Цей знімок нагадує мені незабутню абітурієнтську пору, коли ми вперше зустрілись в коридорі Київського держуніверситету. Заповнювали анкети. Він підійшов і заглянув мені через плече:
- О, та ви, дівчино, вважайте вже студентка!
- Ви так вважаєте? Чому? А як на іспитах провалюсь?
- Не провалитесь. Он, в анкеті зазначаєте: трудовий стаж – два роки, член Комуністичної партії з вісімнадцяти років. Такі не провалюються!
Отак ми й познайомились. Швидко перейшли на «ти». Височенний худорлявий юнак і маленька дівчинка, майже школярка. Смішно, мабуть, було нас бачити разом. Але ми ні на кого не зважали. Обоє з сільської місцевості, в обох рано не стало батьків. У мене, правда, залишалась ще старенька мама. А у Льоні – нікого. Виріс в дитбудинку. Сказав мені по секрету, що його дідусь – це Степан Васильченко (псевдонім), відомий письменник. Ще б пак! Хто ж його не читав! Його оповідання – такі щирі, незабутні з дитинства.
Льоня, виявляється, також письменник. Але початківець. Його наставник – Олесь Бердник. Вони зустрічались у Києві. Я про це знала і не зводила захопленого погляду з юнака. От пощастило!
А мене він називав «малий редактор», бо я випускала колгоспну багатотиражку, маленьку по формату. Називалась «За заможний колгосп» - от як.
В ході здачі іспитів трапилась радісна подія. Льоня приніс журнал «Юність» зі своєю повістю «Така рання весна». Запевняв, що на ілюстрації зображена я. Нічого схожого я не помітила з тією розкриленою дівчиною, яка летіла назустріч сонцю, та все ж було приємно.
Зі студентського гуртожитка ми побігли «проїдати» Льонін гонорар. Цілих 34 карбованці! Обідали в якомусь кафе, де часто бувають письменники і журналісти. На столику там був телефон під мініатюрною парасолькою. Піднімаєш трубку – і замовляєш. Ми замовили горнятка із запеченою картоплею. З м’ясом і грибами! Ох, і наїлися! Але гроші ще лишились. Ото були часи!
…Залишився Льонін портретик. На звороті – написано: «Малому редактору Валі – на згадку. 3 серпня 1968 року». То була наша зустріч в університеті. Потім ще були сесії. Навчались заочно. Закінчили курс науки у 1974 році.
Потім доля нас ще раз звела на одній із журналістських обласних нарад у Дніпропетровську. Льоня став поважним, у нього вже видавались книги. Але він нічого про це не розповідав. Дуже цікавився моєю творчістю. Дивувався, як я встигаю з трьома дітьми ще й працювати журналістом. А як встигав він?
Леонід Миколайович Панасенко (25 квітня 1949 — 10 березня 2011) — український радянський письменник, журналіст, автор фантастичних і дитячих творів.
Народився в с. Перковичі (Волинська обл.). Навчався в школі-інтернаті в м. Луцьку, потім у Любитівському дитячому будинку. У 1974 році закінчив Київський державний університет, факультет журналістики. Відразу після закінчення школи працював у різних газетах Ковеля, Луцька, Дніпропетровська, а пізніше - у видавництві «Промінь» (Дніпропетровськ) і головним редактором видавництва «Таврія» (Сімферополь).
Перша фантастична публікація відбулася в 1967 році - українською мовою в журналі «Знання та праця» було надруковане оповідання «Контрабандист». Був керівником першого в СРСР Дніпропетровського Клубу фантастів (на відміну від КЛФ), серед учасників якого був і Василь Головачов. Перша книга - «Майстерня для безсмертних» - вийшла в 1978 році українською мовою.
Творчості Леоніда Панасенко притаманні м'який ліризм, філософічність, любов до оригінальних заголовків і афористичність написаного. Він пробував себе в соціальній утопії (роман «Садівники Сонця»), філософській фантастиці, в жанрі повісті-казки («Таємниця іржавих, або Пригоди Здивувальника»), конгломераті всіх піджанрів (дещо хуліганська фантастична епопея «Випадковий Лицар»), але головний його жанр - це проза з елементами фантастики. До такої відносяться «Танці по-нестінарськи», «Перекотиполе», «Місце для Журавля», «Статисти», «Прийди, Інквізитор!» І багато інших повістей й оповідань.
Особливе місце у творчості Леоніда Панасенка займають художні твори про письменників - що покинули нас, а також нині живуть: «Залив Недоторка» (про Олександра Гріна), «Ніжність всіх зірок» і «Місток через ніч» (про Антуана де Сент Екзюпері), «З Макондо є зв'язок?» (про Габріеле Гарсіа Маркеса), «Сліди на мокрому піску» (про Рея Дугласа Бредбері). Останнє оповідання, до речі, після публікації його на англійській мові стало приводом для багаторічної заочної дружби письменників.
Леонід Панасенко жив у Сімферополі. Він був головою Спілки письменників Криму, співголовою Міжнародної Асоціації письменників-фантастів. Леонід Панасенко - автор ідеї і учасник встановлення в червні 1993 року Державної премії Республіки Крим (згодом - Премії Автономної Республіки Крим), ініціатор запровадження в Криму ряду літературних премій: Л. М. Толстого (Севастополь), А. П. Чехова (Ялта) , Сергєєва-Ценського (Алушта), «Золота бджола» (Сімферополь). У 1993 році був призначений Головою комітету з Державних премій при Раді міністрів Автономної Республіки Крим. Почесний академік Кримської академії наук, президент Кримської Літературної академії.
Роман-утопія «Садівники Сонця» в 1984 році відзначений премією імені Г. І. Петровського. Лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим (1997 рік). У 1999 році нагороджений Почесною грамотою Ради міністрів АРК.
Життєвий девіз, заявлений у пресі: «Близькість смерті - не аргумент для апатії». Улюблені люди: син Максим і внучка Даша. Улюблена нагорода: визнання Рея Бредбері, з яким дружив багато років, - «мій Марсіанський друг».
Помер у Ялті 10-го березня 2011 року…
Ніяк не можна з цим змиритися. Друзі, відгукніться! Пам’ятаєте Льоню таким молодим?
Валентина ЛИТВИНЕНКО (ІГЛІНСЬКА)