеш згоріти!”
“?...”
“Чому замовк, застановився? Ти ж жадаєш Неможливого і злякався Смерті!”
“?...”
“Думаєш про свою значимість для раю на Землі і боїшся Потойбічного: Всього нема – Все без Порожнечі н і щ о!”
“Хто я є, що є мною – комусь потрібний, від чогось залежний і винуватий усім в усьому?... А я не хочу від когось, чогось зворотного – Свобода для мене - моя Порожнеча Всього.”
“Жадаєш життя поза Землею, поза Народом?”
“Напевно,  Божевільний! Ти згодна бути моєю?”
“Бути вільним... від Бога - Велика щедрість Його! Однак, ти ще тільки ідеш до Брами, а переступиш поріг... збагнеш Порожнечу  Вічності Людини.”
“Мене викрала не Порожнеча із минулого.”
“Повертайся до світлиці – випий Те, чим наповнений келих і  відкриється тобі Лінія Вертикалі життя.”
“Я вдихаю Аромат тіла Жінки.”
“Ознака Того - Тобі відбутись Чоло – Віком! Напій  пристрасті коханням оволодіває і диво діє любов. ”
Мене охопило дивовижне бажання. Вона огорнута, золотим сяйвом неначе сувоєм шовку,  наближалася – відчував тепло, збудження, хіть...  Мої руки пестили Пів Нічну Зорю!
Чому собою не володію, кого обнімаю? Оговтуюся - стихія минула! Я стою посеред саду, викупаний дощем, висушений блискавкою, випрасуваний громом. Чийсь голос лунав одлунням у Порожнечі Чаші Неба, між мереживом зір, у не випитому  келиху вина. Мій “Скіф” ровейлер дивно споглядав за мною. Я його погладив, заспокоїв. Він теж був сухий.  Повернулися до світлиці. На столику повний келих  вина. Взяв, огорнув долонями - відчув тремтіння: щось живе - через вінця вихлюпувалось золотавими піщинками - сипалися-світилися по столу, по килимі, заповнювали кімнату. Було сяйво. Я торкнувся устами краєчку келиха – сяйво входило в мене і ставало мені мило-любо.
 Містичний Келих Пів Нічної Зорі – кликав, манив, чарував, усміхався світом ночі, загравою, що золотилася Вертикаллю Чаші Неба... Світилося полум’я Тіла. Кожний доторк озвучував мелодією струн кохання: уст до уст, грудей до грудей, ласки на ласку...
“Тепер нема вороття від кохання!”  Мовила Пів Нічна Зоря.
Я смутком самотності усміхнувся. Келих наливався  сяйвом блакитного неба. Я пив, заповнюючи душу, серце, думки, Пів Нічною Зорею. Її полум’я пестило, огортало збурюючи плоть пристрастю, як жадоба весни - впору плугом орати ниву... Чар мелодій скрипки Ванеси Мей - фантазія дивовижної гармонію плетіння:  Її - Мого єства із плином сяйва насолоди... Гарцювання, гра, забава, пустощі в Чаші Неба. І зорі гаптували, мережили, в’язали таємницю кохання, відкриваючи неозорість вічності чуттів, простір безмежжя Порожнечі в шовках – оксамитах простирадла Вічності Миті Життя – Творців роману “Вертикаль”.
“Чому коротка Мить Кохання?” – питаю.
“Початок “Вертикалі”, а вже стурбований миттю кінця. Заповни Порожнечу змістом  - мить буде Вічною!”
“Творити Вічність?... То є ціль не одного життя!”
“Одного у тобі не буває... Матерія твоя – оболонка, а  сутність усього є Вертикаль, яку  вивершуєш у Порожнечі життя Словом!”
“?”
“Засмутився? Смуток –  мить вирію, аби повернутись весною. Вічність обмежується людиною - гірко без твого, людино, продовження в собі!”
“Щось інше чую!”
“То почуття, які несила моя взяти собі.”
“Почуття?... Красуня на ніч? Діло задоволення? Не більше аніж кількість баксів! Гірко.”
“Злиденні любов”ю, дружбою, честю – життєва смерть кінця народження: без божественного дару Мрії – дороги  зустрічі з Пів Нічною Зорею - утратиш Вертикаль життя.”
“Бути без майбутнього? Інкарнація, реінкарнація? Та, Пів Нічна Зоря, моя Мрія красива, щаслива – підкажи ЇЇ  імення?”
“Втратиш Чашу Порожнечі, скаже тобі сама.”
Дивина небесна огорнула мене: Пів Нічна Зоря поцілувала світанням Землю, окриливши мою душу почуттям, омолодивши тіло, відбудеться зустріч із Нею. 
Я увірував - вона вже була тут, ми кохалися – ніч містерії, магії, вічності продовжується у пісні Емми Чаплін. Пісня світанку  продовженням Мрії зустрічі – Мрії  двох землян, за Словом - Кличу кохання.
Я збагнув: я - той, який здійсниться із нею Вертикаллю душі і тіла -  творіння  життя насолодою: серця – серцем, чуттям – чуттями, тіла – тілом!...
Простір бажань - музика і пісні Vanessy Mej, Kylie Minogue& Nick Cave – були тут... Цілувалися пристрастю Дива первісного. Отримати і  остерегтися Миті,  скинувши одяг хмар - розкрилася Пів Нічна Зоря...  Встав Ярило на трон Дня – зникла в голубому сувої Неба Вона.
“Фабула! Імення?”
“Анілозі. Народиться у Вертикалі!”

                Розділ –3.
Тисячі Доль виїжджають із країни – землі Бога, Саду кохання із-за убогого життя людини: мародерство шахраїв, владних бандитів-грабіжників з імунітетом недоторканних. Учителі, лікарі, музиканти, інженери, митці, науковці - нелегальні наймити покоївки – доглядальниці, безграмотних, немічних, старих багатіїв (платять кратно більше аніж у школі, інституті, університеті, за мистецький твір). Або, загнані обставинами безправ’я, красуні  у нелегальні борделі рабинями фізичного задоволення імпотентно-духовного, морального, чуттєво-злиденної полоті євро - доларового утробного мішка. 
Дикунство усуспільнене - нечуване сторіччями – подзвін цивілізації двадцять першого століття не полонянками-ясиром воєн; не гетери імператора торів, королів; не гейші - супутниці інтелекту, культури, звичаю, традиції нації.
Влада двоєдушних, двозначних, двомірних, із технології обману демократичних виборів: компаній і нарад, конституцій і законів, союзних договорів блоків. А  любов, а воля, а свобода – звичаєві, природно одинокі самітні – не у ладі  влади.   
... Не Кельтський вимір, не аристократичну пудру – дарую, тобі Анілозі, а Слов’янське мудре почуття  – Чашу Світла випити із мною  коханням у просторі Саду – Сад - Рай тут, на землі, у житті Твого і Мого Призначення.
“Не боїшся смерті?”
“Смерть – міра життя в Саду тут, на землі, на берегах Часу, що дається успішно переплисти  на берег продовження себе коханням,  працею.”
“Цього прагне кожний! ”
“Я – не кожний, як і не кожні є Я!”
“То хто, ти?”
“А ти не знаєш?”
“Не шануєш мене: питаю – скажи, якщо відаєш?”
“Чому зобов’язаний тебе шанувати?”
“Хоч би тому, аби вмить не забрала твого життя!”
“Навіщо тобі такий я...  Не брешу, не влада, не багатий, в карти не граю, не віруючий – перед Богом заборгував то, якщо мене візьмеш – Він інкарнує мене, щоб відпрацював талант: бач, фабула вже є тільки я ледацюю, а ти тут, як тут старенька-біленька. Однак за марну роботу ти теж не візьмешся. Облиш, рідненька! Хоч, коли чесно, то без тебе моє життя втратило б хоч якийсь сенс тут бути. Ти хитра, але не забувай: я – українець і сотнею мільйонів тільки за двадцяте століття перенаситилась. Уявляєш, твоє Царство перенаселене молодими українцями не своїх воєн, голодоморів, концтаборів, розстрілів – будівники комунізму, а тепер і капіталізму. Повір: терпіння лусне... А нащо тобі, у твоєму Царстві, переворот?”
“Ніч переспиш із мною?”
“Нав’язуєш мені роман, навіщо?”
“Ти таки безглуздо закоханий.”
“Закоханий... у Пів Нічну Зорю, а Імення земного не знаю.”
“Будеш розважатися - насолоджуватись мною... Забудеш її стражданням, біль, самітність, розлуку – будеш у вічному спокої. Я ж Санітарка – приходжу до хворих, лихих, злочинців молодих і старих, бідних і багатих...  Земля Хворіє через Зло людей – Страшно мені бачити Майбутнє!”
“Кажеш, Санітарка... Я хворий? Вчинив Зло – забереш у своє Біле або й Чорне Царство? А я і не знатиму Імення Коханої, назви – ти же маєш живих і мертвих у Своїй Білі-Чорній Книзі?”
“Така моя вічна робота: війна це чи мир, катастрофа чи хвороба, старість чи самогубство, що ти собі задумав, або той, кого замовили кілєру!”
“Скаржишся. Я теж творю  всеньке життя Слово, але марно – люди кращими не стають... Відчай...  А Та, яку кохаю – Мрія... Нині не прийшла: дивись  - самотній п’є  вино смутком!”
“Бачу - вона у твоєму серці. – Смерть усміхнулася. – Повний келих спраги...  Гаразд іду до інших відвідати – нині ти не самогубець, а кілеру ще не заплатили за роботу...”
“Не торгуйся!... Іди добром і ми квіти з тобою.”
“Квіти?... Кохання  одної Ночі – модно, круто, банківський рахунок у Швейцарії.”
“Торгаша ти торгаша! Кохання не продається, як Сонце, як саме життя.”
“Я тут не для помилування. Однак – добра: дарую мить – спроможися сягнути Порожнечу – ощасливлю Вічністю!”
“Мить!... Я не торгуюсь життям, а ти бережися моєї Любові – не зрадою Пів Нічній Зорі! Лютуєш од людської любові, втікаєш у нетрі ненависті всяких ненависників правди, мудрості, честі.”
“На твоїй Землі стільки поживи: ні вдень ані вночі, ні  роком ані століттями на хвильку не маю спочинку – стільки роботи. Хіба тепер, із-за твоєї незалежності поменшало роботи не звичне діло... А начальник Сатана вже лютує – поназначав кого треба косити. Не моя робота Людей Слова, Музики, Театру косити. І ти у списку... Мушу бути двоєдушною, коли звітуватиму перед начальником по Біблії. Хоч чому я повинна бути чесною, якщо ти віриш чужим богам, а своє занехаяв, якщо цілком не забув. Збились ви братці на манівці чужинців. Назбирали чужого – страх показати своє Обличчя. А стільки непотребу понаростало, наживилося – доносять на тебе Йому, щоб забрати тебе із Землі. Подивись, скільки доносів написано, тепер, у незалежності! А ось і платня за особливо небезпечного – вже про авансовано  банком Юди. І це вже у “Чорній Книзі, подумай: чи варто бути самогубцем, помагаючи Юді – грошей кілеру не заплатить: скаже – робту не ти виконав.”
“Смерте, то тебе нічого лякатися?”
“Я ж природна, як життя! Зла треба остерігатися!”
“Знаю було... Хазарським Каганатом, Інквізицією Християнською, Переяславською Радою, Петром - рубачем голів козацьких, Бланком-Леніним - Голодомором України, Керуючим Політбюро нацменшини Комунізму - Ядерним експериментом України-Чорнобиля... А нині... побудови капіталізму тим же Злом! Багато роботи маєш Смерте. А ще звіти писати... А ми витримали, ми Є! І не в підземеллі, а на своїх Чорноземах інтелігенти Хліба на кожний День Вічності життя.”
“Ти виводиш, як твій Шевченко, Україну із Пітьми,  стверджуючи Віщу Чашу Держави Любові, Кохання, розкриваючи латентних, а то дуже сердить двоєдушних. Живучі ви із своєю прямою, щирою, простодушною Правдою.”
“Любов  і Правда – Справедливі, як Небо і Земля – все інше Зло!”
“ Я тебе полюбила і лихо моє.”
“А Санітарці любити заборонено?”
“ Ні, не те маєш на увазі: я хочу бути людиною!...”
“Ти  є надзвичайною людиною, бо справедлива до всіх людей, за то - прошу до танку!”
“Збожеволів! Із Смертю танок - за любов!... Не розумію – безсила!”
“Тобі  страшно?”
“Ні! Ні!... Любов, честь, правда... Ти мене дуриш аби тільки  танцювала, а не виконувала свою роботу... Хай буде! Не виконаю замовлення - відмовляюся!”
“Від танцю чи заробітку?”
“Ти мене переміг вальсом – залишу свою роботу.”
“Не можна! Ти повинна бути, але справедливою. Без тебе нема життя чесним, добрим, мудрим; брехня запанувала і Світ збила з дороги Правди -  люди втратили чуття між вірою і Богом, любов”ю і Злочином, ненавистю і Відповідальністю, війною і Карою, Смерю і Часом ”
“Я безсмертна у твоєму коханні Мрії!”
“Маестро, музику!”
“О, ні! Я боюся... Життя людське без мене не матиме сенсу, то велика правда, яку знаєш тільки ти, митець! То я вже іду од тебе.”
“Іди поважна пані! Ти теж мене переконала: Смерть зміцнює дух життя, любов, кохання, мудрість.”
“О, як поважно, шанобливо ти мені сказав: поважна пані! Ніколи, ніхто мене так  не називав... Ні, було не збрехала, звичка. Того, кого на вогні інквізиція підпалила: все одно твердив, що вальсує Земля навкіл Сонця, а не навпаки! А інші в страху, плачах, сльозах, прокльонах ніби я комусь ЩОСЬ завинила – жадають жити вічно, або хоч ще один день, місяць, рік... А для чого? Земля не витримає.”
“Ти потрібна, факт. А можна тебе попросити?”
“О, проси, що хочеш.”
“Дякую. Чому засмутилася?”
“Захочеш вічного життя?”
“Ні, не хочу. Я втомився... Прошу за... молодих талановитих аби не забирали себе із життя. Безробіття  тобі не загрожує. Маєш кілерів помічників, які  полюють на замовлених бізнес конкурентів. Є саможертовні месники -  їх називають, терористами.”
“Так, не справедливо щодо молодих...  Начальник їх боїться: каже, що вони порушують Закон. Я дякую тобі за любов із мною, за твоє кохання що освітилося у сю ніч. Я ще так не любила... ”
“Коли не люблять – не живуть. А я кохаю...”
“А навіщо тобі це  життя?... Працюєш, спиш, знов працюєш – у чім сенс? Стільки живу – не розумію людей.”
“Пробуєш агітувати, як депутат на виборах: все прекрасне для вас мої дорогі землячки, брати і сестри... Слава Ісусу Христу і во імення Його-Моє, я з думкою про себе...   вас – віддай голос за мене і житимете не в пеклі, а раю, амінь! Іди шановна пані до депутата, олігарха, чиновника і зроби так, щоб на завтра: зробив те, що обіцяв; що накрав – повернув людям; з ким не чинно вчинив  - відновив справедливість. Іди їх незчисленно – іди і зрозумієш...  Як і те – прошу до танку! І... станеш людиною, втратиш роботу, жебракуватимеш, як я на видання книжок.”
“Дивак. Давно поховали тебе живцем усі кого знаєш... Одна я пам’ятаю!...  І хай буде тобі приємно - знаю твої твори.”
“Чому?”
“Характеристики треба знати достеменно, щоб Сатані на Раді доповідати: добре орієнтуватись, коли на кого виписувати рахунок в нарядах на роботу. Точні характеристики пишеш – полегшення мені значне. Ось тільки “Вертикаль” – вічність Кохання, Народження, Життя і Пів Нічна Зоря у Чаші Порожнечі – якась Містика, Ілюзія чи що таке ще Скрите?”
“Якщо кохання - Ілюзія, то це Божественне Творіння Дива слова, серця, почуття, тіла: її – його!”
“Чому упевнений у її коханні? Ха-ха-ха! Ким будеш, любий? Ображеним, злим, зневіреним, зап’єш, бомжем, бандитом, злодієм через любов. Сам знищишся, а я лиш споглядатиму твій кінець. Чи викликатимеш мене, як швидку допомогу?”
“Не тішся – кохання творить Людина... Ітиму за  ілюзією-мрією  - досягну світла.”
“А ще прагнеш із мною, Смертю, поспати?”
“Чи вартуєш?... Гаразд! Танок тільки для Коханої – вона іде на нашу зустріч, іде!”
“Тоді я умру, а ти будеш вічно жити. Навіщо тобі ця вічність?... Страшно! Страшно навіть мені.”
“Любов – безсмертна у коханні. Ти теж... безсмертна допоки є ми, люди! Інакше...”
“Так. У достатку чи бідності – усі рівні у потойбічному Світі. Я тут, щоби життям не тринькали по базарах зневіри, людським фальшуванням не пишалися, підробкою – клонами поколінь не продовжувалися. Така Наука і Праця Твоя і Моя для Вічності Бога!”
“Розумію - не спатиму з Тобою і вальсу не буде. Іди, бачиш, Сонце прийшло...”
“О, то твій Бог!... А я  слабка істота, хоч рідкісної чистоти... Коли була Блискавкою, ти простягав до мене руки, розкривав груди – пізнавав Пів Нічну Зорю,  зачарував танком...”
“Але ти і бестія – укладімо угоду, якщо ти Пів Нічна Зоря?”
“Збожеволів! Із мною?... Договір!”
“Боїшся! Ха-ха-ха! Кохання перемогло! Ось, так!” – Покотилося відлуння ген-ген світлим краєм золотого неба світанку.
Замовлена смерть, запустила у свою буйну зачіску, виготовлену десь у експериментальних лабораторіях Москви, Вашингтона, Єрусалима, наклеєні червоні-сині зірчасті кольорові нігті-кігті – рвала волосся; збожеволіло блимала смертними очима – тремтіла, вивергала вогненний попіл, голосячи: “Кохання перемогло! Кохання переможе! Кохання НЕ... переможне, бо є вічністю Життя Людини і Землі!”
“Кохання не ПЕРЕМОГТИ!” – повторив я, наповнюючи Чашу Порожнечі почуттям, а келих - червоним вином.

Розділ – 4.
Розбудився пів на другу. Кімната замаєна косами ночі. Скільки спав?... Чи не спав?... Сон із Смертю не приніс ні страху ні поганого настрою. Я переможець! Бадьоро потягнувся. Приємно хруснули суглоби – тіло напружилося струною, солодко розслабився. Почувся повнотою сил. Встав. Накинув халат. Вийшов на ганок. Так було, як снилося. Злива обмила Сад і Небо – видно хмаринки. Над обрієм, Колобком сміється Місяць. Яскраві зорі – сузір’я мережать синій сувій. Ген, на сході, зірвалась  і полинула стрілою зірка – білої сукні шлейф розвіявсь слідом, як за молодою у танку.
Сад тихо-мирно дивиться сон.  Місяць графікою вималював дивну картину: величні дерева, діамантові роси, килим квітів - мальовнича таїна  Божественної Краси.
Зойкнула Птаха. Напевно Щось приснилося, як було мені. Світло із тінню, любов із гіркотою, праця із втомою. Скидаю халат на бильця шезлонга. Гімнастика розганяє  кров, збуджує м”язи,   активізує флюїдів, запалює думки, приносить натхнення Творчості. Із боксерського арсеналу: три хвилини – бій із тінню...
Тінь? Подзвін думки. Хто? Була, чи снилася, Смерть?... Танком прогнав. Гамселю кулаками в повітря “тіні” - уникаю ухилами, нирянням, підставкою рук, відскоком ударів. “Тіні” облич, жадаючих поховання живим - так сказала Смерть. Так ховали геній Шевченка, Франка, Стуса, а тепер?...
Піт оросив чоло, серце гриміло, дихання кипіло, думки блискавками рвали тінь – світилося ясно. Кілька вправ Хатха Йоги – абсолютне впорядкування людини праці. Взяв халат – зайшов до світлиці. Скупався під душем. Міцно розтерся рушником, одягнувся. Запарив каву. До кухні причалапав сонний Ротвейлер. Поділився з ним налисником із сиром. Каву поставив на письмовий стіл. Ввімкнув комп’ютер. Ще не завершив роман “Заперечую призначення” – дванадцятий розділ.
...Зустріч із віце – прем’єром Кабінету Міністрів Блискавицею. Жінка і Влада – одного роду. Компромат опозиції: краде, обманює... Бруд, провокації, шантаж і гроші – Великі грошу у банках Люксембурга, Швейцарії, Ізраїлю... Бридко писати про олігархів-чужинців!... Дихає, розквітає, мрія кохання твору, книжки  “Вертикаль”. Однак, коли брудно – не можу жити без чистоти - дописую розділ.
...Світанок. Ще ковток кави. Вмикаю музику. Лягаю на плед. Лунає здалека мелодія. Ненаписане живе, говорить у мені... Звичка взяти каву, але філіжанка на столі. Кава, як нашийник псові: почуття гідності сторожити і гавкати - не пропустити, не проспати – бути господарем чистоти творіння... Щось суперечить, приховує образ Блискавиці – зникає уява, втікає ясність-карб думки, слова і сама правда ховається в сон.
...Пробудився – Ярило ген до полудня дійшов. Вмикаю комп’ютер – відкриваю файл: “Я не знаю звідки тут, у цих світолітах  сум’яття,  де заблуджено предками, мною?... Із покорою приймаю поличину, ганьбу рабом - підставляюся вдруге, втретє...”
 Смерть надиктувала, подумалося? А Голос Порожнечі одлунив Двоном  думки: “Страшно Смерті так жити!” Я запалав ненавистю до себе, раба, того хто повинен скинути і віддати сорочку, як рідну землю. Ні моє творіння не буде рабським, а вільним у Свободі Людини Любові, Краси, Праці - нині і завжди... Клавіатура вигравала словами, образами, подіями. Розділ завершено. Закриваю файл. Вибрав ігрову програму. Шахи відволікають од життя народженої книжки... Але я ще там, де віце –Прем’єр   із проблемами держави, де Пів Нічна Зоря чарує...  Програю Королеву пішакові...
“Програти пішакові Королеву!” Зухвало, іронічно звучить її голос.
“Але ще не поразка! - Відповідаю. - Поверну собі!”
“Вигадуватимеш полюбовні інтриги, ревнощі, баталії... Вияснятимеш ситуації між любов”ю і ненавистю, між пристрастю і коханням, сексом і розбещеністю, життям і смертю – фабула комерційної книжки - успіх, гонорар у банку Єрусалима!”
“Ти ще не натанцювалася! – ненавистю спалахую.”
“Ти програв Королеву чи Пів Нічну Зорю, поясни?”
“Гра уяви – не більше!”
“Гра?... Життя?... Любов?... Мир?... Війна – усе ГРА велика і мала для кожного і по кожному!”
“Іди звідси, через тебе програв уже партію, заважаєш!” – Скіф дивився голодними очима: не снідали, не обідали, а вже й до вечері котиться. Я сповз із крісла на килим, обняв долонями пащеку - чмокнув у її. Пес облизався, але поцілунок його наситив. Полоскотав за вуха і ми дружно рушили на кухню. Я проявив кулінарські здібності - приготував яєчню із шинкою. Скіф мав учорашню кашу із м’ясом, отримавши свою порцію – жадібно чмакав. Моя їда теж ішла, аж за вухами, лящало. Ще відкрив пляшку пива “Княже”  - отримав абсолютне утробне задоволення. Тим паче, здавалось: подала їжу Пів Нічна Зоря.
“Може вразила мене блискавка? – подумалося. – Стояв, як язичник, серед Саду - не відаю і зараз чому, чого так було потрібно Богам?... П’яним  не був - вино у келихах! Напевно відбулись біологічні, хімічні, психічні зміни? То ще не фабула “Вертикалі”? Треба писати статтю – інтерв’ю  із віце – Прем’єром з економіки і паливно-енергетичних питань, Блискавицею. Проблема подвійна: діловитість і... То не з олігархом інтерв’ю при випивці та закусці та гонораром готівкою?”
Сідаю до столу і записую назву “Їй державою правити!” Але мене не покидає чиясь присутність біля мене чи у мені.  Реальність Пів Нічної Зорі - здається, рукою можу торкнутись - відчуваю її... тіло.
“Сподівався на зустріч і я прийшла. Прагнеш не покидати тебе? Мрія здійснюється!”
“Ти тільки мрія-зустріч, а, здається, бачу тебе справжньою, земною, не небесною. То правда, потверди?” Я підвів погляд у вікно до саду, де дозрівали персики, покепкував над собою: гей, намріявся!... Психолога треба, чи гарячка  після зливи? Спрагло допив пляшку “Княжого”. Погамував блукання почуття думкою, що редактору обіцяв сьогодні матеріал подати, а він виплатить гонорар. Праця, праця і ще раз праця! Стверджую собі, і  мрія-баламутка, і Пів Нічна Зоря  одступили... Хай там, у Космічному Храмі, пожуряться: я зобов’язаний шанувати, виконувати щоденну роботу аби існувати матеріально і тоді буду із ними... А може не повернуться, приревнувавши до пані економіки - стрим почуттів мораллю, гріховністю, але не грошима, якщо хочеш їсти!
Мені телефонують. Скріплюю стиплером листки. Беру слухавку.
- Добрий день - стаття готова! – Трохи роздратовано, не питає, а стверджує шеф.
- З кінця чи початку?
- Немає значення.
-  Готова, - відповідаю. Догадуюсь причину подразнення в голосі – у нього горять труби. Кажу: зустрінемось в “Едельвейсі” – гонораром обмиємо шедевр!
- А гроші маєш? Твій у кінці місяця - знаєш сам.
- Ще за попередню статтю не розтринькав, - відповідаю.
- Хвалю за бережливість редакційних грошей, - по-дружньому тепло бринить голосом. – Чесно - не пам’ятаю коли  платив.
- Та за тих других комуністів.
- Котрих?
-  Незалежних, пане шеф!
- Не зрозумів.
- Незалежних од нас газетних псів.
- То вже політика. Але зрозуміє правильно: мені ж відповідати за ідейно-виховну роботу кадрів - редактор на посту!
- Мій Скіф не знає посту...
- О котрій бути? Знаєш сам - шеф ненормований. Дай боже аби не викликали в райком!
- Який райком, шефе при незалежності! Ти помолився і бог не допустить такого гріха.  Їх розігнали ще у дев’яносто  першім!
- Таких, як ти, нині розганяють. Вони збереглися недоторканними, бля!...
- Шеф під Гаранта чеше.
- З тобою можна відкрито: газета без гаранта – дня не прожиє.
- А мені приємно відчувати виховний процес...  Скіф ще тільки в перший клас ходить, відстає од запитів вічного і невмирущого вченого...
-Буду! – Шеф обірвав розмову. Я чув що двері редактора заскрипіли – хтось зайшов без стуку, а Ред не говорить при свідках ні правди, ні брехні.
Я ще потелефонував у Лігу Меценатів з питання фінансування на видання роману “Юда потирає руки”. Головний розпорядник десь за кордоном загубився чи втікає од проблемних прикростей з виходом у світ політичного роману, а секретар гречно мовила: “Записую – передам шефу!”
Не вперше “записує і передає” патріотові, якому проти вітру відлити задоволення а правду сказати гріх. І так ведеться з гори найвищої аж до ями найнижчої. Зверху всяке летить - правило залізне: вгору плюнеш – на тебе повернеться.
...Замкнув будинок і подався своєю дорогою. В кіоску купив кілька газет радикальних, патріотичних і не дуже. В “Едельвейсі”, у кутку, біля вікна, столик не зайнятий - поклав газети. Подався до пані Оксани замовити каву, а коли прийде шеф – буде чарка. Але спершу сказав їй (вкотре?) про свою любов до неї. Залицяння-флірти Оксана сприймала гумором, або сумом. Проте без акції: хто як може – так стрекоче. А каву мені готує добірну, класну. Взяв ще пиво “Княже”.
Розташувався на своєму місці. Ковток-другий кави. І заголовок в газеті та врізка  про більшовиків Верховної Ради: хто скільки украв, кого, чим нагородили, кого куди призначили, хто переможець “Фортуни”; хто, кого, де, чому замочив і яку катастрофу потрапив... Далі, сімдесятирічний пан зробив вісімнадцятирічній дитину - щаслива пара... Замітка про реверс, анти реверс нафтопроводу Одеса – Броди, а теж бій Кличка із Сандерсом та найнародніший розквітаючий наш футбол. Тепер я був у курсі життя країни незалежних рад... Дещицю додала газета “Свобода” із касетних записів майора охорони Президента. Як мені  судити: охоронець чи шпигун? Думаю: те і те. Служить  чужій розвідці - охороняє інтереси сусіда, при президенті демократичному...
Із барсетки  вийняв статтю, записник. Записав кілька речень аналітики з прочитаного. А ще думка-містика Пів Нічної Зорі, танок із Смертю.
Шеф затримувалися і нема на то ради. Шкодую, чому не шеф? Наливаю пива – смачно! Спрага. Духота після дощу. Попри все чим  займаюся і піснями Білозір - відчуваю присутність Пів Нічної Зорі.
Містика - шелест подиху, дотики рук...  Чур, кажу собі: наелектризувала блискавка психіку, тіло... Чаша Неба, Місяць, Сад і  Вона...
Погляд у залу: чи не звернув на себе уваги присутніх? Були погляди у мій бік. Перевів зір у вікно, на Майдан. Панорама виглядає містичною: метушня, смикання, чвалання - буття-життя міщан. Міліціонер на перехресті ловить не круті новеньку автомашини, а комуністичний і капіталістичний секон хенд... Козак “Запорожець” кудись преться, макаронник “Жигулі”, кацап “Москвіч”, а влада на місці: “ Куди! Стій! За кутом знак, штраф із дірочкою чи без?” Сідають у патрульну – задоволення на десять гривень. Виходять: треба – порушуй: тобі –дозвіл, мені – прибуток, окей!
Незалежний реалізм – стаття для шефа - заголовок “Менти і прогрес!”
Відчиняються двері – погляд: входить знайома пані Вікторія і... сліпить Пів Нічна Зоря. Незнайомка віддавна. Блискавка пам”яті  розірвала завісу часу: вона – земна, я її бачу!... Мене проймає щем –  близька! Щось наказало підійти, запросити до столу...
Я подякував шефу за запізнення. Ще краще дякуватиму, навіть пляшку поставлю за гонорар, який він не виписав, якщо не прийде. Так собі записав до щоденника. Пані розташувались за сусіднім столиком. Вікторія привіталась.
Чому не запросити до столу, картаю себе? Пів Нічна Зоря тут! От телепень! Самобичування робить людину не тільки вихованою, але й дійовою. - Вибачте, - опинився біля Пів Нічної Зорі. - Тут вам самотньо, а за моїм столиком буде людно, приємно, радісно.
Гарна пані підвела на мене небесний погляд двох ясних зірок і полонила волю, почуття, серце.
- Багато обіцяного - вибору нема, - згодилася.
- Нема! – підтвердила Вікторія, пояснила. – То ж поет.
- Ві турбуєтесь про нашу скуку чі про свою самотності і чім ваш столік особлівий? – М”яко добродушно звучало акцентом мовлення.
- Т-тільки і т-тільки про вас, красна пані думаю. А чим о-особливий?...  В-вас зустрів!
- Марку, ти не заїка! - кепсько зауважила  Вікторія.
- Сталося через блискавку... Вас почастую тим, від чого не відмовитесь. – Нахабнію: “не відмовитися?” 
Хоч чого корчити цнотливого хлопчика? Про письменників соцреалізму таку цноту розповідають, що нині всякий піп, тільки за “зелень” гріхи відпустить.  А я висповідався, обмився у язичну ніч Блискавкою і Танком із Смертю... для тебе, Пів Нічна Зоре! Це та, стара Санітарка, пристала до п’яного коханням, але я не злякався - танцював...
- Ві задумалі ізменіть пропозицію? Інтересно познайомітся із поетом. – Подала мені руку і назвалася: – Анілозі.
- Марко – називаюся і додаю. - Із немовляти самотній сирота в коханні. А хочу, щоб сказали хоч раз на тиждень: я тебе люблю!
- Тебе уже люблю! – Мовила Анілозі. Я шляхетно поцілував її руку, мов лілею. Вона здригнулась – відчув. Повторила. - Люблю, Марку!
ЛЮБЛЮ - перевернуло мій занепалий світ. Подався до бар стійки. Замовив Мартіні, плитку шоколаду “Корона” із горішками. Пані Оксана чи правду казала, чи жартувала: “Влюбились з погляду?” Подякував за розуміння. Я повернувся до столу.  Пані Вікторія повела розмову, як видатний демократ, який завше був, є, буде потрібний всякій владі від бога - файно виступає для всяких народів. Вона його любить і навіть народила б від нього дитину - майбутнього громадянина Ізраїлю. Наче б  бесіду підтримую і кажу: треба вибирати породистих, а не пархатих, бо діти не винні, якщо запаршивіють. Я блудив балачкою, бо магії очей заглиблювали мене у гарне породисте біле тіло Анілозі. Між нами  ЩОСЬ творилося, як із бешкетними дітьми – хлопчиком, правда перезрілими, і дівчинкою. Тут, перед мною спокуслива відьма кохання, а не та Санітарка. Почувся мольфаром - можу зачарувати Анілозі. Вона очима двох блискавок уп”ялася  у моє потаємне жадання... Соковита  нагота весняної землі жадає плуга... Думаю: так твориться містично-еротичний і, звичайно, геніальний роман. Мене, як видатного суперсучасного романіста, застрахують, як, наприклад, футболіста ноги на сто мільйонів баксів; зарахують на довічне Державне утримання; платитимуть гонорари на розтрати залицянь до фурій; а за справедливе змалювання образу сексу, у зимовий сезон генія-творця  відправлятимуть на Канарські Острови відпочивати після ратних трудів. Я не відповідатиму за те, чи хтось читатиме геніальне. Хіба коханці, не моргнувши оком, шепну “Роман геніальний - тільки між вами і мною, о, Фортуно!”
Однак зараз, порівнюючи із космічним явищем Пів Нічну Зорю із реальною Анілозі - перед мною в натурі НЛО. Вона цілком засвітила мій мозок, серце, почуття прекрасним невідомим, незгасним жаданням кохати тут і вже...
Глибоке декольте - таємна сакральна глибина між вершинами Говерли і піку Івана – таємний лаз до вічного... п’янила  понад всякі вершини... Я дихав, мов вулкан, і, щоб не розірватися – ковтнув Княжого пива. Вона усміхнулась.
- Вам погано? – слушно запитала, але не справедливо за вчинені тортури жадання.  Що відповісти? Заступилася над скованим Вікторія.
- Марку, чула, твій колега казав: завтра День Ангела Твого і ти запрошуєш?...
- Так... Я ангел! – Відповідаю дурне. Який з мене святий? - Так, ото відмітимо, запрошую і вас шановні пані. Почнемо від нині.
- Наперед нє можня, - зауважила Анілозі.
- У тебе часом не температура? – лукаво запитала Вікторія.
Я притулив долоню до чола, заперечив кивком голови.  – Щось із погодою діється, - відповідаю так, як пенсіонери, скаржаться не тільки один одному, але й внукам. Діти їх не чують.
- До гарного Ангела я прийду! – Як блискавкою креснула Анілозі, проникши миттєво у глибину мого серця, але, вмить, сховалася у своєму потаємному світі, залишивши мені сяйво Пів Нічної Зорі.
- Запрошую прийти, - кажу дурне, після того, коли самі про це заявили, як із Законом Верховної Ради – прийняли, але виконують.
- А ві жінок любітє?
- Вас не можна не любити! – Грімко відповідаю, як останнім Словом перед розстрілом.
- О, ві  джентльмен! Однако нам надібно  іті.
Я взяв із баретки візитку і чомусь дав Анілозі. Вона подякувала.  Ще раз повторив прийти до Ангела. Вона приємно усміхнулась безглуздості: який із мене Ангел!
- Марку, надто не хвилюйся, - мовила Вікторія, - постараюсь – Анілозі буде.
- Розумієш Вікторіє, раптовість зустрічі – температуру піднімає, а я, як ти стверджуєш, поет. Скажи, ти щось моє читала?
- А нащо – тебе бачу, чую і читати не треба!
- Нє звічний ві, - чомусь так оцінила мене Анілозі. – Ми щє будім з вамі...
- Будемо, я теж... радий.  – Із язика ледве не злетіло “Хочу!” Пані пішли. Я подякував шефу порцією Княжого за те, що затримався. Або й нині  не прийде: чергово-позачергова нарада в адміністрації Президента. Розгортаю записник – нотую відчуте, відкрите, жадане. Чаклую словами-чуттями, думками-мріями: струни душі - світобачення  білого-білого тіла... Пів Нічної Зорі! Вона чаклує шепотом, шелестом, зітханням насолоди у безмежжі сплетеного екстазу двох єдиною книгою - тіла роману почуттів, мелодій, голосіння, скриків ранкового парування птахів...
Я почув вічність і відкривав Порожнечу Коханням квітами  людей...
- Ми зачиняємо! – Перед мною стояла пані Оксана.
- Згоден, зачиняйте, - відповів без своєї присутності тут.
- Будете ночувати тут?
- А, що вже Пів Нічна Зоря?
- Давно пішла ваша... зоря.
- Вибачте, здається випив зайве.
- А ви і без випитого такий! - Пані Оксана знала, що каже маючи досвід із клієнтів.
Я подякував їй за християнську чесноту – попрощався, вийшов на Майдан. Подумалося: якби шеф прийшов не зустрів би Анілозі: слава Адміністрації Президента за виклик на килим Редактора! А чого знов раденькі?...  Бо дурненькі!... Напевно - чиясь дружина, мама кількох дітей, ділова жінка... Не пам’ятаю,  коли казав, коли чув три слова: “Я тебе люблю!” Мабуть, вголос вимовляв, бо пішоходи: хтось усміхався, хтось уступав дорогу п’яному, хтось озирався - крутив пальцем біля скроні.

Розділ – 5.
БОГ: Життя - Смерть, Кохання – Народження, Музика – Реквієм!  А там, де любов - ненависть, мудрість – дурість, світло - темнота, щирість - хитрість, вихованість – хамство, честь - убогість... Вибір кожного у здійсненні вічного у Чаші Порожнечі безсмертя. Моцарт і Сольєрі - Життя по Смерті! Смерть - народження Майбутнього... Почуття Тіла, Життя Тіла - Боги Земні - Творці Усі! Їхня Велич - вартість Любові Смерті!... Кохання, натхнення, мудрість, честь, праця - політ до Неба. Що несемо Людиною Бога – отримуємо до Смерті: Дух, Волю, Свободу, Хор, Молитву, Проповідь, Таїну – висоту і глибину Людини у Порожнечі Вічного і Прекрасного Буття, Пам’яті  Нащадків! Ким є по Смерті?  Добривом Пам”ят і Вічного,  або Попелом Органічного Добрива... 
“Пізнання Забороненого – Полон Порожнечі, – шепоче Смерть. – У Ніч ти був із Мною... Ти переміг себе, я сказала правду.”
“Ха, таки переміг... свій відчай, твоя личина? Міг з тобою спати, але,  хвойдо, чому втекла, благородна?”
“Дивуєш мене: навіщо любиш, навіщо кохаєш, навіщо описуєш?... Покинь мене – подарую вічність: я можу, я Смерть, послухай, а скільки таких, як ти, забрала і ні слова про них нема?”
“А ти без мене, хто?... І тих мільярдів без кінця, хто? Небуття! Ти є для нас, а не ми для тебе, пані!”
“Послужи мені – отримаєш безсмертя!”
“Прив’язлива,  як лялька... Для вічності - шукай дурня, який не любив, не кохав хоч раз у житті!”
“Тому до тебе зайшла!”
“Ти не Анілозі... Її  ЛЮБЛЮ,КОХАЮ!”
“У романі, який пишеш, а інші читатимуть: любов, кохання, честь, правда, людина, а править ними зло люди, тому зрада, гроші, війни...”
“Люблю ліси, гори, води, повітря, звірів, тварин, людей і... мрію! Люблю книжки, друзів, кохання Жінки-Дружини - із ними  твоя вічність Смерте, Ніщо. Кохання увічнює, Смерте, знаєш, я  тебе не боюсь!”
“Невже не боїшся? Та я тебе!...”
“Ха-ха-ха! Не будь посміховищем - я люблю! Ти безсила.
“Себто?”
“Отакої! Торгуєшся вічністю, власне, холодною темінню – не відаєш про безсмертя любові!”
“Дратуєш мене.”
“Іди  Санітарко, я ЩЕ не ЖИВ...”
“Ти божевільний – інший од смертних!”
“Любов-кохання безсмертя у Раю на Землі! Ти теж любиш...”
“Не зарікай мене любов”ю, - верескнула Санітарка. – То моя робота!” Попіл остався у моєму нічному каміні.
...Полонений Пів Нічною Зорею я вийшов у сад. Небо сяяло ясно-ясно. Зорепад сіяв добірне зерно благодаттю... І чомусь Анілозі ішла по променях, зіткана із квіток: нагота овіяна вітряними кольорами – святилася коханням.
“Ти?!”
“Чекаєш?”
“Справжня? Не вигадка для роману!...”
“Котру прагнеш: вигадану, мене?”
“Скажу на День Ангела.”
“Навіщо завтра, якщо відрікаєшся нині?...”
“Завтра...”
“І після...  після днів – років, поки напишеш роман?”
“Живим любити – бути зрадженим, обдуреним, убогим...”
“Мертвих - страшно? До кого прийшли, ким стали? Боги таких не творили!”
“Я люблю Анілозі.”
“І не страшно?”
“Безстрашна моя віра.”
“Тому я тут, із тобою, язичнику.”
“Плоттю, бажаннями, насолодою, творчістю – Радість життя мого Знаку Першої Людини!” 
“Гріховною є любов плоті, кажуть тобі: не спокушайся!”
“Пів Нічна Зоря у плоті Анілозі?”
“Ще не кохалася з тобою. Чи захоче?... “
“Вона - у обіймах,  нестримна, як хвиля.”
“Я із тобою!”
“Анілозі?”
“Ти щасливий... у романі, а в житті?”
“Ти не Смерть, вибач. Вона прикинулася тобою: я тебе кохаю!”
“Не будь прискіпливим до жінки в любові.”
“Таких не кохають?”
“Сам казав: утекла і косу не потупило об твоє життя, твою любов...”
“Відьма у цю ніч прийшла за жаданням тіла?”
“Бо люблю тебе!”
“Люблю тебе - мелодія життя.”
“Кохання – диво двох!”
“Божа любов! Не кохані – не знають радості!”
“Говори-кажи – буду тобі натхненням, неперевершеною дружиною.”
“Ти  начало!...  Смертному кохання з богинею!”
“Ідемо до ложе - нам кохатися!”
“Смарагд і аромат трав, ритм і гармонія міста, краса і пам’ятники  Світочам, портрети сьогоднішніх... хай свідчать ночі одруження!”
“І дощ купає гарячі тіла у повені бажань природи зачаттям.”
Пісня Мадонни – тіло мелодій-слів, скрипка і смичок творили вальс... жадання істини, загадки, ласки, мовлення, сили, роман, вирій, дощ, спрагу, зиму, весну Чаші Порожнечі - наповнення майбутнім: Я – твій, Я-твоя!  Шелест уст - подзвін сердець.”
 Я замовив для Санітарки Реквієм аби нині не прийшла.
“Я справжня?”
“Жорстоко не вірити в ложі кохання, але не сила вірити!... Аромат тіла манить таїною - вторгаюсь погамувати жадання, а ти сяйво моєї уяви тільки роману.”
“Того прагну я! Хочу! Хочу! Хочу... тебе! Твій промінь проникає у моє тіло – творить жінку-коханку -  Чашу Порожнечі. О, Боже, як прекрасно бути   опроміненою!...”
“Пів Нічна Зоре, Біла-біла блискавко, ти розкрилася  Джерелом...”
“Кохання! Велична Чаша Порожнечі чуттів – гармонія досконалого жадання  тілом ложа природи сонця, місяця, зір, дощу без кінця часу і простору.”
“Чаша Порожнечі – Небо  душ нашої земної недосконалості, щоб повернутися кращими сюди знов, у життя тут і вже коханням, любов”ю.”
“ Кохання манить-творить усе живе, щоб народитися знов і знов!”
“Купаюся... Кожний порух, дотик, поцілунок – зваба і відкриття - розкриття квіткою квітники множити... Роман не сповна розуму: нащо достеменно розкривати правду?”
“Кохай і  збагнеш велич Кохання Аттили!”
“Могутній і Великий Предок: мудрістю, суворістю, свободою, славою, любов”ю і ненавистю тої, котра отруїла коханням... НЕ Лицар, а раб життям дорожить: жити, любити, кохати йому страшно! Такі плодять і народжують таких.”
“На Україні були найжорстокіші війни світові і малі; повстання, революцій, голодомори через любов українців і ненависть сусідів...  Мир і  Кохання утримують силу і ненависть до ворога твоєї Держави!”
“Кохай мене – не втрачай світла миру і не підступить пітьма зла: любов і ненависть - творці щастя народу!”
“А ти не отруїш?”
“Сам казав, хто боїться Смерті! Кохаєш мене - маєш  Свободу, Державу – є Лицарем, Волхвом Нації!”
“Пів Нічна Зоре, вино не випите – хочеться і хочеться п’яніти у твоїй Любові!”
“Тобі належу у ложі, у сні, у росі, у їжі життям - насолодою плодом нині і завтра... Назавжди!”
Роман. Оголена Анілозі сяє німфою...

Розділ – 6.
День самотнього Ангела. Вже кілька місяців, як отямлюю розлучення. Не відав такого. Здавалося - лише тимчасове непорозуміння, повернеться... Але так не буває, коли ЧОГОСЬ не БУЛО! Тепер освідомив: жив романами... Вона сказала: “Кому та писанина нині потрібна!” Грім серед білого дня убив... Мертвим бути – не жити! А, щоби комусь була потрібна писанина - купив пса, назвав Скіфом і вечорами читав написане: він слухав – я радів! Але чогось я у день Ангела у спогади подався, наче б жаліюсь...  Чого? Напевно б не явилася Пів Нічна Зоря!
Ото ж, у офісі приятеля Славка, (Вікторія за господиню) буде зручно всьому товариству. Зранку закупив на базарі свіжу зелень. М”ясні  вироби взяв у “Романа”, як і напої - у приватних магазинах. Вікторія формувала, сервірування, розставляла все і вся для десятка персон...
 А те, що у будинку мовчав телефон – було не звично не почути самотньому Ангелу у свій день: “Коли прислати Смерть?” Не звично було не відповісти самотньому Ангелу: “Для чергового роману, прошу!”
От моя не звичка любити ближнього, як самого себе, якщо замовляють мені смерть, обкрадають, отруює моє майбутнє – все первісне і вічне у цивілізації моєї нації. Готуюсь - гартуюся духом аби предки мене прийняли в пантеон Сварога, звичайно, після того, коли Санітарка прийде не танцювати, а забрати мої кістки, щоб спалити. Тепер вона, замовлена воріженьками, сердечно шанує мене, бо довідалася6 я її люблю, як життя...
Напевно, смутно усміхався, ідучи на пообідню каву в “Едельвейс” – зустрічні теж посміхалися і були гарними людьми для самотнього Ангела. Нині буде день Кохання сумного Ангела – зло не затьмарить -  відправляв панахиду мелодією усмішок. Виявилося, “Едельвейс” замовили на весілля. Куди подітися на годину? Зупинився на роздоріжжі.
- Ти чого на розпутті, сину божий? – Редактор, мабуть, ішов од вчора аби зустріти мене у таверні  і забрати інтерв’ю. – Вибач, вчора затримався...
- О, боже, якби не було вчорашнього, то не зустрілись би нині, пане редакторе! Волання інтерв’ю  в номер продовжує надії приємних, закономірних випадковостей.
- Правильно речеш отрочне, ідемо, отримаєш гонорар.
- Величне - гонорар!
- Моя доброта безмежну - запрошуй в “Едельвейс”.
-  На весілля?
- Женешся?
 - Із Смертю.
- Тьфу і цур тобі пек! Таким впік.
- А чого? Гарна, танцювали всю ніч... І нині буде ніч зачаття...
- Хто з нас теє?... Давай матеріал у номер - часу не маю: на ходу заскочимо у забігайлівку до універмагу.
Сталося, як не гадалося. Дива-дивні для самотнього Ангела - отримав сотеньку гривень гонорару! Радісно виставив редактору належні сто грамів коньяку. З Днем Ангелом, каже, щоб я прочитав у газеті. За що я  розщедрився ще на п’ятдесят грамів.  На тому  і розстались. Мені теж  було іти до свого самотнього Ангела.
Вікторія розпорядилась зустріти Анілозі, оскільки не знає куди їй зайти.  Збігаю сходинами до виходу, чекаю  на розі універмагу. Позираю на всі сторони світу –  флюгер. Відчуваю, вона іде. Так написано у романі.
- Добрий дєнь! Вікторія телефонувала - чекаєтє.
Відповідаю привітанням. Прошу звертатися на ти. Згоджується. Ідемо. Заходимо. Тут всі зібрались: друзі і знайомі - завше під кінець роботи. Хтось забув День моїх Іменин, а інші і не відали.
Ярослав запросив зайти із кабінету до “Захрести”. На правах головного, підняв тост за Ангела.  Була згода. Затишно. По мірі чарок - веселися   товариство. Розповідали історії, байки про коханок... не своїх. Своїх не публічать. Крадькома зирили на Анілозі, бо Вікторія і Наталя запатентовані директором і заступником, табу. До новенької, із акцентом - цікаво-привабливо. Однак шанси?... Видно закохана у письменника, чому не в олігарха? Що він може дати  коханці! Роман...романи?  Кому потрібні!
Ярослав подарував Анілозі мою першу книжку - тираж викупив, як для  друга, бо потрібний гонорар на хліб. А ще й псові на кашу: письменник може поголодувати, а пес не розуміє чому він повинен кістку гризти!   Добре діло зробив не тільки другові, але й українській літературі – має велику бібліотеку.
...І була музика, і були танці, і пора була розходитись по обителях.  Я провів Анілозі до зупинки. Вона сказала до побачення і пообіцяла зустріч на завтра. Маршрутка поїхала. Покинутому, одинокому, самотньому із недописаним романом, Ангелу – журитися. Чвалаю додому. Куплю Скіфу консерви -  ласуватиме, а я читатиму розділ “Вертикаль”.
Розділ – 7.
...Вона променями входить до світлиці. Огортає, цілую, ласкає, шепоче: “Кохаю, милий! Ко-ха-ю любий!” Суть вершини красивої дівчини, матері, жінки, коханки.
- Анілозі, ти  прийшла! – Радість охоплює.
- Я хочу народити дитину.
- Ми не одружені.
- Бог не заперечує кохання і народження. З ким він одружувався, коли нас народжував?
- Нас Боги творили...
- Так, знати була Богиня із якою ми відбулися тут і вже..
 - Не кажи так. Суспільство судить і жадає законності.
- Суспільство – добровільне рабство без волі і свободи кохання Людини і Бога.
- Так,  у пристрасті люди почуваються богами. Там, у глибині плоті, реалізується воля, свобода, народження життя... Звідти цивілізація, звідти ідемо нащадками у майбутнє.
- Кахаю! Хочью і хочью тєбє. - Записано акцентом.
- Зазвичай жінка схильна перебільшувати почуття, коли вона отримала задоволення. Чому так, Анілозі?
- Інколі хочітся здійснити себе надзвічайною...  Такою абі трошкі тєбє узять сєбє назавжді...
- Так написати?
- Так, Марку, і не дразні кохання моїм акцентом – піші мовою України – гето мелодія, магікі космосу, вічності українців у цій чудесній  Землі Волхвів!
- Дякую Анілозі! А із Московії мою мову забороняли і нині ненавидять – в політику перевили свій “могучій язик”... Створю тлумачний словник “язика” –  мовою українців і слов”ян західних...
- То добре. Я всюди жила і живу своєю кальбою... Хоч гріх не добре розмовляті українскою.
- Велика грішниця ти: треба вимовляти – розмовляти українською.
- Герай, дєкую!
- І я дякую за приємне: мило, любо...
Рядок за рядком читалося, розпеченим білим словом, припікаючи тіло, душу - схаменемося і повернемось на  дорогу духовності, любові, краси і демократій націй.
... Анілозі повивала, огортала, пестила, промовляла хвилями моря любові, злітаючи до високості, розплескуючи небесну блакить, розсіваючи золоті піщинки зір – отримувала і дарувала найпотаємніші чуття-струни, слова пісні любові.
...Пливли, замереженою Каравелою, освітлені Дивом Людини - Пристрастю Тіла і, Божественного дару Плоду Народження... Далі і далі, в простори Океану - Органу, вриваючись у солод матерії - Богам дається Кохання живе, на Землі!
По розпашілих тілах стікав дощ. Струни дощу звучали мелодією задоволення. Портрети, видатних державців, стояли охороною коханцям – щитом заступали їхню тілесну пристрасть од пішоходів, пасажирів зупинки маршруток, проїжджаючих авто. Всім треба швидше втекти од зливи, а не знати-бачити Кохання. Було сховатись у квартирі, ресторані, телевізорі, комп”ютері, заснути - дивитись сни; читати і дивитись секс, мастурбацію, демонстрації прав геїв і лесбіянок.
А коханню? Ні мрії, ні жертовності! Ні лицарства, ні честі! Ні романтики, ні божевілля, щоб линути небесами до Пів Нічної Зорі!...
Містичні мелодії, бурхливі сплески всесвіту, вулканічний екстаз кохання – космос щастя людини у незвіданій висоті любові двох на всю Планету – радість буття!... Плин небесними просторами, очищення плоті од бруду матеріалізму, намуленого суспільством-політикою-брехнею! Ми не бачимо зацікавлення коханням і не переймаємось сексом-роботою - нема нас у всесвіті любові!
...Втішені коханням, помітили: поодаль, отямився п’яний чи наркоман, із своїм світом  ілюзій, підглядав за коханням чужим – Анілозі - Марка: грішний, із свого притулку байдуже махнув рукою, мерещиться...
А цнотливий грішник, залюбки дивиться у щілину - мокрів од поту, зазираючи на гріхопадіння письменника із якоюсь курвою - завтра розкаже-осудить з отцем святим, та із чесними міщанами до церкви чи після  служби Божої. Отець з Амвона виголосить анафему письменникові. Парафіяни помоляться за грішників. А вчора, один з другим доносили компетентним органам: один, що чув у компанії в кав”ярні, а другий на сповіді... Чули вухами, бачили очима антирадянщина аморального і грішного язичника – радість мають обоє...  А грішниця на сповіді, за відпущенні гріхи, витримавши між колінами руку з ласки божої зітхне від задоволення... Все божественне не чуже людині. Гріхопадіння - спокуса солодка, як пиякові похмілля! Грішниці ніяково бути без гріха – підставить свою тацю – отримає благодать, застогнавши... Отець святий ще ого-го! Такого не відала грішниця, здалося, сам чорт заманив до гріхопадіння. А цнотливий, чистенький міщанин вистежить грішницю стихії гріха, відтак у захресті помітить кохання -  шантажує Красу: “Розкажу чоловікові, людям, родині, усім-усім! Ти курва, якщо не згрішить із мною?... “ А захоче -  заплатить, аби тільки дала, що грішне. Отака змія у Раю.
-  Анілозі, нам Бог повернув рай - Творець дає кожному те, що потрібне достойним.
- Марку, волю і свободу захищають щитом і мечем, а кохання – Бог Любов”ю!
- Дощ не минає?...
- Злива -  жадання радості кохання.
- Початок чи кінець роману?
- Дощ...

Розділ – 7.
Едельвейс. Мартіні, кава - чекаю. Ще не прийшла. Нотую в записник: увійде і скаже: “Бачу пише у блокноті, традиційно, за своїм столом, у кутку, біля великого вікна... Тоді - подумала: він той, кого пророчила мені моя бабуся... Я  дівчинкою в’язала   баранчикам очі у кошарі, а сама - у лляній, пошитій сукні із вишитим комірцем та манжетами бабусею, примостившись на бильця кошари, реготала із того чи іншого баранчика засліпленого мною -  буцає овечок. І регочу, аж дід виходить із амбру: чого мале хихотить? Махав рукою, бо знав: не сидиться їй спокійно, щось встругне – ногу підставить, чи кропивою попече... І що вона ще натворить, як виросте? Подумки питав себе дід та й з охотою брався до роботи: радість від внуків, як промінь від сонця, як чисте повітря, як ковток води із джерела. І не тішиться так, заробленими грошима в Америці, прикупленими землями і стадом овець...  Прийшли із сходу – забрали у колгосп. Тому радіє із витівок внуки, дивиться, як на принцесу, якій конче потрібне володарювання...
Наближається – освітлює залу – іде до Марка, сяє йому, єдиному... Їй так вдається чинити, як із тим дитячим баранчиком – інших не бачить. Він встає – зустрічає, осліплений... Зачіпає ніжку крісла – вона, у собі,  хихоче чаруюче чарівно, але не покаже ззовні, який він хлопчисько. Хоч кортить щось утнути ще. Надимила уста, щоб здатись йому суворою, не грішною, не приступною, бо вона не овечка, а ти Марку - залишайся баранчиком...
Марко відчув - гаряче притулилася, затремтіла - усміхнувся. Щастя - не напудрена міщанка із звабливим передком та задком, силіконовими грудьми і точеними ногами - цінність на вечір олігарху, крутому депутату чи якомусь базарному шаромижнику на фуршет.
Анілозі природне творіння краси на зустрічі із письменником, який Смерті називає Санітаркою. І танцював із нею, і лестив їй, а вона його життя ігнорує. Ось відбулись похорони у один і той же день учителя, який не витримав лихої долі і Бандита в Законі, застріленого на “Стрілці”. Із високих кабінетів кажуть: своє відробив, пора... Не тепер, то завтра, але пора – приціл точний, на те є влада.
Процесія за учителем убога. Процесія за Авторитетом – шик іномарок, позолочена труна, платні плачі, плеяда Отців і патріотичних проповідників - тавруваторів зла! Святий чоловік - давав гроші на будівництво Церкви, на Сиротинці, а забили... Кажуть - Гарант веде боротьбу з організованою злочинністю: ось, бери їх, косяком! Але ж хто порушить усе, усіх  у Законі? Недоторканність, звання, посади, ранги – всі грішники і всім прощаються гріхи. Тільки письменник чорнокнижник – пише таке ніби святі Отці горшки б”ють!  Посилають йому Смерть, а та курва натанцювалася з ним, проспала ніч і твердить: безгрішний – не бере такого. А правило просте: більше покійників – спокійніше богообраним жити та творити незалежність виборів дотермінових, поза термінових, безтермінових і термінових; збирати підписи “проти” і “за” мови і язика, НАТО, ВТО, Євросоюзу, і  членів голубих – лесбіянок;  вождів народних комуністичних бабусь із дідусями; ветеранів всяких вітчизняних воєн по “собіранію зємєль”.
А кому потрібен у романі любові-кохання оцей сумний пасаж? Закрив записник - поклав із ручкою до баретки.
Анілозі із панею, не одразу підійшла до столу. Пані клієнтка - хоче модельну сукню і зайшли на каву, домовлятись? Скрадливо поглядала на мене. Я зачарований магією її жестів – не відводив погляду і торкався біло-білого тіла Пів Нічної Зорі - у полоні музики Гріга: Сольвейг, Інгрід, Повернення Пер Гюнта...
- Нє понял, оні шта Герої?... Какой Украіни? – Примостився до столу секретар парткому, щоби випити президентських сто грамів, після зустрічі із закордонними лідерами, від стресу. – Нашому Гаранту доктор-психолог потрібний. А там, як бог дасть: пий горілку – люби дівку...
- Начхати мені – минеться твоя ахінея, - відповідаю і не можу відвести погляд од Анілозі.
- Ну да, дождьошся! Ти  дал етому падлу власть, а тепер ім начхать на тебя. Революцію нада дєлать!
- Ти не раз підбурював до всяких дебошів, починаючи із Петрограда революційнt м”ясо, для свого гешефту. Хитрий писок - жирний котисько приватизував Україну. Іди, я чекаю Пів Нічну Зорю!
- Да, мне казалі -  націст-фашіст. А кто она?
- Національне сало.
Підійшла Анілозі. Пртсекретар ретирувався,  свідок шістці непотрібний.
- Вібач, запізнілась. Чекаєш?
- Як саму вічність.
- О, чертвоськи гарно.
- Тільки для спокусниці без гріха.
Повіялась хурделицею жмутки чорного волосся від гордо стріпнутої і піднесеної голови – сакральне жадання утіхи музикою і співом Lady Chatterley Lover (Myers  Stars) – M. S. Ors - магічно зближалися полюси... Дійство вершилося дивовижно-дивне, взаємне, тремтливе.
- Я тебе кохаю, - мовила, як на сповіді.
 Кохаю! Кохаю! Кохаю!... Відлунювалося у мені Красивою українською мовою устами любові символів очей, знаків жестів, образу Анілозі.
- Відкриваєш мені - мене забутого, самотнього, одинокого чоловіка.
- А ти відповідаєш мені творцем. – В очах блиснули діаманти сліз бешкетного дівчиська.
- Аванс, дівчинко... Властиво, баранчику зав’язала очі, хихочеш з його незугарностей, а сама виростаєш до великої  і святої грішниці!
- А я уже мама.
- Мамі добре бути дівчинкою. А мене п’янить  білий аромат жінки.
- Не спокушуй.
- Кавою, мартіні можна?
- Люблю. Казала тобі про дитину?
- Чую, але не казала.
- Ти знаєш.
- Якщо відтвориш нас у народженні...
- Замовляєш близнят?
- А можна?
- Можу!
- Вартує келих підняти за змову! Подібне кохання Бог дарує раз на тисячу літ.
- Хто щаслива?
- Пів Нічна Зоря!
- Герай! Лабей герай!

Розділ – 8.
Друга година ночі. Телефонують.  Курсор ставлю на збереження тексту, клацаю мишкою. Встаю, беру “Княже”, ковтаю із пляшки. Екран сушить, ковток-другий - манна небесна. Піднімаю слухавку.
- Ти? – Голос Анілозі. – Приїзди чи приходи! Запам’ятай - “Авіаторів” – 18-9.
- Друга ночі... – Вимкнула телефон. Думається: так буває по Пів Ночі...
Місяць вів мене усміхаю...чого? Тиша - аромат літа, подзвін – поблиск роси, сон міста - схлип птаха і таїна кохання...
Під”їзд ,  сходи, прочинені двері. Входжу. Обнімає хвилею моря...  Гріг. Мелодія країни, як її тіла.
- Рониш сльози, чому?
- Радість.
- Але...
- Я чужа жінка.
- Чому так?
- Зустріла тебе.
- Але...
- Не значення... Ти був і прийшов, і не гріх бути щасливою на землі.
- Як і в царстві Сварога. У твоїх очах яріє кохання, люба Анілозі...
Розстелене ложе, свічка, вино, фрукти – затишне вогнище коханцям. Трунок індійських нектарів волочиться димком. Мережиться, повстається срібно голубий туман музики простором безмежжя; буря чуттів, тремтінням, палання - спрага коханців ефірною чистою-наготою зближує, загортає, падає...
- Це Райський Сад! – Каже Анілозі, пристрасно розкриваючись глибиною незгасного жадання.
...У променях місячного сяйва буяла магія Саду кохання. Перли вигравали у глибині ласки Пів Нічної Зорі: шелестом слів, гармонією тіла проповідувала сутнє.
Ніжність на просторі вічності у пристрасті єдиного єства; висота лету; астральне єднань діяння; насолода осягнення всього у волю краси екстазу; феєрія - творіння  протилежного. Загадкові ритми кожного і дотик дна – благодатний злету втіхи і падінням у безвість - втома музики,  співу “Одинокого Пастуха”.
Місяць сріблив пар у небесах-морях людей між людьми – двох у  леті, гармонії чуттів  Повної Чаші Порожнечі...
Скрик, схлип, зойк, зітхання, знетямлення краплями-перлами поту і,  застигаючих вранішніми туманами і падаючими росами...
Місяць і Пів Нічна Зоря аплодували коханцям: птаха співала, роса дзвеніла, запліднювалася квітка, щоб вінчати красу землі.
Світало. Я жив романом...

Розділ – 9.
Анілозі додавала останні штрихи до виставки колекції модельного жіночого одягу: “Кохання і Мода”. Подвійне хвилювання жінки Бальзаківського віку творило досконалість, молодість, майбутнє – все, чого до народження трьох дітей – не відала, не міркувала. Прийшла пора Весни своєї.
Попросила допомогти з пресою, телебаченням. І настав вечір, година. Відкрито подіум. Зустрілись поглядами, затримались... Я усміхнувся, показав кулак із пальцем вгору - чудово! Звучать литаври. Ведучий  представляє моделі - модельки демонструють сукні, костюми. Зал аплодує. Далі, у сузір’ї барвистих модельок, Анілозі аплодують. Щаслива! Успіх творчої праці після навчання в інституті, роботи у “Ріга-Модас”,  одруження, переїзди із краю у край...
Блискають фотоапарати, кореспонденти нотують, знімають телевізійники – реальність і рішення майбутнього: моделювати, подіуми, театри, галереї, поетика – Краса, Дух, Слово, Образ любити і любити... Рослини, птахи, звірі – любити Природу Богів! 
І закрутилася фантасмагорія змін. Наверстування минулого майбутнім:  дівчина кохання і жінка, мати  і творець...  Дійство ген од самотності Мрії, Казки до Марка життям майбутнього. У захваті пристрасті, величчю водоспаду, кидається у білу пінисту стихію обіймів.
Які у нього очі?...  Покохала Пів Нічна Зоря їхню самотність. Дякую Вам Боги! Не зостануся жінкою-функцій у лакованому комфорті... кухнею, диваном, телевізором, фуршетом - нема тіла без магії, радості без творчості, добра без любові. Чашу Порожнечі його самоти випити б до дна!
- Що фантазуєш? – Запитала Вікторія Анілозі. – Анілозі, ти мене не чуєш!
- Ах, вібач: куди іти?...
- І думати не потрібно – кохання само веде. Бачила Марка – очей не відводив.
- Зайду у Салон, чи порядок...
- До завтра.
- Дякую, до завтра.
Анілозі Вийшла на вулицю. Була радістю - усміхалися стрічні. Один сказав.
- Ви закохана, пані?
- Вгадали.
- У мене нема жодного шансу?...
- Нема.
- Нап”юсь.  Ви неперевершені, але не моя!
- Випийте стільки, щоб дружина не сварила.
- Постараюсь та всяко буває... Нині не буденно.
Зайшла у “Салон Моди”. Порядок. Засвітила свічку. Налила у келих вина. Фотель. Сідає у затишок тепла і ніжності сумною скрипкою. Ковток вина. Відкидає голову навзнаки. Здалося, Марко поруч... Єство захлинається жаданням: доторк пальців, долонь; обійми, цілунки шиї, грудей... Океан жаги і трунок почуття! Треба погасити... гасити, гасити –  божевілля Мрії, Магія Кохання!
...Кохатися - так мило, так щасливо, таке багатство Богині. Линути навстріч далі і далі у Порожнечі Чаші, відкриваючи стихію Великого життя. Несе біло-біла хвиля любові по голубому ложі кохання із Марком – вічна втіха, нестямне жадання симфонії вітрогону... Десь там, на самому дні і висоти стихала, згасала вогненна пристрасть скрипки і смичка.
Мрія реальна, зрозуміла, осягнута чуттям тіла, мудрістю досвіду, любов”ю   життя - далі і далі бути в обіймах-ласки Марка. Я – Знак, я – Символ, я – Мрія Його! Я у Всесвіті таємна, невпізнана... Наповнююся майбутнім, аби залишити Наше Щось Вічності. Ні, ні - ще не цілком щаслива – лише знаю: у мені Щось відкрилося сіянням? Змінююсь у Щось Вічне ідучи у Майбутнє...  Покидаю минуле, пам’ятаючи. Інакше втратиться обман минулого під знаком шлюбу без кохання! Тепер - Мрія! Я народилась кохати і Велич Божественну відчула, і повірила чуттям, як Сонцю у тілі, як Зерня у землі зростанням од кохання Марка. Його прагну, як Земля Сонця зимою, весною, літом, осінню... Розігрівається, розкривається золотому насінню Сівача майбутнім життям! Телефоную: слова його – моє жадання: вирушаємо потягом до Столиці.

Розділ – 10.
Потяг: Львів – Київ. Купе на двох у... майбутнє. Кохання повертає  майбутнє – збагнути значимість  його. Моделі стають молодими, краса – свободою, воля - крилами фантазій, професія – здійснює щастя!
Народжувала дітей мамою,  дружиною без вдосконалення себе майбутньою. Тепер сталося – тепер я усе в усьому. Порожнеча моєї відсутності наповнилася почуттями радості – нектаром зрілості.
Таємниця майбутнього відкрилася коханням Марка: тепер богинею, гетерою, гейджею... Розкриваюся ласкою, розвиваюся квіткою щастя! Є Той, хто здійснює моє призначення красиво одягати людей. І я здійснююсь у його обіймах моделлю життя закоханих, сягаючи таємної Вічності духовного і тілесного багатства; дивних, неусвідомлених Слів, Мелодій, Пісень Буття, Творіння НАС! Я не минула жінка, а жінка Майбутнього! Я та, яку прагнуть кохати! Я Його Спрага  Чаші Порожнечі щастя – Істина Любові! Я здійснююся Жінкою, долаючи пустелі обов’язку - не клоном, а Красою цивілізації.
Потяг стрілою розкриває ніч, освітлену пристрастю кохання. Рух і простір – творці краси, незбагненно осяюються роздумами Анілозі і Марка - творців майбутнього, що відтепер належить їм.
Столиця наближалася посланням Чогось. Жадання нескінченно заповнюються втіхами – злитками єства і вина насолоди - винагорода за втрати кохання.
- Така вартість моралі кохання без адміністрації, - мовила Анілозі.
- Простота природи є мудрість: чиста вартість почуття, краси любові, радості втіхою тіла – істиною що створив Бог. Не думай про зле – робота Бога нас оберігати, Він дарує, вказує, веде, заповідає... Ми чуємо, думаємо,  слухаємось Його і  виконуємо нашою Свободою Його волю, люба Анілозі.
- Здійснюємося промислом Господнім?
- Інакше б не мали одне купе на двох, не їхали б у Столицю, не було б тебе, мене, не було б нашої містичної еротики - все первинність, шал, стихія, світло, гармонія... Ми - Творці Кохання і ми Його впізнаємо, відкриваємо, наповнюючи Чашу Порожнечі життя... Плин і клич - нечутна мелодія, туман дивного одлуння оргазму єства, невпинне устремління до висоти насолоди, щоби сягнути простір глибини падіння з небес – єдиного тіла на двох.
- О, Марку! Ті слова... там, у глибині мого тіла вічність вершать, наповнюють коханням! Хай поїзд не зупиняється. Хочу бути без зупинок і летіти кудись, як наші боги! Мабуть, це Вічність, залишеною нам - нашими богами для творіння Цивілізації свого Житла не війнами, революціями, а мистецтвом і коханням?
- Віща Порожнеча нам дає Сили і Прощає наше безсилля в Мудрості, Любові, дорогаа Анілозі. Ми сюди прийшли аби піти Кимсь у змісті,  основі у Вічність –  Закон Життя і Смерті Чаші Порожнечі.
- Досі не знала такого...   Мову українця –  магію Неба Шовку, Обвій, Пестощі, Благородність, Освітлення коханням.
- У любові Люди світло... Нема дня, ночі, тижня, місяця, років – природа Любові  без часу, простору в усьому.
- А смерть?
- І в смерті теж Любов. Танцював із нею, коли вона, по наряду прийшла виконати свою роботу.
- Не жартуй, то страшно.
- Чого? То і любити, і жити не гоже. Є Страх зрадника, Брехуна і розповсюджувача Брехні. І є неминуча Кара замовника і виконавця Убивства людини.
- Пишаюсь тобою, Марку - твориш мені казку любові, як дитині.
- Шевченко Тарас – наш поет, якому мову кацап указами забороняв, називав жінок дівчинками! Я мріяв про тебе, дівчинко-дитинко, а Та Біла Санітарка тоді прийшла... не на танок. А Вона знає хто чого вартує:  полякає самотою, із хвороби посміється, а на ліки – спокусить чаркою і ти вже вальсуєш із Нею, а сама залюбки усміхається: людина ще роки-роками розкошує, бо любить життя, бо кохає. Любов і Смерть треба шанувати, а не Боятися!
- Ти таке наговорив, неначе тобі не страшно?
- Не страшно - нема смертного гріха за любов. Богові подобається Любов Людська, а не Страх перед Ним. Його волю виконую – не посягаю на життя і майно іншого. Якщо він обікрав мене, напав на мене – знищу як злодія, як розбійник, як ворог! Навіщо Богові захищати Тебе, Твою Родину, Націю, Батьківщину, якщо Він дав Любов, Віру, Добро, Розум, Силу. Не від Бога іде Зло, а Лицареві подарував Себе! Я зобов’язаний  Любити і Любов боронити од Зла!  П’ємо вино – щедрість нашої праці – напій Богів! Прошу божественно прихилитись і випити нектар.
- О! Диво входить у тіло трунком жадання, Марку! Промінь у ниві - плід творіння нашого!...
Сплетіння рук, скрик захоплення вершини, радість задоволення і... поринання у сон снів...
Потяг прибував у Столицю. Провідник оголосила, тихим стуком у двері.

Розділ – 11.
Поселились у готелі “Київ”, скупались під душем, переодяглися, в каверні  чи то снідали, чи обідали.  І гайда на Майдан Незалежності, Хрещатик, “Золоті ворота”, Десятинна церква, пам’ятник  Тарасу Шевченку, Університет, Софія, Володимирська Гірка, Дніпро і кручі. Голосіївський парк. Повсюди у всьому диво, містика, феєрія, щем, чари, пам’ять,  краса, любов, добро, висота духу, таїна духовності, діяння мудрості і вічності Києва... книгарні, музеї, виставкові зали, театри, салони моди. І звичайно дивне враження, і солодка втома від цього прекрасного  коловороту баченого, почутого, відкритого, феєричного, містичного чуття дивної, магічної, святої Міста-Землі на Берегах Вічного Борисфену - Дніпра...
І, нарешті, затишна кав’ярня для величної втоми. Смакуємо-розважаємося коктейлями з різних вин, морозивом з ягодами-фруктами, кавою по-східному. Спостерігаємо у вікно - у клопотах обличчя Столиці; дорогами мчать блискучі іномарки і комунальні “Волги-жигулі”, а ще, подекуди сюрреалістичні “Запорожці”; тролейбуси чехословацькі і маршрутки “Орлану” (олігарха власна компанія, перероблено з якогось ізраїльського буцика) – усе заквашено капіталістичним прибутком і убогим платником податків.
І світилися бані “Софії”, і Богдан Хмельницький, і баский кінь вказували: булавою, поглядом, нахилом, поглядом, виразом; гривою, копитом, хвостом, шпорою, вудилами, галопом, вскач бігти, летіти, пливти, їхати на всі Сторони Світу на заробітки і Дому Україна!
Життя, як картини на виставці, що рухається, зміщується у просторі і часі: вигоріло на сонці, розмито дощем, розкидано вітрами переміни і прасовано тишею... І враз, той дивний сюрреалістичний світ забурлив “Помаранчевою революцією”, і враз Зникав, коли сходились поглядами очей, схилялися до поцілунків, жадібні своєї любові...
- Маємо досвід, а іншим не хочеться нашої любові, а тільки нашої Землі і нашої праці, наших податків, - резонно кажу.
-Е, ні! Що моє то моє, а щ наше – теж моє, ідемо! - Бачу вже сміється, як над дідусевим баранчиком, якому зав’язала  очі, а той буцав всіх і все підряд. Вона взяла мою руку і ми покинули кав’ярню.
Вечір теплився чистим зоряним небом. Над околом Столиці котився золотом світлий Місяць: сяяли вікна і балкони будинків. Наш номер був із балконом, вікнами на Майдан Незалежності; чари фонтанів, ліхтарів, стела Архангела, Матері України – возносили високістю Духу, Любов’ю, Пам’яттю   творців Києва. Я налив вина у бокали і вийшов на балкон до Анілозі. Вона - у оранжевому пеньюарі: скупана у душі, напахчена кремами-духами фірми  “Оріфлейн” -  світилася жаданням...
Місяць срібною графікою виводив і затаював ясне і тіньове, очевидне і приховане, стримом і жаданням, тіла і уяви... Я подав келих вина – пригубила і високими грудьми – гарячими вершинами креснула, як блискавка, щоб роздерти хмару грудей і громом пролунало жадання.
- Марку, бачиш личенько Зіроньки, як дитяче: може то знак зачаття нашої дівчинки?
- Чому не хлопчика?
- Чоловіки люблять війни, а я не хочу смерті.
- Маргарет Тетчер воювала за Фолклендські острови, княгиня Ольга помстилась люто за смерть чоловіка, амазонки воювали страшно винищуючи чоловіків... А “Джоконда” усмішкою багатьом чоловікам вчинила суїцид. А Орлеанська Діва! Всіх жінок не перерахувати причинних до воєн, революцій, тероризму, шпигунства, зради...               
 
Розділ – 12.
Крапка! Роман завершено. Мене нема. Є якесь тіло, якась сновида, якась Чаша Порожнечі... Ще якісь краплі крові-поту, десь там, у романі чужого середовища персонажів - їхніх принципів і вчинків, думок, мрії, почуття любові і ненависті, як і байдужості до життя та смерті, і до всіх, і всього морального занепаду країни, і  гіркої  покути  борців за Державу, за Свободу  предків і нащадків, і  того хто, і що оточує мій виснажений дух, моє розтрощене тіло, мій утомлений світ працею.
Хіба блисне квола думка про повернення до себе: а ким, для чого? А, може для танцю із Смертю – така пекельна Порожнеча не згасає...
Іду вулицею теж спустошеною, байдужою масок пішоходів, можливо, таких як я. Із них чи ні, злітають чи вилітають порожні слова - сумна відміна од порожнечі мого мовчання. Перехрестя. Куди іти?... Порожнеча глуха. Думка не вилазить із своєї барлоги - сховалася од Смерті. “Заперечую призначення” – наче б блискавка, неначе грім над мною... Чи така нагла дійсність? А, може, я заперечую порожнечу?  ПОРОЖНЕЧА...
- Ти чого стоїш, як в пустелі? – з віконця автомобіля, що зупинився із порушенням правил, виглянув приятель Володимир.
- Не знаю, - відповідаю, - як є у цьому незнаному світі.
- Сідай, поїдемо у знаний! – Підпорядковуюсь команді, як дресирована собака, але питаю. – Для чого?
- Теж не знаю, - відповідає з усмішкою. Сміємось разом, як бешкетники, що зробили чи ще вчинять якусь капость комусь на світі. – Я у відпустці і не маю куди себе подіти: якась нікчемна порожнеча у мені: Щось шукаю, щоб заповнити, а Що не знаю. Гайда в дорогу - в інше місто! Там є якийсь модельний магазин - Щось куплю, обмиємо!
- Я теж хочу обмити – завершив роман. Почуваюсь так, неначе осиротів, неначе опинився на безлюдному острові: жив душами, думами, ділами героїв, а вони, забравши всі мої соки чкурнули геть, як птахи з гнізда. А я на узбіччі великої порожнечі самотній.
- Чув – тебе жінка покинула, сучасна тема. І хто герої?
- Герої – прототипи сущі із... сучої влади і лаштованого нею нашого собачого життя - розтринькався ними: блукав у їхніх помислах, щоб сказати правду, якщо не для нас, бо ми знаємо: маємо те, що маємо – так головний мудрагель сказав нам, а я Щось сказав майбутнім, аби їхнього життя не лаштували хитрі писки.  Така моя правда: хто теперішній читатиме те із чим мордується один кожного дня і не відає звідки Зло! Ті, хто йому наобіцяли і він голосував, і ще голосує, бо вірить Слову Людини – тепер далеко, високо од нього сидять у Золотих офісах. А я пишу, щоб покоління знали Час для радості життя... Щось я задалеко зайшов - треба повернутися до виживання – шукати дорогу до Джерела...
- Таку дорогу знаю, - впевнено мовив Володимир.
- Тобі легко.
- Зі мною, принайиі нині, не пропадеш. Зате завтра  будеш собі свій.
“Мерседес” банкіра вибіг за околицю міста і сонячною дорогою золотої осені - ми линула у бабине літо.
- Дивовижно чарівна пора, - мовить приятель.
- Пливемо між берегами золота лісів, - кажу.
- Ото маєш для нового роману пейзаж, - зауважує Володимир.
- Важко таку красу передати словами. – Я позирнув на блакитне небо, золотий захід сонця, спокій вечірньої гавані небосхилу: автомобіль шубовснув униз і тут же прудко вигулькнув на гору – аж дух перехопило.
Порив шалу швидкої їзди запалив якусь таємничу силу, здавалось, лечу на крилах кудись, без вороття... Шал охоплював єство і чомусь враз мені захотілося смерті, розбитися - бути у небутті, і тільки голос кохання Анілозі остепенив цей блискавичний лет, це запрошення танцю, жадання ігри смерті із моїм життя, цю нестерпну втому, болючу виснаженість творінням того, що не є необхідним сенсом жадаючим влади... Чому роботу Санітара замість Неї виконую - розкопую нутро і отруююся отрутою політики та ганьбою?  Моя пісня Природи - захворів дурманом політики!...
Я вільний і коханням переможу смерть. Я люблю силу Слова! Я люблю Анілозі, і як баранчик із зав’язаними очима, буцаюсь об стадо, а воно регоче... Така моя  Пісня! І хай очі зав’язані на стадо...
- Дрогобич, - мовив приятель. – Ти щось роздумував і я не перешкоджав тобі балачкою?
Перед нами, із-за пагорбів, визирнуло місто історії життя, науки, віри Івана Франка. Вулиця і провулки  стелилися між старовинними будинками, скверами із майданом та пам’ятником  “Каменяреві”. А ще тут був жидівський художник Мазох, виконавши на замовлення пана фрески у дитячій кімнаті – збирачі, обдерши стіни, таємно вивезли їх у Ізраїль. Тепер там цінність культури і судять полоненого червоноармійця, в’язня концтабору “Треблінка”, як  посібника фашизму. І хто викрав фрески, і хто творив червоний і коричневий фашизм, ленінські і гітлерівські концтабори, хто доносив - тепер полює, розвінчує, судить?
- Ти вже говориш із собою? – мовить Володимир.
- Твоя телепатія, я мовчу.
- Треблінк,  Мазох, фрески, концтабори – бормотав сердито. А мені потрібно знати де магазин “Воронін” – хочу купити костюм від Вороніна.
- Тутешній  Вірсачі?
- Київський.
- Мабуть, глибоко заритий талант?
- Он, здається, там. – Вказав Володимир на широкі вітрини. Замкнув на сигналізацію автомобіль. –  Ідемо.
Мені легко у безмірі Ярила країни Аратти – могутній простір мого буття моєї Країни: Бог послав мені Ангела, аби урятувати од мого божевілля - я божевільно щасливий!
- Гей, ти куди? – Стримав мене за руку Поет і демократ-журналіст газети “За Вільну Україну”.
- Сам не знаю! – відповідаю як є. – Мене  сюди завіз Володимир і не здивувався б, якби опинився на якісь хмаринці, якимсь божеством.
- Ого! – Плеснув по плечі. – Щасливчик. Та добре що нема КГБ, а то б запроторили “куда нада”, як Григоренка.
- Я ж знаю коли наклеп на себе наводити. Познайомтесь: Володимир - банкір, Роман – викривач брехні. Скажи, де  крамар “Воронін”?
- Тьфу! Може Салон “Вороніна” без фресок? Гуморист, назвав крамарем глибоко заритого модельєра. Дивись – притягнуть до суду, як мене за антисемітизм. Ідіть он туди, - вказав на пам’ятник Поету, - ним прикривається те, що вам потрібне. Мені потрібне із тобою, як неадекватним письменником, чи як сказала головиха нашої Спілки, конфліктним із Часом Незалежності,  інтерв’ю     для “ЗВУ”.
- З кавою і перцем?
- Ти ж знаєш, що я не п’ю на роботі.
- Я не мав на увазі таке, що комусь, можливо, дуже хочеться, але для гонору та чемно заперечує. Але ти і не на роботі не вживаєш?
- Важко сказати,  можливо можу, коли сплю.
- Бідачко, не спав у комуністичний час?
- Мудрагелю, тодішній газетяр під концтабором ходив, а нинішній під прицілом кілера.
- Комунізм і ринок, подзвони коли будеш у наших краях.
- Будь здоров і пиши, як пишеш! Сила правди часу у порожнечі не хвалебних од від нинішніх пискунів свободи, модернізму і ще там якихось вихилясів-викрутасів схиблених форм. – Ми потиснули руки і розійшлися.
- Цікавий пан, - мовив Володимир.
- Так, б’ється,  як риба об лід, із нинішньою бандою олігархів.
В салоні-магазині було чи то по-американськи, чи ще по-якомусь інакшому - тільки, борони боже, не по-українськи. Інакше, глибоко талановито вічні,  назвуть  нацизмом, забороною язика, бандерівщиною.
Зустріла, сексуально сплетена спокусниця, професійним іміджем ринкової  економіки капіталізму. Не питання: дикого чи цивілізованого? Запропонувала рекламу  одруження, сексуальності, гламуру, одноразового задоволення, втіхи оралом одягу джентльмена “Авеню Стріт!”
Володимир, щоб показатися поінформованим, сучасним, дещо розбещеним олігархом,  запропонував натуру свого смаку, який засвербів би його, клієнта, роздягнутися. Солодка пропозиція пані сподобалася, але не настільки, щоби не сказати дещо конкретно: мовляв, всі, хто багато хоче – мало може!
Володимир, аби не почуватись замоченим, мовив уперто: він не піде звідси поки не отримає повного задоволення. І що він мав на увазі, кажучи таке.
- Чи ще щось запропонуєте прилюдно? – Дещо іронічно питала чи під’юджувала мого приятеля пані.
- Мій приятель – великий письменник! Він завершив роман про несанкціоноване кохання і йому необхідно знайти тему для нового шедевру, - уник прямої відповіді Володимир, бо якщо насправді пані...
- Приємно чути, а ЩОСЬ вами пропоноване, відкладаєте на інший час – це, як в класичному романі, – мовила пані.
- А я, було, подумав...
- Думати не шкодить, а довго думати – уже діагноз. А зустріч із живим письменником – нині рідкісний раритет - приємно побачити його у ринковій економіці олігархів. – Напевно, їй не сподобались мої не першої свіжості джинси, які замащував своєю пащекою Скіф,  футболка з написом “Архіваріус”.
- Він однолюб, - однозначно поспішив з відповіддю приятель. – І ще - його дружина покинула...
- А якій жінці книжка потрібна, а не рахунок в банку?...  Любити романи великого однолюба змін об’єктів і  суб’єктів персонажів – ситим не будеш.
- Він геніальний письменник – такі народжуються раз у тисячу літ. – Володимир не змирився із відмовою пані, йому банкіру, намагався її заманити під знамено відомого письменника. – Ми ще приїдемо!
- Приїжджайте, буду рада такому дивному клієнту: не письменник і не може вгамуватися балаканиною, а письменник чомусь мовчить. Когут голосно піє - яєць не несе. – Продавець усміхнулася.
- Чуєш, Марку! – Голосно, підкреслено, назвав моє ім’я  приятель і, щоби якось ущипнути йому явно уподобану пані, мовив. – Аякже – приїдемо: нам тут раді і є надія, що наше Щось почує квочка.   Їдемо обмивати костюм. Пані, а чому вам із нами святе діло не обмити – разом будемо грішити?
- Свою безгрішну краватку обмийте. – На що натякнула жартом пані? Ми вийшли на вулицю.
- Тепер треба знайти якийсь кабак,  але пристойний! – Задався проблемою Володимир.
- Варто у своєму місті інвестувати  придбання, - підказую, розуміючи, що після чарки, дорога нас чекає: а п’яному море по коліна, власне, по колеса.
- Ти молодець – так краще!... Тут нема своїх ментів, аби супроводили до обителі неушкодженим.
Ми повернулись у місто нашого дитинства. Володимир одразу під’їхав на зупинку біля затишної кав’ярні  “Мир-Рим” – залежно з якого боку читати. Всього п’ять столиків і не заповнені клієнтами. Ми розташувалися побіля вікна. Володимир розпоряджався: коньяк “Закарпатський” (себе вважає націоналістом і всякі французькі чи ще якісь інші - не інвестує!) Пляшка на двох. Багато чи мало? Норми, припису не існує. Не біда, якщо зайде знайомий третій - додається законно. Вечеря добірні: канапки з ікрою, курка, салат із печінкою, сік яблучний, кава чорна, цитрини.
Тут уже було відомо і раді такому клієнту, який замовляє на сотню гривень, Володимиру. А тому, хто не замовляє, хто не хвалиться шикарним костюмом від “Вороніна” яка увага. Щось чули - пише щось.
Не озирнулись приятелі, а у пляшці  нектару не залишилось грама. Але нема причини не замовити ще, якщо придбано костюм; відпустка і жінка поїхала на курорт; у письменника не відтворюється реальне життя після роману. І куди іти обом?... Де зараз знаходяться, що відбувається, і чому на загал все так не зрозуміло, а не інакше? Філософія, після пляшки коньяку на двох, не проста: тут потрібно достеменно з’ясувати, що відбувається у світі? Чому якийсь “Воронін” є потрібний, а письменник ні? Чому костюм коштує пару сотень, а книжку не куплять і за десятку? Де вартості? Де справедливість? І куди ідемо, панове демократи? Чому ви не даєте роботи-заробітку своєму народу, а стараєтесь його краще обдерти, а на виборах обдурити? І аврал! Чому чужинці правлять бал після комунізму? Чим комунізм гірший від капіталізму, а ленінізм-сталінізм од гітлеризму? Питання до ООН і Євросоюзу до якого ми ідемо!...
- Та нащо нам туди іти? – Втомлено мовлю. – Ліпше відновімо статус Ядерної держави і до нас прибіжать друзі і вороги – любитимуть, як рівних собі.
- Так, Марку! – Надто голосно стверджував Володимир. - Поважають тільки силу! І нам треба ядерну бомбу, стратегічні і...  на відстань до Москви  ракети, аби ті, хто в Кремлі знали: що діти язиком не вчать маму мови! За то треба випити!
Я не помітив на столі графинчика з коньяком, але і не чувся п’яним.
- Так, - згодився із приятелем, - ми народ від душі і голови до неба! Наше призначення  – Небо Київської Русі,  од Арати,  Трипілля і до України... Ми роззброїлися, я кий хрин пішов за нами?... Навпаки – озброїлися ядерно.  А московський вампір посміюється і диктує ким, яким мені бути.
- Не допустимо! – Гримнув по столу Володимир. – Маємо зброю потужнішу – замовкнуть гієни навіки. Це мій тост, за Україну – Центр Світової Цивілізації, що правитиме без воєн!
- “Золотий мільярд”? - зауважив я.
- За золотий мільярд зеленими! – Вихилив свою чарку і додав. – Християнам зброя не потрібна.
Приятель почувався, як володар: очі палали, обличчя кремінно блистіло, голос твердо одлунював дух реальний, а не той, коли щодень на роботі, в ділах партійних, в стосунках бізнесових – зводився до тихої вигоди, хитрості, згоди із протилежним. Тут швидко волів запрягав, шаблюкою махав на право і наліво, безстрашно гнався вперед.
- Є пропозиція, - мовив. – Моя Уля знаєш де – гайнемо до Моршина! У Мор шині гречки насіяно, а який козак у неї не встрибне, вперед!
- Чи так нам ґречно, як не як, а ти відома людина в області. – Намагаюсь відмовити приятеля од вояжу.
- Лицарі Святослава не тільки в гречку стрибали, а головне, Каганат розбили, бо медовухою гречаною потенціал підсилювали – державі лицарі-вояки необхідні, вперед! Ми ще ого-го, козаки!
- Якщо і не стрибнемо – теж успіх! - Кажу навмання.
- Собі вибачимо, вперед! Я язичник – вірю Богів, які мене творять бути вільним - не рабом.
- Володимире, Джерело Святе: Небо наш дах, Сонце наша мама, Земля – наш хліб – Боги од Аріїв-Предків.
- Скидаю хомут раба чужої віри, ятрить! Їдемо, - здибився приятель, – гречка так гречка, а без гречки біда, а не гріх.
- А може зайвий крутіж –іншим разом?
- Відкладений добрий тільки сир... Знаєш, друже, - враз перейшов на теплий, щирий голос, добрі слова Володимир. - Завтра такого не буде – не ми володарі часу... Вивихи у головах  - не хочуть українця багатим, як і мене банкіра, а відтак - був владою у своїй державі. Роблять зачистки...
- Тобі погрожують?
- Хто я для них, пішак!
- Без пішаків – нема армії.
- Та є найманці, як я...
- Я теж найманець Слова-літератури.
- То не гроші...
- Володю, через години дві повинен бути...
- Чув-чув од Улі, що у тебе велика любов – вона ж тобою цікавиться, ще у школі...
- У школі всі пишуть вірші, - пожартував я.
- Е, ні,  було більше - згадує про тебе... Я не романтик,  прагматик, а жінці хочеться поезії, компліментів. І правильно - інакше жінка не приваблива, не вабить... Повернемось, коли захочеш, вперед!
У Моршині Володимир знав хату – кав’ярню,   стилізовану євроремонтом - колегам із півдня і  столиці України показував старовинний модерн Галичини. Кельнерка,  чимось мила, а приятелю (йому подобаються всі, або майже всі ті, хто одягає сукні, спідниці) була знайомою. Оскільки не позволила торкнути прекрасного місця без акції стрибнути тут і вже у гречку. Напевно знала: якась сила забирала йому чоловічу хіть і він не зламає греблі - тому, знаючи можливості спокусника, двонога віагра лагідно відвела його руку, мило усміхнувшись, сказала:
- Як завжди пане Володимире?
- Ярусю, звичайно! Все має бути по-панськи... Ти не знаєш кого нині будеш обслуговувати, а тому! Мій геніальний друг і письменник Марко, знайомся - постарайся йому догодити, бо він сирота...
Я посміювався із небилиці приятеля: неперевершена Пів Нічна Зоря – всяка віагра ніщо перед нею  для сирітства мого.
- Знаю пана письменника - читала “Тінь Чорної Троянди”
- Ви знайомі?
- Аякже - бачила по телевізору у програмі “Слово письменника.”
- Старайся, напишете  разом роман... Його потрібно нині врятуватися од знищення – необхідна Муза, що дає... Тоді поет творить шедеври!
 Ярися вже не чула -  пішла по замовлене.
- Таких, як ми, жінки люблять, - гордовито мовив Володимир. – Ярися тільки на вигляд... Така професія – ніби доступна – чайові дають, бо надіються... А на межі каже: прошем пана, зась од моєї грядки! Така Ярися – швидкої здачі кордону не буде. І на загал: чи... здасть в оренду свою ниву? А чорнозем має – подивись пильніше... Ось – появилася, Ярино, ти така пишна, що я дурію.
- Прийміть це на здоров’я  і чогось дурного не станеться, - розкладала ретельно закуски, чарки, графинчик, виделки, ножі, тарілки і залюбки посилала добрі слова клієнтам.
- Ось! – Володимир подав сотню гривень.
- Здачу зараз принесу.
- Не треба, твоя краса більшого вартує. Що не хватає – компенсується інтелектом, елітарністю письменника Марка.
- Дякую, якщо буде щось потрібне – до ваших послуг.
Не подолавши і половини замовленого: їжі, випивки – прийшли до тями, що пора повертатися додому.
Здається, їхали кілометр на добу, але щасливо. Приятель залишив автомобіль  біля гаражу. Я, було, прощатись з ним –  та походи по “місцях бойової слави Володимира, не завершився. А моя порожнеча безмовно мовчала. Я позирнув у небо - на Пів нічну Зорю. Орієнтація втрачена – пленталися, не знаходив - уже ніхто нікуди не спішить, кордон. Однак інопланетяни, послані Хорсом, суб’єктами, які ще щось шукають, бо на планеті ще не все випили аби з’ясувати: чи є тут якась не спляча цивілізація чи вже заснула...
Планетному уряду повідомили:  клонів знайшли - сперму зберегли, і йдемо у “Казку”  дитинства радянської доби від дідуся Леніна.  Ось і вона, але тепер для  розбещених сексом, здитинілих, шукаючих іграшку цицьку чи волохату калиту? Казка у казці капіталістичного сюрреалізму праведного і грішного. Але грішне більше прибуткове  - рекламують секс!
Кому праведне помогло? Ринок чи базар, конкуренція чи кейс грошей, талант чи депутат, міністр, президент, суддя, прокурор, чиновник з дозволом праведнику, який прагне праведного діла ринкової економіки?
Казка то казка: “Наша мета - Динамо і Шахтар у Євро лізі! Дніпро у Євро кубку! Ура!” - верещать вболівальник-діточки казочки і пробудження... Пролетіли!
Ми прокинулись у “Казці”, коли якісь дівки до нас підсіли із певними пропозиціями за випивку.
- Тут і вже фантасмагорія, - конкретизує Володимир.
- Тільки спершу коньячок для запалу карбюратора, - язичком облизує соковиті уста блондинка. – Приятель замовляє коньяк.  Дами всідаються курками побіля когутиків. Що вони мали на увазі, що хотіли робити? Налиті чарки випили і чемно закусили шоколадом. Та, що побіля приятеля – рука опущена туди (не соромиться мене, письменника?). А де чоловіча гордість у порівняні із стрибанням у гречку Володимира?... Не він стрибає, а до нього стрибнули! Очі почали закочуватися кудись під чоло од чогось такого, якби чоловік в небо зноситься. Слава богу, що сиділи у закутку од буфету, а клієнти, якщо й були – то були зайняті. Віагра, що мала мені призначатися, теж було... Чемно відвів її руку. Позирнув – почервоніла, чому? Приглянувся – молоде, зелене. Мабуть, та - її вчителька - привела на урок. А учителька не переймалася ученицею, захоплена своїм жаданим заробітком. Чим це закінчилось – не складно збагнути: учителька запила коньячком, пожувала шоколадку.
Я сказав, що мені пора іти. Володимир згодився, бо все отримав у відпустці.  Залишив на столі гроші. На вулиці чую.
- Добрий вечір пане Марку. – Редактор дещо був інопланетянином і каже. – Що ж це від гонорару відмовляєтеся? Ігноруєте чи забули?...  Через найвідомішого фотографа Ушу передавав, щоби зайшли отримати  за інтерв’ю з Тимошенко “Їй державою правити” догану, перепрошую - гонорар.
- У пана редактора є тут і вже перше та друге – то мушу запросити на чарку. Знайомтесь: мій редактор і не мій банкір, але приятель... Була, пане редактор, у нас дівчина, але я не запросив її на рушник – тому, нині , за мою пожертву - гонорар платить.
Потиснули обоє руки. Із-за кута, защіпаючи ширінку, вичвалав геніальний художник Ушу.
- О, кого бачу! Еліту, олігарха! – Бачу-бачу - знамениті портрети зроблю!
- Не ганьби редактора перед відомими людьми: ти весь бродвей у Нью-Йорку обмочив, а повернувшись з Америки  - практикуєшся за Казкою.
- Здоров’я перш за все і всіх – потім етикет, - відповів Ушу. - Друзі, станьте під... ось сюди: трійця – шедевр виставлю на Паризьку виставку.
- Шановний, – кажу, - зараз ідемо куди? – звертаюсь до редактора.
- У “Соняшник”. Сюди, - вказав на “Казку, - вдруге не повертаються – тільки злочинця тягне на місце злочину...
- Ти що все бачив? – питаю.
- Та ні, але випадок: газета - курва хоче всього і все бачить – знати, редактор не спить, коли життя кипить.
- Наш Геменгуей, - представлявся Уш  олігарху. – Геній, але ще не визнаний. Ото мав би великий гріх, якби відмовився од його запрошення випити чарку із вами.
Я замовив кожному по смаку закуску та напій. Не чекаючи обіцяного гонорару. Пити мені і Володимиру не те що не хотілося - не моглось. Символічний дотик чарок підтвердив. Навпаки редактор і  фотограф - спрага-посуха, випили до дна. Порції наші не торкнуті, то пропозиція випити – ними не відторгнулася.  Але щось було таке - преса не могла вгамувати спрагу чи лють. Я запитав: ще по сто чи  одразу по двісті?
- Одразу, чого дрібніти, - запобіг скромності редактора Уш. – Так і сталось. Нам оголосили що вже по півночі – заклад закривається.
- Що скоїлось? – запитую у Реда.
- Довбнули... Хтось мусить відповідати за те, що Геменгуей  забуває відвідати редакцію, як роботу.
- Знати гонорару не буде?
- Зарплатою візьмеш.
- Здається, ще треба по п’ятдесят?
- А ти молодець – розумієш людину.
- Редактора. Якби  був шеф інакший – мене буря туди не занесе.
- Ти молодець, приємно за тебе отримувати догани.
- Наше Слово не генмодифікат, а чорний хліб із рук хлібороба: чистий, смачний, рідний.
- І дешевий, - сумно пояснив Ред.
- Але тільки Бог назначає на посаду  Редактора Слова - влада не має такого талану.
- Зате має гроші і може всякий глибоко заритий талант, як у анекдоті, навіть Президентом назначити, а вічно грішні  проголосують і за тюльку. Письменнику, редактору присвоять ксенофоба, антисеміта, терориста, бо вивів його на чисту воду. А воно з копитами, хвостом, червоними очима, хижими іклами... Ой, який рейвах зчинили за твою книжку - “ксенофобія” – якийсь член членом нацменшини пише. Мушу матеріал дати, бо інакше...
- І це тебе мучить? Така дрібниця. Давай з уривком із романом “Слово Словяна” (Закляття)  – назвуть фашистом, нацистом і ще там ким. Це Геббельсівські нащадки Ульянова-Леніна-Бланка...  Як кажеш - глибоко зариті таланти. Не надрукуєш?
- А коли твого не друкував – завдяки тобі  газету почали читати.
- То чомусь я не мільйонер?
- Аби не зіпсував Слово.
- Дякую. Мудра радиш – не голодний.
- Послухай, - неначе пробудився Володимир, - ти що сам із собою розмовляєш?... А де мій костюм од Вороніна, ми його обмили чи ні? А твій роман де? Обмили чи ні? А ці пани хто?...
- Мої видавці-редактори.
- І кому видали: КГБ, Масаду, ЦРУ, Мі-6? – Поцікавився Володимир.
- Кажу про книжку...
- Треба обмити: офіціант, пляшку коньяку!
Ушу відомий швидкою реакцією, якщо халява випити.  Одразу гаряче кує і додав.  - Закуска – смажену курка у власному соку!
- Ось гроші, офіціанте, бери! – кинув на стіл зелену банкноту Володимир. Господиня закладу збагнула теж: не кожний день йде прибуток од такого клієнта із такими смаками, то чому не перепрацювати поза північ?
- Для майбутнього Нобелівського лауреата, - шепнув на вухо пані Ушу, - постарайтесь і вам воздасися.
- А спонсор видання хто? – питає Ред.
- Напишу Берлусконі аби подав бідному на видання. Або прийняв садівником.
- Чи візьме?
- Для іміджу, думаю, візьме – у них теж вибори, як у нас. - Подали замовлення.
– За лауреата Нобелівської премії і спонсора Володимира, - проголосив Ушу. Він і редактор випили. Я відклав - не п’ю.
- Мені пора  іти до Пів Нічної Зорі, - оголошую.
- Зрозумів, - редактор вже був веселий, - тарілка, непізнаний літаючий об’єкт чекає.
- І я навпомацки поїду, - встав з-за столу Володимир.
- Чим? – Питаю.
- Одинадцятим...  Одна нога,  друга нога... маршруту.
- Я теж лелюм-полелюм, - мовив редактор. Ушу не випиту пляшку сховав у свій фотокуфер. Вийшли на вулицю.
- У мене пропозиція – “Яхад”, хто за? –  Заявив Володимир.
- Там не гривеники, а зелень, - махнув рукою, як на муху, Ред. – Я провітрю мозки – передовицю осмислю. І подався своєю дорогою.
- Вперед, на “Яхад”! – Наказав Володимир.
- Ви смело в бой, і я за вами, - жартом зголосився Уш.
- Бог любить трійцю, вперед! – Не вгавав Володимир.
- У нас капіталістичне перевиробництво у сфері сексуальних послуг – продукт, щоб не псувався - упав у ціні, якщо не сказати дешевий – індустрію сексу пригнічує ПДВ – треба рятувати! – підбадьорював Уш Володимира.
- У “Яхаді” секс безплатний – приманка. Знаєте анекдот вітрини “Раю” і “Пекла”?... Розкажу: в Раю - сумирно, тихенько, пташки щебечуть, читають книжечки святі, а у Пеклі - весело, танці, чаркують, дівки показують потки, а хлопи прутні. Помер Іван - перед ним реклам:  сподобалась та, котра показувала веселе життя із задоволенням потреб тіла, бо жив бідно, працював  важко, був святим на землі... Зайшов. І тут же його чорти схопили та до казана із смолою, - кажу сексуальним геніям.
- Мене туди не візьмуть, - зреагував приятель, - там мають свій бізнес, банки, пресу, а я українець - чорти Пекла не пришиють мені античортівщини, як анти сіонізму чи ще  якоїсь фобії, втечуть... у Рай.
- Їм досить Раю земного. Он – Америку, Європу, Африку прихватизивули і творять собі Рай – іншим Пекло, - кажу що знаю.
У “Яхаді” вільних місць не видно.
- Отак, у  раю місця зайняті тими, хто зеленю форсить, - іронізую я, - ідемо у Колибу, там - вареники із шкварками, цнотливі пані без ПДВ.
І нас чекали: грали троїсті музики, горіла ватра, летіли на вогник нічні метелики, аби згоріти у обіймах полум’я кохання - жрицями танку; італійський чи французький, англійський чи іспанський, ізраїльський чи китайський  борделі прибуткові, але наш – зате рідний, і таки сердечний - навіть духовний,  душевний – без процентний, не торгаш. Тут не чиновник править бал, щоб отримати хабар піською, як і за піську не випише законний документ – зелень аргумент до Закону, який працює або не працює. Ото й депутат тявкає язиком: “Закони не працюють!” Не працюють, бо там де його пільги, привілеї, вигоди, гроші – закони потом обмиваються, прудко, точно, ринково працюють. Ото такий, свій чесний, не те, щоб бордель, а ринок без потреби вартості продукту і  без візи: маєш передок, маєш задок, груденята пампушки і личенько ляльки – віагра  лежачого закону без ПДВ працює.
Але звідки взявся тут, отой із мораллю, законом, любов”ю? Та ми тут круті - наша демократія, наші закони, покажемо...  О - вже кличе вийти по-козацьки, вийти і поговорити по-чесному! Е - ні!... Ті письменники – колишні кагебісти. Ліпше з ними не зв’язуватись, провокатори.
Кавалери голопузі  ретирували. Натомість коханки втямили: може, у письменника гроші завелися – отримують гонорари, премію Нобеля, а то мільйони доларів. Треба спокусити без ПДВ. А він усміхнеться і каже: є моя Пів Нічна Зоря! А хто така? Чому тут без неї?...
Виставляє компанії пляшку Медовухи, каву. Запрошує чемно - гарно танцює, акуратний, одяг модний, сильний. Каже - завершив роман. Напевно, із тою, Пів Нічною Зорею. Прощається після танку, мовить:  покидає порожнечу розваг. Чого спішити, або можемо піти разом, є квартира... Але відмовляє. Жартує: залишити жадання цнотливим.
За нашим столико Володимир оди, Уша нема. Питаю де.
- Одна його причепила на свій причеп, - відповідає, ледь ворушить язиком.
- Ідемо теж. – Володимир не може встати. Допомагаю. Виходимо на вулицю.
- Тепер піду сам, - каже він, - знаю, у тебе все гаразд.
- Дякую, - кажу, - ти пожертвував собою ради моєї порожнечі. Може провести?
- Ні, кожний іде за своєю метою. – Потиснули руки.
Я не рушив кроку. А моя мета, подумалось, яка, куди кличе?... Туди, де небо, бо тут багато смутку! Щось сказало мені: “Порожнеча Смерті!”
Все – все, шепочу собі: бачу душі, очі, уста, утроби заповнені сміттям виживання, їжею і грошима, розбещення багатством,  продажу і купівлі себе аби уникнути Смерті живим. Без ціни вартість людини, створеної Богом... Чи, власне, Сатаною, Смертю воєн із Богом: Людина вже є небезпечною для Землі – суб”єк  і об”єк  отруєні, із подальшою скаженою програмою буття...
Символи і Знаки вбивства Людини: вереском - мелодію; сексом - кохання; пресою - мудрість; доцільністю - мораль; шахрайством - честь; брехнею – життя до Смерті... Така ПРАВДА і Право Таланту описувати діяння, осмислюючи окреслити орієнтири Життя і Смерті на Майбутнє Людини-Землі: збагнути протилежне – впізнати себе у власному Призначенні Богом не рефлексами, інстинктами жадання і спокус, а вдосконаленням і розвитком Божественного змісту і форми Краси етики, естетики буття у нинішньому крихкому, хворому світі, що пустився на манівці поживи... Вбивствами, звироднінням, ненавистю і байдужістю до майбутнього Життя чи Вимирання Покоління. Причинні відторгнулися од БОГОЛЮДИНИ – вимирають од засмічення нинішньої цивілізації. І тільки СПРАГА Джерела Духу Людини Бога врятують Вертикаль...
Я блукав містом у міркуваннях під містично світанковим небом дивного Духу Свободи від Бога, після штормів океану, завершеної книги і початку нової мандрівки у невпізнаний, але Богом засвідчений, таємний світ містики душі, духу, інстинктів, рефлексів Людини: мудрості хаосу, абсурду хитрості, жадання багатства, нікчемності самозадоволення замість вдосконалення себе Красою Вчинків людям, дітям - собі Смертю.
Тепер я повертаюся у тимчасове его Я, стерши із пам”яті, із серця, із почуттів інші душі, тепер, коли вони там у комп”ютері закодовані у символічних знаках і символах для майбутніх поколінь - здаються  мені муміями по яких вивчатимуть вартість моєї Людини... Я прибуваю до Себе на Станцію, щоб знову виїхати на три-чотири місяці у Світ Людини, Землі, Систем Держав, Політики Правди і Брехні – крига, слизька дорога, хащі, звірі; канат і замасковані ями, приготовані для падіння, зникнення Слова письменника – не вбивають художників, композиторів, співаків... А тут і сам обриваєшся із своїм канатом виживання: зализуєш рани невдач Слова, Твору, Життя, скалічена душа мучить, ридає, волає у пеклі людському – не чують, а проклинають... І лечу у прірву, а впавши на дно, зализую рани і знов, обдираючи душу об вістря холоду – духом лину, повертаюся до білого монітора комп”ютера і символами, і знаками фіксую ЖИТТЯ через свою Самотністю, Страждання, Порожнечу...
Але є Пів Нічна Зоря – моє Очищення, Омивання  од сміття – Аква Віта кохання, безмір загадкової Порожнечі! Іду до її обіймів...
Ричард Клайдерман: музика, зміст, містика кличу іти у простір, аплодуючи. Анілозі вперше відчинила двері свого дому перед п’яним  світанком...

Розділ – 12.          
Зустріч із незайманими почуттями змінює життя, властиво Щось починається не створене, не отримане досі в житті. Аби достеменно сказати, що у цьому є особливим, то кожний пан, пані, панна, панич напевно впевнені, що кохають або кохали сильніше, звабливіше, красивіше аніж кохання моє з Пів Нічною Зорею – така картина відстані: чуттєво передаю ароматом слів - букетом  містики, мрії, чистим джерелом натхнення. Слова – Знаки і Символи світять, ведуть, кличуть творити своє значиме чуття Любові. Так-так, почуття наші винятково для Богів, бо тільки так... живе Сонце,  Небо, Земля для нас – облагороджених  коханням  промислу Господнього.
- Задуманий, про що? – Цікавиться Анілозі.
- Тепер я всюди де ти, а ти є там, де я, чому?
- Так живе домашнє вогнище. – Анілозі – гармонія: досконалість дивовижної краси ліній полум’я  тіла у пурпуровій модельній сукні, вочевидь барвами розвивалася загадкою; біле тіло містично випромінювалося і вливалось у мої почуття, заманюючи-спокушуючи до гри пізнання Чогось, як блискавка, що  миттєвостями розкриває потойбічну таємничість... Так, як було, у ту ніч стихії моєї Порожнечі із келихами вина, танком із Смертю... Ніч Стихії і Пів Нічна Зоря – затишок: засвідчені свічі, тиха музика, хвилюючі мрії-жадання оазису кохання – Сад Раю і Яблуко Спокуси...
Анілозі радіє – вперше Марко прийшов до її дому. Так просто, і просто так, здійснюється Чаша порожнечі кохання – загадка  Бога Неба і Тіла Душі. Запросила до спальні. Тут аромат свічок, мартіні, фрукти, цукерки.
- Я чекала... Ти сказав Марку - завершив книгу і маєш Велику Порожнечу – так добре, коли сягають Вершини...
- Допоки кохатимеш Пів Нічна Зоре – будемо разом іти у нові верховіття  Неба, то є цілий букет.
- І після смерті, Марку, - усміхнулася Анілозі: питалась чи стверджувала  Пів нічна Зоря.
- Кохання – містика нашого чуття до протилежного: як бути не спаленим?
- Ми  творці і охоронці того, що нас створює повсякчас – важно не роздрібнитися трісками, що спалахує і швидко згоряє. Кохання твориться із любові, пошани, добра і здійснюється життям людини.
Анілозі посвячувалася Марку – його мовлення було життєвою правдою – знала із свого досвіду створення сім”ї... Полетіла романтикою на крилах пілота і не отямилася, як ті крила виявились іржавими в житті особистому її. Ідеологія тотального, авторитарного життя військовика – продукту системи його роду і віри ортодоксального виховання чоловіка по закону Тори-Талмуду, враз її понизили у праві людини і зверхності його; материнській природі народжувати йому дітей і бути прислугою в домі... Тепер вона рівна, а Марко боготворить її  Пів Нічною Зорею – Зорею її Батьківщини і це вище земного життя, щастя, любові... Вона його сприймає, як себе: коли він стомлений працею, коли забариться у товаристві митців, коли забуває подзвонити, попередити про якісь зміни у зустрічі, коли йому, навіть у центрі міста, де пам”ятники видатним із галереєю портретів, під зливою йому конче хочеться кохання і вона, мокнучи, у якомусь затінку, а навпроти зупинка і, чекаючи останніх маршруток, бо котиться час поза північ, віддається, як може його жаданню, а він щасливий, як дитина від цицьки матері... О, то щасливі моменти! Якась містика – полон у скверику ночі, дощу, втіхи природою тіла... А пасажири “Орлану” ховаються під парасольки од небесної стихії, од не свого кохання у квартирах – зникали із чарівного світу краси боягузами-грішниками кохання у кухнях, наїдках – об’їданні, телевізорах, газетах, плітках, футболах і нарешті холодних ліжках... Тепер знає – вона красуня – джерело земного містичного кохання, непогамовна в радості – бурхливою стихією осягає всі ласки-щедроти кохання Марка – величчю Богині Любові Тіла, що диво-діє  жінкою і чоловіком...
- Анілозі, ти дивовижна, тебе не кохати не можна! Гріх! Тобі десятибального шторму кохання мало.
- А ти, як цунамі накриваєш, поглинаєш свою Пів Нічну Зорю, як хвиля  землю.
- То спрага твого біло-білого  тіла  моєї Порожнечі... Звідти, з глибини дістаю неоцінене царство втіхи – скарб наснаги творити красу Слова людям, що заблудились у смітті своєї Порожнечі. Ідучи у магію-містику кохання – красиві, розкуті, добрі, мудрі люди продовжуються у житті буденному і народженні майбутнього.
-Я волі твоїй належу, як земля неба сонця і дощу, зими і літа, осені і весни.
- Ти поетом заговорила.
- Ти здійснив мене щасливою людиною, а щасливі – поети! Тільки б не сталось розлуки.
- Почуття і Доля?... Чи єдині у житті?... Протилежність, заперечення заперечень чи гармонія вчинків людини щасливої і розумної?
- Так, коханий. Гармонія – розвиток... У цьому переконуюсь не тільки у звичайному, але й у стилю своїх моделей: традиції, звичаї культури нації і сучасна цивілізація глобального – перемоги одного над іншим не буде... Тільки гармонія – інакше катастрофа першого чи другого. Ти нині ні на дзвінки не відповідав, ні не дзвонив, а я тривожилась і навіть сльози падали...
- Гармонія, - пожартував я.
- Мабуть, - дещо сумно мовила Анілозі.
- Інакше Бог не уздрів би закоханих, а я не почув, що ти так мене любиш, що аж перли душі губиш.
Пів Нічна Зоря рожевим шовком у Саду цвітінням персиків, вишень, яблунь, груш, освітила ложе тілом, охолодила спрагу джерелом...  І біло-білою хурделицею, і віщо-віщою спокусою, і дивно-дивною містикою далі і далі манили-чарували далі і далі у невідому глибину білого дива – магічного тіла... І заглиблювалися одне в одне енергією жадання гармонії жадання, запалу природи, закляттям свавілля, насолоди містикою нот (В.Чалк – Чари гірських озер) несли феєрверк почуттів, посилення міцності променя  і джерела в первородному творіння народження життя, що Богами подаровано жінці і чоловікові... Злет і знемога – висота, сплетіння тіл, освітлених екстазом Кохання – сягнули миті містики... І ранений голос – легіт у вічність! І єства засіяли, омившись потом, як по дощі  квіти.  День вітав щастя зачаття народження. Передобіднє Сонце омивало  ласкою наготу двох, що линули у містичний сон щасливих – така коротка блискавка під час стихії... Пташиний хорал, свіжими голосами оркестрував по знаках і символах Неба – Радість новому Дню Пів Нічній Зорі і Письменнику.  Сонце куріпко лягло на ложе коханців. Дійсність часом дивилась у вікно квартири із своїми правилами, традиціями, звичаями – двоє були поза законом. А настане осінь, а там – зима, що принесе для весни?...

Розділ – 14.
Прощались у полі вкінці серпня. Анілозі їде за кордон працювати: мрія і проект – модельний Світ. Там перспектива. Тут праця шкодить тобі: прибуток - владі, готівка - органам безпеки, а собі – борги богів.
Птахи  збираються у вирій. Лелеки кружляють у голубому небі, окреслюючи вертикаль над лугом, де ми і весь світ... Розлогість ложа, вистеленого ароматами квітів чебрецю, ялівцю, звіробою з ягодами малини, калини, терену, горобини, а бджолиний орган при заході Сонця виводив свою сонату – все раділо коханню Неба і Землі.
Однак, Щось, віднині змінить майбутнє. Анілозі знімає добірну модельну сукню, як і все решти, що приховувало красу тіла біло-білого, як  самородок Пів Нічної Зорі...
Спрага по жнивах - земля прагне плуга для посіву озимини –  пора орати дозрілу ниву... Орачу не час ледарювати – леміш в землю і сіяти та засіяти, бо пору осені не повернеш. Зима – розлучить з полем...
Заграє скрипка самотньо, а Пів Нічна Зоря на відстані часу і життя, кордонів і віз,  буде освітлювати Небо душею любові.
Тепер, у мить порожнечі, відкриваю пляшку вина - ставлю на зелений килим трав. Відкриваю коробку шоколаду з горіхами – таке  терпке і неминуче відзначення, і розставанням, і прощання... 
Ми ще разом: вона у білому сяйві тіла! Ще тут Марку, ти можеш її – вона тебе обнятись, променем сягати величини, глибини і знетямити Щось Знакове у її - твоєму житті глупою ніччю і росяним світанком сумного Дня без неї, без тебе у місті, у той час розлуки. І ти вітаєш, ідучи на танець із Смертю, свою імператрицю кохання...
І земля гойдала містику чи сон, любов чи жадання: вище та вище, швидше і швидше, глибше і глибше аж до зойку, аж до подяки Богам за достаток врожаю чуттями смертному тілу і безсмертю душі...
Нива і Орач, Анілозі і Марко, Пів Нічна Зоря і Письменник – творці Богів врожаю, життя людей, кохання і народження майбутнього в Любові.
Несе звідкись Зима холод, снігопад, морози на палаке вогнище кохання: десь - там Анілозі, тут, у сумному місті Марко... Із келихом вина Порожнечі: якими будуть весна, літо?...
- Будуть нашими, - шепоче Анілозі, - бо я плачу за мрією.
- Мрія і любов завше кудись манять, і ми їм не зрадимо, Анілоіз.
- Мрію зраджує той, хто перетворив її буденністю життя, а я маю Мріяю Святом... Не хочу прощатися!
- І я не прощаюсь.
Біло-білим світилося поле, небо і засівалось промінно-добірне зерно кохання майбутнім, і збудеться коли двоє зустрілися в одному просторі мрії, любові, праці що творить мрію. Чаша Порожнечі таких благословить радістю життя, майбутнім в любові. Так було! Так є! Так буде!
Журавлі кличуть із неба: пора-пора линути аби зустрітись із мрією, майбутнім у любові. Місяць Велетом-Колом котився  по околу землі: графіка містики, еротики, лугу, літа-осені містично вабила чарувала закоханих.
 Щось здійснюється поза нашою волею, свободою, але у нашому житті тут і вже. Так творить Творець!
Вертикаль не завершується.
Інакше не буде.
Творець дарує кожному власне диво любові, кохання.
Митець кожний у собі: містик і мрійник,  романтик і робітник.
Пів Нічна Зоря усміхнулася Землі.
Промінь Світанку огорнув Землю.
Танок із Смертю не завершений...
Скіф зустрів Марка співчутливим  поглядом.            
     14 листопада, 2003 р., Стрий.